Безхатько

 Пес мав вигляд живого тренажера. Він не втікав, не огризався. Тільки жалібно скавучав, коли, бозна вкотре, грубий гарапник опускався на спину. Хоча екзекуторша не тримала бідолаху на мотузці, він чомусь кружляв навколо неї.
– За що ви його б’єте? – поцікавилася Софія Дмитрівна і підступила ближче.
– Та цей халамидник вже поїв всі кури, – забідкалася жінка з палицею. Сперлася на неї. Відсапувалася, як після довгого сапання на городі. Скривджений собака, згорбившись і підібгавши хвоста, потягнув ноги до старої дуплястої верби. Сидів під деревом, скрутившись калачиком.
Софія Дмитрівна підійшла ближче до нього. Подивилася. Вона запримітила, як дві сльози-горошини котилися з очей до чорного носа. Повисли. Потремтіли та й впали в сухе листя.
– Але чому пес не втікав? – поцікавилася знову.
– Бо сліпий, – відказала собачий інквізитор. – До того ж не чує. І нюх втратив. Одним словом, інвалід на чотирьох лапах.
– Ну а ви винуєте його, що винищив курей. Напевно, то не його гріх, – займала позицію захисника Софія Дмитрівна.
Потім вона поцікавилася господарями собаки. Бо ж кожен Рябко чи Дружок колись мав постійне місце проживання. Був вірним товаришем людині і добрим сторожем в господарстві. Та коли заслаб, безсердечний господар викинув, як непотріб, на вулицю. Мовляв, живи як хочеш.
Софія Дмитрівна витягла окраєць хліба.
Собака зовсім не реагував на їжу. Продовжував лежати непорушно. Оце-то біда. Нам дуже шкода, коли лихо чіпляється до людини. А тут живий аналог, брат наш менший, в статусі безхатька, пропадав на околиці села.
– Казали, що це пес Івана Безвухого, – сказала Марія і, опираючись на свою холодну зброю, попрямувала додому.
Софія Дмитрівна ввечері пішла до Івана. Висповідала того не гірше місцевого панотця.
– Навіщо мені на нього тратитися, – відповів дядько Іван. Нехай ліпше той харч з’їдять кури. Від того буде якась користь.
Даремно вона збивала ноги. Йшла з надією, що в чоловіка прокинеться сумління, і він таки пожаліє нещасну тварину. Марно. Гірка собача доля.
Не хотілося про це думати. Хоча чотирилапий безхатько не загрожував людям, але й далі його існування було під знаком питання.
Волею людини він був приречений на голодну смерть. Хлебнувши води з рівчака і зхрумкавши травинку, що вперлася в носа, пес задовольнив голод. Напевно, довгими ночами снилися миски з їжею і смачні кістки?
Наступного дня Софія Дмитрівна не знайшла собаки. Тільки під вербою, то тут, то там, побачила купки жовтої шерсті. Тут відбувся жорстокий двобій. З одного боку він, каліка нещасний, а з другого, зграя. Про фінал неважко було здогадатися. Наостанок ніхто за ним не пошкодує. Був собі звичайний сільський собака і розтанув у просторі та часі. Ніхто не відчув отої втрати.
Та попри все, Софії Дмитрівні, щось, мов лещатами, стискує серце. Смуток заповзає у душу. Запитання: чому ми такі снує в голові. Хто може на нього відповісти?

Михайло СОЛОВЧУК