Інтернат для них став домом

В нашому розумінні дитина з інтернату - це бідна сирітка, яку треба жаліти і гладити по голівці. Можливо й так, але що стосується вихованців Солобковецької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату, то після пережитого перебування тут здається їм справжнісіньким раєм. Адже в рідній домівці декому з них доводилося спати на землі (підлогу розібрали і спалили), харчуватися об’їдками, а вікна без шибок затуляти патиками. Є діти, батьки яких „отямилися” і забрали їх назад, від такого „добра” втікали тієї ж ночі і, через ліси та кладовища, приходили назад.
На жаль, нікого з них ніколи не усиновлять – усі вони, як тепер кажуть, „діти з особливими потребами”. І ніхто не знає, як складеться їхня подальша доля. Але тут, в інтернаті, роблять усе, щоб вони були щасливими хоча б ці десять років, упродовж яких знаходитимуться тут.

Стеля в дірках та сходи з арматури
Солобковецька спеціальна загальноосвітня школа-інтернат дала притулок 104 дітям з особливими потребами від 7 до 17 років. Приміщення старе, зведене ще у 1957 році (раніше тут була спеціальна загальноосвітня школа-інтернат, потім – санаторна школа-інтернат для дітей з затухаючими формами туберкульозу, а з 88-го року – школа-інтернат для дітей з вадами інтелектуального або фізичного розвитку).
Однак навряд чи якась сільська загальноосвітня школа зрівняється з нею умовами, створеними для учнів. Тут не лише теплі, обклеєні шпалерами класи з телевізорами, металопластиковими вікнами, м’якими іграшками, а й кабінет лікувальної фізкультури із сучасними тренажерами, кабінет релаксації, ігрова кімната з шариковим басейном – мрією багатьох подібних закладів, буквально завалена іграшками...

Але так тут було не завжди. Роки три тому школу мали закривати, оскільки існувати в тих жалюгідних умовах, в яких вона знаходилась, було неможливо.
„Пам’ятаю, 15 серпня, школа без ремонту, грошей – ні копійки. Як вчитися? – згадує директор школи Алла Гаман. – Ми подзвонили до тодішнього начальника управління освіти Сергія Вознюка. Він приїхав, побачив увесь той жах, і наше ставлення до роботи (вчителі за свої гроші купували фарбу, шпалери, самі все підлатували, підклеювали...). Але в навчальному корпусі стелі пообвисали, вода текла на голови. Бувало, зранку приходиш, а в стелі - чергова дірка. Взимку в класах у нас температура не перевищувала двох градусів, ми приносили дітям з дому одяг, каміни. А багато з них страждають енурезом... У спальному корпусі сходами на другий поверх служила арматура, а в нас же є діти з ДЦП, з епілепсією”.
Алла Миколаївна навіть не хоче згадувати, як плакала на сесії обласної ради: мало того, що діти змушені займатися в дірявій халупі, у них не те, що телевізора немає, а й ні столів, ні шаф, ні зошитів. Стола в школу не принесеш, а зошити та ручки вчителі купували за власні кошти. І це в той час, коли зарплату платили через раз.
І їм допомогли. Колектив згуртувався: і вчителі, і вихователі, і кухонні працівники брали в руки ломи, лопати, фарби, і під час відпустки приводили приміщення в нормальний стан. Згодом і ставлення до подібних закладів змінилося, і в школі був проведений капітальний ремонт. І тепер тут спальні, максимум на шість чоловік (а були казарми на дванадцять), сучасні туалети всередині навчального та спального корпусів, душові, кухня з сучасним обладнанням, автономна котельня.... Зараз йде будівництво спортивного залу, і якщо інтернату виділять достатньо коштів, він буде сучасним.

