Білорусь – радянська країна із західними стандартами життя

 Мені випала нагода на власному досвіді переконатися, чи все то правда. Як кажуть, ми (десять журналістів з усієї країни) там були, мед-пиво пили. Меду не давали, а ось пивом таки поїли. Воно й не дивно, адже майже в центральній частині Мінська функціонує пивзавод, на якому за півтори сотні років виробництво не припинялося жодного дня. Про якісне пиво, ковбасу з м’яса, молоко з молока і дивні поради на кшталт «риба до пива – це збочення» трохи згодом. Спочатку про те, що вразило у самій країні.
Рівні серед рівних
В аеропорту, на паспортному контролі, усі пасажири літака авіакомпанії «BelAvia», посортувалися на дві категорії. Одних обслуговували у відділенні «для білорусів і братнього народу», внизу дрібнішими літерами розшифровка для тих, хто не зрозумів – «для громадян Білорусі та громадян Російської Федерації». Інші, українці, грузини і представники ще кількох національностей, які летіли одним літаком, паспортний контроль проходили як іноземці – довго і прискіпливо. Любов між двома братніми республіками культивується, в основному, на офіційному рівні. Самі ж білоруси принаймні ті, з ким нам протягом кількох днів вдалося поспілкуватися, до східних сусідів ставляться неоднозначно.
«Та яка любов? Як газ для білорусів постачати, то за європейською ціною, а як інтегруватися – то до Росії?», – обурюється давня знайома, викладач одного із мінських університетів Зоя Долбік, яка люб’язно погодилася показати нам Білорусь іншу, не ту, яку зазвичай малюють у своїх розповідях екскурсоводи. Хоча вони, екскурсоводи, теж не втрачають можливості пожартувати з приводу не лише сусідів, але й особливого статусу білорусів у світі. Офіційно приставлений до української делегації гід, розповідаючи історію періоду правління Володимира Великого і його дружини-білоруски, напівжартома зазначив, що «добре, хоч у цій частині історії немає жодної краплі крові наших східних сусідів». А коментуючи статистику, що у Білорусі 30-35 відсотків католиків, а 50-55 – православних, з іронією пояснив це тим, що «ми ж товаришуємо з Росією, тому релігію нам теж нав’язують». Хоча відразу ж зазначив, що відносна свобода і висловлювань, і віросповідання, у країні є.
Дві столиці – два світи
Якщо проводити паралелі між Мінськом та Києвом (столиця, як не як), то в очі кидаються чисті підземні переходи, мінімум сіті-лайтів та білбордів і жодного безпритульного та бродячої собаки. Ще одна особливість, яка не може залишитися непоміченою: значна частина білбордів – це реклама казино. Гральні заклади у Мінську зосереджені у центрі. У Білорусі не існує заборони на гральний бізнес. А ось так званих одноруких бандитів ми не зустріли. За словами гіда, рівень і дороговизна гральних закладів не дозволяють дітям та несамостійній молоді відвідувати їх, а тому про заборону казино ніхто навіть не говорить. Окрім гральних закладів, зовнішня реклама розповідає про мобільних операторів та зимову Олімпіаду, яку Білорусь прийматиме спільно з Росією. Інші, поодинокі рекламні площі представляють магазини, ресторани, торгові марки та інше, але жодної політики та громадських організацій. Стосовно ж безпритульних, місцеві жителі кажуть, їх вкрай мало і на вокзалах чи в переходах вони не селяться, бо міліція їх відразу направляє у притулки. З бродячими собаками ситуація інша – їх виловлюють, на два тижні поміщають у притулок, якщо за цей час не з’являться старі або нові власники, то тварин присипляють.
Кіосків на вулицях міста теж в рази менше, ніж у нас, навіть якщо порівнювати із обласними центрами. У тих, що є, продають, в основному, шаурму та пресу. До речі, якщо будете у Білорусі, не намагайтеся не те щоб придбати, але й запитувати у кіосках про опозиційні видання. Позитивної відовіді, тим більше самої газети, ви все одно не отримаєте, а продавців і покупців, які стоятимуть за вами в черзі, «поставите у ступор» надовго! Ми перевіряли кільканадцять разів.
«В нас добре розвинена кухонна політика: будь-яке невдоволення чи думку, що відрізняється від загальноприйнятої, не озвучують за межами власної кухні, – пояснює Євгеній Апанасєвіч. – Тому говорити, тим більше – писати відкрито майже ніхто не наважується».
За словами нашого неофіційного гіда Зої, за присутність на акціях непокори чи навіть мирних мітингах, чи навіть відсутність на лекціях у той час, коли у місті відбувалися якісь політично-громадські заходи, організовані не владою, студентів відраховують з навчальних закладів.
Якісна диктатура
Про що говорять скрізь і відкрито, то це про якість продукції. Особливо тієї, на яку в країні монополія. І посперечатися тут важко. Якість продукції контролюється державою. У білорусів ще й досі діють відомі нам з дитинства, але знівельовані останніми роками державні стандарти («ДЕСТи»). У їх ковбасі залишився не просто смак, але справжнє м’ясо, а згущене молоко виготовляють із натурального молока. У кожному магазині, супермаркеті чи навіть закладах харчування, персонал, дізнавшись, що ми з України, обов’язково зазначав, що в них «все смачне і натуральне».
