Добро повертається

Одні долають горе і життєві негаразди гідно, інші ж звинувачують в них весь світ.

А є такі, які підставляють своє плече, спішать допомогти в біді, розраюють, діляться останнім. А деякі не бачать чужого горя, живуть тільки для себе.
Кажуть, погані вчинки обертаються проти нас: злість, зависть, помста - все це повертається з утроєнною силою. На щастя, добро теж повертається. Причому, коли цього вже не чекаєш.
Вже більше місяця Ліда жила в лікарні - 16-річна донька Галина попала в аварію, розбилась на мотоциклі. Мотоцикл був не її - приятеля. Він умовив її покататись по вечірнім містом. Покатались... У нього багаточисленні переломи, в неї - травма голови, хребта, переломані руки і ноги... Ліда намагалась триматись, розуміючи, що її настрій передається дочці. Але триматись було неможливо - ще вчора дівчина слухала музику, займалась танцями, навчалась в коледжі, а сьогодні лежить на лікарняному ліжку, не в силах поворухнутись.
Найстрашніше, що завтра нічого не зміниться: лікарі витягли її з того світу, але сказали, що Галина залишиться інвалідом: «Якщо вийде, відправте дочку на реабілітацію - в Німеччину, там є спеціалізовані клініки з прекрасним обладнанням». «Ми, на жаль, таких можливостей не маємо».
- Ну що, догралась? - накинувся на Ліду Ігор, почувши вирок лікарів.
- Звідки ми візьмемо гроші на лікування, якщо ти все виносила із сім’ї.
- Що ти таке говориш? Чи я злодійка якась, чи що?
- Та ти гірша за злодійку. Хто півзарплати віддавав на порятунок незнайомих людей? Хто купляв речі для бездомних, посилав гроші в так званні благодійні фонди?
Ліда замовкла. Навіщо продовжувати цю розмову. Когось біда об'єднує, а їх, схоже, роз’єднала. Справді, вона була переконана - людям потрібно допомагати.
Ліда, звичайно, не могла оплатити лікування всім, хто потребує. Вона працювала бухгалтером, і як бухгалтер розуміла: якщо кожний пожертвує хоча б 100 гривень, сума набереться чимала. І вносила свою лепту регулярно - з кожної премії і зарплати, коли 100 гривень, а коли і кілька сотень, якщо могла це зробити. Чоловікові це не подобалось. Він вважав, що дружина неправа: «Краще б на машину складали». Але для Ліди можливість комусь допомогти була важливішою.
Вона і сама колись вижила, дякуючи добрим людям. Її мати померла при других пологах разом з дитям. Батько запив з горя, а через рік і його не стало, і Ліда залишилась одна. Круглою сиротою. В десять років.
Бабусь і дідусів у неї не було, і дівчинку ледве не віддали в дитячий будинок. Дякуючи тітці Вірі - сестрі батька. Вони з чоловіком жили в невеликом селі, виховували трьох дітей. Жили небагато. І все ж вони взяли Ліду в сім’ю, оточили її любов’ю і турботою. І вона намагалась чинити так само.
Після виписки Ліді довелося звільнитись з роботи - дочці був необхідний цілодобовий догляд. До того ж Галина впала в депресію:
- Краще б я насмерть тоді розбилась - не хочу бути овочем!
- З глузду зійшла! - махала на неї руками Ліда.
- Як ти можеш таке говорити? Ось побачиш, все нала...
- Досить обманювати! - закричала Галя і заридала вголос. Не можу більше чути, що все наладиться! Нічого не наладиться, мамо! Досить годувати мене пустими обіцянками!
Галина плакала, а Ліда була у відчаї. Ворогу не побажаєш - дитина дивиться на тебе з надією, а ти нічим, абсолютно нічим, не можеш допомогти... Донька була права: шансів на чудове зцілення не залишилось. За кордон вони відправити її не в змозі: зарплати чоловіка ледве вистачало на найнеобхідніше, і ще ж невідомо, чи змогли б їй там допомогти. Продати майно? Але воно складалось із скромної двушки на околиці міста, яка дісталась Ліді від батьків. І якщо вони її продадуть, опиняться на вулиці з хворою донькою на руках.
Стукнули двері. Чоловік повернувся з роботи. Заглянув до кімнати, викликав дружину в коридор:
- Вийди. Є розмова.
Ліда зрозуміла, що щось трапилось. Чоловік поводився дивно - одночасно винувато і з викликом. Передчуття її не обмануло: спочатку Ігор довго говорив, що їхній дім перетворився в дім журби і це його гнітить, потім - що він не може бачити страждаючі очі дочки, потім - що вони з Лідою різні люди.
- До чого ти хилиш? - перебила його дружина. - Хочеш нас покинути?
- Чому зразу кинути? - Ігор відвів очі. Просто піти...Тільки не вважай мене зрадником. Половину зарплати я буду віддавати Галі. Більше не можу, пробач.
- Але куди ти підеш? - Ліда була в повній розгубленості. - Повернешся в рідне місто чи... - Тут її осінив здогад.
- Чи в тебе хтось є?
Ігор зам’явся, але з його вигляду все зразу стало зрозуміло.
- Ах, ось воно що.. - Вона випрямилась, намагаючись не показувати, як же все це нестерпно боляче. - Іди!