І батько, і мама...
... Були часи, коли інтернатівські діти ходили з простягнутою рукою селом й просили хліба. Це вже зараз тут п’ятиразове харчування з фруктами й овочами щодня, а вчителі згадують, як щодня з дому носили дітям (їх було близько ста) хліб, варення, закрутки...
„Але вони йшли до нас, бо вдома було ще гірше, - розповідає директор школи Алла Гаман. - Фінансування було недостатнє, і ми підгодовували дітей. Та й зараз, буває таке, що дитина має виступати в рожевому платтячку, а туфлики в неї біленькі, то ми з дому принесемо. Бо в інтернаті працювати, і не любити дітей – не можна, адже ти для них не лише вчитель, ти їм і батько, і мама, бо більшість наших дітей із неблагополучних сімей”.
Є тут діти і з нормальних сімей, і в школі роблять усе, щоб їхні батьки спокійно працювали і знали, що їхньою дитиною займаються спеціалісти, „бо не можна сказати, що ці діти не принесуть користі, – вважають працівники інтернату, – кожен з них талановитий по-своєму”. Є тут дівчинка, яка не вміє читати і ніколи не навчиться, але в школі її навчили обходити себе, адже вдома, біля психічно хворої мами, вона б ніколи цього не осягла. Інші діти, яким теж „наука не дається”, чудово вишивають, і для таких навіть запросили викладача зі школи мистецтв. А малюнки двох дівчаток навіть виставлялися у Києві.
„Наші діти не лише з вадами, вони ще й із важких сімей, тобто, патологія плюс виховання, – розповідає заступник директора Оксана Посвістак. – І коли вони потрапляють до нас, у перші дні ковтають їжу такими великими шматками, що у них аж сльози виходять з очей. Більшість з них не вміє їсти виделками, а була Оленка, яка в шість років узагалі не вміла їсти, у неї був розвинений лише смоктальний рефлекс. Дівчинка, батьки якої розумово відсталі, побачивши людей, забивалася в куток, закривала голову руками й кричала – мама якось запхала її в окріп. Дитина і до сьогодні не розмовляє.

Нехай не збідніє рука того, хто дає
Окрема розмова про спонсорів, яким тут дуже вдячні. „У нас не лише у всіх класах стоять телевізори, а й у кабінеті логопеда, психолога, в ізоляторі... – продовжує Алла Миколаївна. – Причому, всі телевізори – подаровані. А Кам’янець-Подільський університет подарував нам навіть домашній кінотеатр”.
А ще в інтернаті є мало не свій Святий Миколай – директор фонду „Ліана”. Позаминулого року до дня Святого Миколая він привіз дітям дуже гарні іграшки. На запитання, як його прізвище, відповів: „Просто Анатолій”. Але залишив свій номер телефону: „Якщо треба – звертайтесь”. І коли до інтернату привезли дівчинку з хворим серцем – усю синю – Алла Миколаївна зателефонувала йому. Він зв’язався з кардіоцентром, перерахував туди гроші (вихователі зі свого боку теж зібрали тисячу гривень), і зараз дівчинка почувається досить непогано.
Пан Анатолій часто організовує дітям поїздки до Хмельницького, і нещодавно завдяки йому вони змогли відвідати концерт Аліни Гросу.

Як удома
Зі ста чотирма дітьми працюють 44 педагогічних працівники і 40 чоловік обслуговуючого персоналу: нічні няні, помічники вихователів, працівники кухні... Штат чималий, але всі ці люди потрібні, щоб створити вихованцям домашні умови. Тут навіть подарунки дітям роблять „на замовлення”, - як удома. „Дітки пишуть записки, хто що хоче отримати на Миколая та на Новий рік, - розповідає Оксана Миколаївна, - і ми їм це під подушечку кладемо. У нас є дві сестрички – румунки, то вони замовили намисто, кульчики, - як у них заведено, і ми їм це купили”.
Є тут вихователька молодших класів, яка вміє робити гарні зачіски, і всі дівчатка щодня приходять на уроки як моделі.
А ще тут є спеціалісти, які відстоюють права учнів інтернату, відкривають пенсійні рахунки сиротам та дітям, позбавленим піклування, а недавно одному вихованцю відсудили будинок. Крім того, завдяки районній акції, кожна сирота є власником гектара землі.
... В день, коли ми відвідали інтернат, дітей не було, усі вони були на канікулах: хто вдома, а хто – оздоровлювався в санаторії в селі Маліївці. Але на кухні кипіла робота – там ліпили варенички та налиснички і закидали їх в морозилку: „дітки приїдуть - захочуть смачненького”.