Білорусь – країна аграрна, тому не дивно, що держава контролює все: від використання землі, розвитку ферм, до кількості та якості вирощеної продукції на полях та худоби на фермах і аж до ціноутворення, різноманітних надбавок та реалізації. І хоч приватні ферми та сільгосппідприємства у країні розвиваються, на молокопереробні підприємства, до прикладу, допускається молоко лише з державних сільгосппідприємств.
«Хоч Білорусь і «славиться» своїми суворими правилами, інструкціями і майже диктатурою, але це саме один із тих випадків, коли в епоху ароматизаторів, фарбників і консервантів, збереження стандартів радянського періоду принесло реальну користь», – розповідає менеджер найстарішого у Мінську підприємства, пивзаводу «Оливария» Алла Мочалова. За її словами, старша за пивзавод у країні лише Білоруська залізниця, збудована на кілька років раніше. До речі, пивзавод у січні 1864 року, заснувала Рохля Фрумкинова, згодом ним володів мер Мінська граф Чапський. А в період Другої світової війни завод вцілів лише завдяки особливій любові німців до пива, хоча тоді воно їх і згубило. За словами директора музею заводу Надії Котової, у війну, на заводі працювала група партизан, які підсипали отруту у пиво, яке виготовляли для німців. Сьогодні ж німці постачають на це підприємство хміль. А ось на солод – монополія у держави. Основні прибутки від пивоваріння теж йдуть до держбюджету. На пивзаводі зізнаються, що за імпорт, чи навіть спробу ввезти солод до Білорусі з іншої країни передбачена кримінальна відповідальність. Саме ж пиво можна як ввозити, так і вивозити за межі країни. Хоча хмільного напою небілоруського виробництва на прилавках магазинів ми бачили одиниці. Місцеві любителі цього напою кажуть – іноземне не витримує конкуренції. На пивзаводі додають, що напій для внутрішнього та зовнішнього ринку виготовляють однаковий, змінною є лише етикетка, саме тому якість продукту на високому рівні. Як, власне, і більшість продукції.
В Україні серед білоруських продуктів найбільшою популярністю користуються згущене молоко, сир та м’ясні вироби. Останнім часом до цієї групи товарів активно долучилося пиво. І хоч в Україні пивоваріння на досить високому рівні, у порівнянні з країнами не лише колишнього Радянського Союзу, але й Європи, білоруси вважають, що їхній напій теж має право доповнити розмаїття пивної карти українців. До нас вони віднедавна постачають пиво «Минское Жигульовское». Про що не можна змовчати, говорячи про білоруське пиво – це стандарти контролю якості, які передалися у спадок разом з автентичним смаком радянського «Жигулівського». Особлива технологія приготування і використання добірного хмелю та солоду робить можливим відтворення того смаку, який свого часу зробив «Жигулівське» найпопулярнішим сортом світлого пива, завдяки чому воно випускалося на більш ніж 700 заводах у різних республіках Союзу.
Контрасти із поєднанням старих радянських і сучасних європейських технологій у Білорусії спостерігаються скрізь. Країна, яка єдина із республік СРСР залишила не лише стару символіку: червоно-зелений прапор і герб, але й більшість законів, методів керівництва, стандартів життя, зуміла поступово впровадити у промисловість, сільське господарство і будівельну галузь сучасні європейські технології. Найкращим свідченням цього є панорама, яка відкрилася нам із оглядового майданчика, однієї із найвищих споруд Мінська – національної бібліотеки, яка увійшла у ТОП-50 незвичайних будівель світу. На фасаді приміщення на 23 мовах напис: «Щоб Божа людина була досконалою», а з оглядового майданчика вимальовується картина: «Щоб досконалим було місто». Куди не кинь оком із 24 поверху бібліотеки, на якому розташований майданчик, скрізь однаковий краєвид – ведеться будівництво. В одній частині міста будують спортивне містечко із школами для веслування, велоспорту, хокею, танців, з квартирами та котеджними містечками для спортсменів, тренерів та викладачів. По інший бік – спальний мікрорайон з власною інфраструктурою. З усіх боків, за межами самого Мінська, за кошти держбюджету розбудовуються міста-супутники – усі мікрорайони, розташовані за 15-20 кілометрів за межею столиці.
Кілька фактів коротко
За словами наших співрозмовників, середня заробітна плата у Мінську близько однієї тисячі доларів, а загалом по країні – 500-600 (курс української гривні до білоруських рублів в обмінниках Мінська 1 до 1000).
Білоруською мовою у побуті місцеві мешканці майже не послуговуються. Навіть на офіційному рівні скрізь панує російська. Виняток – представники старшого покоління та й то у селах.
У Мінську, навіть у центрі міста, дуже багато зелених насаджень, широкі вулиці і майже ідеальні дороги, навіть на периферії. А ще в місті не зустрінеш автомобілів радянського, навіть сучасного російського виробництва.
Ну, і стосовно картоплі... Її там справді скрізь багато. Після сніданків-обідів-вечер, які щоразу були в інших місцях, і на яких обов’язково були присутні кілька(!) страв з картоплею, ми зрозуміли дві речі: в Україні не знають і половини способів приготування картоплі, тож дивитися, а тим більше – їсти її – у найближчі кілька тижнів ми не зможемо!