Правду кажуть: біда не приходить одна. В народі кажуть: коли хочеш взнати ціну людині, підведи її до чужої біди або до чужої радості - ніколи не помилишся. А тут не чужа, своя біда. І зрадив. А колись же її дорогі тітонька з дядьком, які замінили їй батьків, попереджали, що Ігор не надійний. А вона була засліплена його грою на гітарі, дуже вже майстерно виконував романси. Всього траплялось в їхньому подружньому житті, а такого вона не очікувала. Зрадити в тяжкий період, коли їй і дочці потрібна була його підтримка.
Коли Ігор пішов із сім’ї все змінилось в гіршу сторону. Не те щоб чоловік дуже допомагав Ліді, адже і раніше все лежало на її плечах, але надіялась, при необхідності він допоможе. Тепер вона побачила ясно: розраховувати немає на кого. Тільки на себе. Чоловік, як і обіцяв, раз на місяць передавав їй гроші, яких ледве вистачало на найнеобхідніше, і зникав до наступної зарплати.
А коли грошей перестало вистачати і на це, Ліда зрозуміла: потрібно продавати квартиру. А самим їхати в село до тьоті Віри. Їй було майже сімдесят, недавно вона поховала чоловіка, перенесла інсульт, але, на щастя, досить скоро відновилась. Жила вона в тій же хаті, де минуло Лідине дитинство, але тепер там було пусто і самотньо: діти давно виросли і поїхали до міста, а онуків вона бачила тільки на канікулах. Звичайно не хотілось покладати на тітоньку такий тягар, але іншого виходу не було. Хіба що опинитись з дочкою на вулиці.
Село зустріло їх тишею. Тільки під легким вітерцем потріскували голі гілки кленів і горіхів. А вишні стояли такі гарні та пишні в червонясто-золотистому вбранні. Ніби чекали їхнього приїзду. Тьотя Віра прийняла Галину так, як колись прийняла Ліду, по-материнському тепло і співчутливо. Галя навіть повеселішала - тітонька заразила її своїм життєлюбством. А ще вона не могла налюбуватись зеленою, як рута, озиминою, що покривала поле недалеко села. Ліда часто вивозила дочку туди. А скоро пз'явився і привід для радості. Зателефонувала подруга і повідомила, що на квартиру знайшлись покупці. Отже, з’явилась надія і тепер Галя зможе лікуватися в Німеччині.
Нарешті почалась смуга везіння. Квартиру вдалось продати за пристойну ціну і в короткі строки.
За кілька місяців Галя і Ліда поїхали на лікування. Лікарі зробили дівчині операцію, після якої вона змогла сидіти. Медики стверджували, що це тільки початок: ще потрібна довга відновлювана терапія, але є шанс повернутись до повноцінного життя. Ліда була щасливою як, мабуть, ніколи раніше.
- Мамо, а коштів нам вистачить? - з сумнівами запитувала Галя. Вона дивилась з такою надією, що в Ліди переверталось серце, вона не мала права її підвести.
- Вистачить, не переживай! - впевнено відповідала вона дочці, хоча, де їх взяти, навіть не уявляла: курс реабілітації з'їв більшу частину одержаних за квартиру грошей.
Але в них виявився ангел-охоронець - тітонька Віра. Коли вони повернулись на батьківщину, тітонька із змовницьким виглядом простягла їм конверт.
- Це Галі.
- Що це? - Ліда відкрила конверт і звідти посипались гроші: долари, євро, гривні...
- Тітонько, звідки вони?
- Я попросила допомогти сусідів, родичів, знайомих, ті - своїх родичів і знайомих. А Саша, твій брат двоюрідний, створив сайт про Галю, про те, як вона хоче вилікуватись. І уяви, люди почали перераховувати гроші. Світ не без добрих людей! А баба Катя, пам'ятаєш, ти їй іще молоточок купила, хтось в неї його забрав, а вона бідкалась, що то її чоловік років 40 тому придбав десь. Пам'ять про нього була. А ти купила їй в Миколаєві новий. Так вона вишила такий гарний рушник, продала його і принесла кілька сотень гривень.
- Знаєш, яким би жорстоким не здавався оточуючий світ, не варто від нього відвертатись. Люди значно добріші ніж здається, тому потрібно розбудити в них співчуття.
Ліді перехопило подих від хвилювання. Вона згадала, як сама регулярно ходила в банк, переказувати гроші хворим дітям. Їй тоді і в страшному сні не могло наснитись, що її дитина опиниться в такому ж становищі. Допомагала просто так, не очікуючи ні від кого вдячності. А тепер вже їй хотілось подякувати всьому світу - усім цим незнайомим людям, сусідам, що за хвилину стали їй рідними і близькими.
Ледве стримуючи сльози вдячності, Ліда вийшла з хати, далі — за ворота, опинилась на околиці. Скільки бачили очі — наливались колоски пшениці. А над стежкою, як кров, червоніли маки.
- Господи... Такий гарний цей світ! Допоможи нам... Життя таке гірке і прекрасне, заступись за мою доню, за всіх болящих. Допоможи повернутись їм до життя... До цієї краси.... шепотіли губи жінки, а руки пестили колоски...