«Вона годиться нам у дочки, а декому і в онуки. А ми всі тулимося до неї під крило», -

 Ось уже тринадцятий рік існує в Ярмолинцях територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. І вже сьомий рік поспіль він практично є лідером в області з надання соціальних послуг.
Вісім років при центрі діяв клуб «Паросток», яким опікувалася Наталя Беренда. Двадцять шість чоловік (половина з яких мешкають у селах), ті, хто свого часу звернулися сюди по допомогу, але, знайшовши споріднені душі, об’єдналися у клуб любителів народної пісні. І стали не лише учасниками усіх свят, що проходили в районі, а й бажаними гостями в оселях інвалідів та людей похилого віку. Оскільки співами не обмежувалися, допомагали по господарству одиноким людям: від догляду за хворими до ремонту і роботи на городі.
Створили гурток «Здоров’я», що дав змогу пенсіонерам займатися фізкультурою. Збирали лікарські трави, аби було чим пригостити своїх підопічних. Подорожували: були на освячених джерелах, ходили як паломники в Зарваницю, їздили в Почаїв, у Меджибіж, Головчинці, Летичів... А про концертну діяльність годі й казати! Київ, Севастополь, збиралися навіть у Канаду… Але на початку року керівник колективу Наталя Беренда, яка при територіальному центрі обіймала посаду заступника директора, єдина зі всієї організації потрапила під скорочення. Наступного дня двадцять чотири її підопічних із двадцяти шести написали заяви про те, що відмовляються від послуг територіального центру, і пішли за своєю опікункою «в нікуди».
«Вона для нас, як світ у вікні»
«Вісім років ми ходили по хатах, де неприємні запахи, де лежачі люди, без ніг, на візках, інваліди. І ми не лише виступали, а діяли як волонтери, причому безкоштовно, - каже Валентина Громяк. - І Наталя ходила з нами, і нерідко робила те, що ми, вже старі люди, не могли себе змусити робити. Її знають у районі усі немічні й знедолені. Вона нас підтримує, вона витягує нас із шкаралупи: «Виходьте, ви ще повинні жити, повинні дивитися на світ. Вдома ви загинете. Будете сидіти і прислухатися, що у вас болить: рука, нога, серце...». І ми йдемо до людей. Бо ми не лише співаємо. А як навіть і співаємо, то ви побачили б, як люди в селах, які вже давно поховали себе заживо, які вже давно нічого не бачили, дякують нам і плачуть разом із нами. Бо ми такі, як і вони, в більшості своїй самотні, покинуті. І лише завдяки нам вони згадують, що іще живі.
Ми, всі, хто мав справу з Наталею Миколаївною, забули що таке лікарні, забули про пігулки та уколи. В багатьох навіть тиск нормалізувався! Он, Анатолій Іванович не міг навіть говорити, рука не працювала, праву ногу тягнув. А подивіться на нього зараз!»
Як розповів Анатолій Гага, щодня він приходив до Наталі Миколаївни, яку знав з чужих розповідей, в обідню перерву, і вона, замість того, щоб бігти додому чи по магазинах, займалася його рукою. В журналах вичитала, як можна її розробити, і в них вийшло! Познайомившись із членами колективу, самотній чоловік став ходити на заняття, поступово почав розмовляти, а потім і заспівав. Навіть навчився грати на гітарі. «Значить, це потрібно, - каже він - і я не один такий. Є багато людей, яким потрібна допомога».
«Я давно перебуваю на обслуговуванні в центрі, - каже Євгена Кухаревич. - І отримувала усі необхідні послуги. В мене дуже хороша соцпрацівник, вона мені допомагала на городі, в хаті, але так хотілося спілкування! І я прийшла в «Паросток», де були такі, як і я, немолоді одинокі люди. Коли ми зрозуміли, що вже не зможемо жити так, як раніше, вирішили створити колектив. Думали, що будемо виступати, вишивати, спілкуватися. А вийшло так, що стали підтримкою сотням таких, як ми самі».
Зараз Євгенія Кухаревич у розпачі, знову, як всім років тому, залишившись на самоті в чотирьох стінах. Її двоє дітей померли, згодом пішов з життя чоловік. І зараз єдина розрада 72- літньої жінки - Наталя Миколаївна, до якої мало не щодня ходить додому.
Та й не лише Євгенія Терентіївна, а всі бабусі й дідусі, якими опікувалася Наталя Беренда у «Паростку», вже не мислять свого життя без неї.
«Ви не уявляєте, яка то для нас трагедія! - каже Іда Мельничук. - Вона завжди знаходила для нас заняття: гриби, рибалка, збір лікарських трав, відпочинок на природі, спортивні змагання, виготовлення шпаківень узимку… Вона нам як мама, як квочка, а ми - як курчата збігаємося під її крило».
«У нас іще багато планів»
Підопічні Наталі Миколаївни самі запропонували знайти приміщення, за яке вони платитимуть, аби лишень можна було збиратися, як і раніше. Приміщення знайшли - велику кімнату, за оренду якої платять 150 гривень на місяць. І так само у вівторок і четвер збираються на репетиції, готують конкурси, обходять злиденних. І так само ними опікується Наталя Беренда, тепер уже - у свій вільний час, не отримуючи за це ні копійки!
«Все те ж саме, - каже Наталя Миколаївна. - Хоча багатьом нашим планам, можливо, не судилося здійснитися. Хотіли організувати в районі «університет третього віку» для пенсіонерів, де могли б навчати їх користуватися мобільним телефоном, комп’ютером, Інтернетом, вчити, як захищати себе в різних ситуаціях. Вже навіть була розроблена програма. Планували створити танцювальний гурток, а ще - такий собі «медичний кабінет на вулиці», де можна було би проводити лікування бджолотерапією. І все це безкоштовно. Хотіли висадити помідори, гриби, щоб продавати розсаду своїм підопічним наполовину дешевше, ніж у магазинах. Планували зійти на Говерлу - наша Наталя Петрівна Білик у своїх 92 роки мріє забратися на саму вершину.»