Осіння елегія

Після недоспаної ночі було важко.

Новий робочий тиждень вимагав неабияких зусиль, щоб приступити до ревізії в лісовому господарстві. Лариса встала о п’ятій ранку - поспішала на автобус. За півгодини спокійно йшла лісом, роздумувала над вчорашнім листом, після якого зненавиділа свого чоловіка, а потім стала жаліти себе. Пригадала, як колись старший за неї на десять років поет закохав її в себе. Батьки казали: «Тобі з віршами не жити, не господар він». Не слухала, бо в своїх поезіях він їй зорі з неба діставав. Проте за дванадцять спільно прожитих років жодної справжньої зірки так і не прикотив. А вона про себе казала народною приказкою: «Я і жінка, я й мужик, я й кобила, я і бик». Жила в містечку, проте довелось усього спробувати в житті: сама білила, сама косила, сама цвяхи забивала. Дітей не було. Богдан, флегматик за характером, у першу шлюбну ніч почав читати їй власні поезії. А вона, успадкувавши від предків запальний темперамент, тільки плакала в подушку. Він же думав, що від щастя.
Лісова дорога заспокоювала душу. Ось і галявина із садовим терном. Не терпкі ягоди, а солодкі, як сливки. А ось ягоди глоду. Зірвала жменю. Раніше завжди рвала їх до чаю. Ніколи не любила заморських чаїв, робила власні, настояні на плодах та ягодах. Згадала про чаї, які пили разом із Богданом. Пригадалася давня історія із цукром, який сама привезла із ринку. Богдан власної машини не мав. Довелося сусіда просити, щоб підвіз додому. Так удома чоловік замість того, щоб мішок піднести сказав сусіду: «Занесіть, будь ласка, в хату, а я вам вірш за те напишу».
Аура осінньої елегії зцілювала душу, наче мало статися якесь диво. Колись, ще дівчиною, вона була в цьому лісовому господарстві один-єдиний раз. Тоді бриніла весна, щебетали птахи. Була така гарна весна, що тьохнуло дівоче серце, коли глянула на молодого лісничого. Він мав гарні голубі очі, та, на жаль, не казав їй поетичних слів. Був сором’язливим. Напевно, давно уже одружений.
А ось і та сама галявина. Ось контора, а на порозі… він.
- Якими вітрами, Ларисо ?
- Знову на ревізію, Сергію. Тільки цього разу трохи довше затримаюсь.
- От і добре, прошу в кабінет.
Лариса похитнулася від недоспаної ночі. Сергій підтримав її за руку і відчинив двері:
- Проходь, будь ласка.
- Мені здається, що першим повинен увійти господар…
- Ларисо, давай тоді підемо до мене. Мій дім поруч. Поснідаємо,--запропонував Сергій, помітивши втомлений вигляд Лариси.
- Згода, - відповіла зовсім не по -діловому, а дружнім тоном.
У велетенському будинку Сергія було тепло, чисто і затишно. Поки роздивлялася обстановку в кімнаті, він приніс сніданок: замість кави – тепле молоко в селянському глечику і дві чашки на таці, житній хліб із маслом та домашній сир.
- Звикай до обстановки. У мене немає чучел із лісових звірів. Я їх не вбиваю. І сніданок домашній. Маю навіть корівку.
- А де дружина, діти? - вихопилось у Лариси.
- Я досі сам. Робота, навчання в інституті й любов до лісу - все це в мені було і залишилось. Пам’ятаєш, коли ти тоді поїхала так раптово, падав дощ. Він надовго залишився в моїй душі, та я рятувався від спогадів працею. Вибач, що не сказав тобі тоді потрібних слів. Кажуть, у тебе хороший чоловік. Зараз уже пізно.
- Знаєш, Сергію, це добре, що ти тоді не сказав мені нічого, а діждався мене саме зараз, коли я вже не вірю словам, а тільки серцю. Дванадцять років тому я сприйняла сказані мені слова за любов, а коли ті ж самі віршовані рядки повторили уста мого чоловіка для іншої – моя душа стала вільною. Я вчора визволила себе із сімейних тенет. Любити потрібно серцем, а не вухами…
Удома ввечері Лариса ще раз перечитала, написаного на її адресу чужим почерком, листа. Богдан відпочивав на узбережжі Чорного моря. Отримав остарбайтерську компенсацію за батька і вирішив свою відпустку провести на півдні, не думаючи про те, що потрібно копати картоплю. На два місяці поїхав. Ще й лікарняний взяв, аби подовжити відпустку. Два листи отримала від нього: мовляв, усе добре, чудово, заспокоюють морські хвилі, оксамитовий сезон розпочався…
Третій лист був несподіваним. Спочатку злякалася чужого почерку, а потім серце неспокійно забилося від прочитаного: «Ваш чоловік має коханку, купує їй дорогі речі. Вашу адресу дізналися з конверта, якого він поклав на столі». Не вірила, думала, що шантаж якийсь: Богдан не такий, він тюхтій…Читала далі: «А ще він їй пише вірші, в яких обіцяє дістати зорі з неба». А далі був той найперший вірш, від якого вона колись захмеліла і, повіривши в Богданові щирі почуття, вийшла за нього заміж…
Вона вже не переживала. Зрозуміла, що її так званий поет дописався до того, що не зміг більше нічого нового придумати. Виходить, старіє.
Допивала чай з лісових ягід і спокійно мріяла про завтрашній день. Погасила світло, зашторила вікна і навіть не вмикала телевізора. Заснула, наче помолоділа. Снилася їй ревізія, міцні Сергієві руки, великі морські хвилі, які відносили Богдана далеко-далеко, а він борсався у них, не вміючи плавати. А потім усе зникло і залишилися тільки великі блакитні Сергієві очі.
З того часу минуло десяток років. Богдан залишився сам, одинокий і нікому не потрібний, а Лариса з Сергієм створили щасливу сім’ю.