І де шукати мамину могилу?..

Тисячі жіночих доль покалічила війна. Важко було усім, та до особливої категорії можна віднести жінок-матерів, котрих окупанти разом з дітьми заганяли у табори і безжально знищували.

Олена Петрівна Муратова, уроджена Кучерявчук, цьогоріч ступила на поріг свого вісімдесятиліття. Та впродовж усього свідомого життя, тобто понад сім десятків років, вона не знаходить відповіді на запитання: за яких обставин загинула її рідна мама і де могила неньки?
– Я народилася у 1933-му в селі Кацмазові на Вінничині. Сім’я наша була небагатою: хата-мазанка з однієї кімнати і кухоньки, з найбільших надбань домашнього господарства – двоє коней. Під час колективізації батько, Петро Спиридонович, був змушений віддати цю пару коней в колгосп, але сам категорично відмовився туди вступати. За це його 10 місяців протримали під арештом у Жмеринці… – розповідає Олена Петрівна. – Боячись подальших репресій, батьки переїхали з Кацмазова до Рокитного на Чернігівщині (там поруч село Піски, в якому народився поет Павло Тичина).
Долі людські червоно-чорними хрестиками вишиваються. Оленка була в сім’ї першою і єдиною дитиною, яка з’явилася на світ через 17 років подружнього життя батьків. І саме цій довгожданій донечці суджено було потрапити у горнило найстрашнішої з світових воєн.
Рокитне, Бірки, Мочалище, Красне та інші села Бобровицького району у 1942 році були знищені гітлерівцями. Архівні дані свідчать, що, наприклад, із повністю спалених Пісків закатовано 861 жителя. Навколишні села, оточені густими лісами, були зручним прихистком для партизанів, і саме в лісах ховалися від неминучої розправи місцеві жителі. Окупаційна влада створювала місцеві адміністрації – районні та сільські управи, з`явилися поліцейські стани. Як тільки хтось із втікачів повертався в село за продуктами, їх ловили поліцейські, збирали в одну хату і спалювали живцем. За свідченням Олени Муратової, в одному лише Рокитному жахіття чинилося щонайменше в 10 таких оселях-крематоріях. Жінка вважає, що поліцаї були гірші від фашистів.
Вцілілих сельчан, взятих у полон ворогом, відвезли до знаменитої Чернігівської тюрми. Серед них була Євдокія Іванівна Кучерявчук разом з восьмирічною Оленкою.
– У камері утримувалося близько 150 чоловік, – з болем пригадує Олена Петрівна. – Тіснява, сморід – люди розміщувалися впритул одне до одного. Двічі на тиждень німці нас годували «гарячим», тобто бридкою баландою, а на щодень виділяли по 50 грамів хліба… Обстановка була страшною. Мама, ковтаючи сльози, тихенько мене напучувала, щоб я ставала на коліна і молилася до Бога, може Він почує гаряче прохання безгрішної дитини про помилування…
Дівчинка молилася, як тільки могла. А потім сталося непоправне. З тюремних камер почали забирати дітей від 4 до 12 років, начебто для уточнення списків. «Я навіть не попрощалася з мамою, думала, скоро повернусь…»
Проте малій Оленці не судилося більше побачити найдорожчу людину. Через кілька днів її і ще трьох дівчаток відвезли до дитячої німецької колонії, що розташовувалася у селі Підусівці Чернігівського району. «Там було три ряди колючого дроту, втекти неможливо, хоча дехто з хлопчиків пробував. Їх жорстоко карали, іноді до смерті… Нас навчали німецьких пісень, а тих, хто не хотів співати – били», – ось такі спогади вкарбувалися в пам’ять Олени Петрівни.
Шляхи-дороги українських дітей, яких залишили живими, пролягли на Захід, адже німці відступали. Разом із знайомими дівчатками – односельчанками Катею і Олею та Дусею з Пісків Оленка потрапила під опіку німецької службовки фройлен Паульс. 22 вересня 1943 року Чернігів звільнили від ворога, а напередодні увечері, 21 вересня, фройлен разом з дітьми (всього 10 дівчаток), які невідомо з яких міркувань були відібрані, потягом відбули на Львівщину.
Подальша доля героїні цього матеріалу була, усе-таки, щасливою. Вона опинилася в одному з монастирів міста Трускавця і благополучно жила серед милосердних сестер святої обителі аж до визволення краю від німецьких окупантів. Потім виховувалася в Дрогобицькому дитячому будинку, здобула середню шкільну освіту, успішно закінчила Дрогобицьке педагогічне училище, а згодом заочно Кам’янець-Подільський педінститут. Знайшла щастя у заміжжі – хорошим сім’янином виявився військовий льотчик Лев Олександрович, з яким кілька років тому відсвяткувала золоте весілля. Двоє дітей, четверо вже дорослих онуків. Більше 40 років трудового педагогічного стажу у цієї енергійної, комунікабельної і доброї душею жінки, яка проживає вже багато років у місті Хмельницькому.
Роки пливуть нестримним потоком, а їй все сниться ночами… мама. Після закінчення війни двічі їздила на Чернігівщину, відвідала Рокитне, Підусівку та Піски, де зустріла живих очевидців трагедії 1941-1943 років. Наслідком останніх відвідин (30 років по війні) для Олени Петрівни став пережитий психологічний шок, який серйозно відобразився на її здоров’ї. Вона побувала на тому страшному місці, де утримували малолітніх в’язнів. Не зосталося й сліду від дерев’яної споруди, в якій поневірялися діти, а от кам’яний барак поруч, в ньому тримали радянських військовополонених, ще стояв через три десятиліття після Великої Вітчизняної…
Та так і не дізналася, що сталося з радянськими в’язнями Чернігівської тюрми, серед яких була рідна ненька. Скоріше всього, її розстріляли разом з іншими полоненими, в тім числі дітьми, і скинули в якусь загальну велику могилу. Тільки де шукати ті стражденні кісточки? Не зважаючи на похилий вік, Олена Петрівна мріє про те, щоб покласти квіти на могилу мами.

Людмила Рудковська.