Диво зустрічі

 Вона жадала зливи. Такої, щоб змила і одяг, і тіло, і душу. Було видно навіть незрячому, що бруд, саме внутрішній бруд, пожирав усе її єство.
Раптом їй назустріч вибігла маленька дитина. Вона вирвалась із руки молодої вродливої жінки і завмерла від несподіванки. Щось зупинило її. Чи то незвична зовнішність, чи дивакуватий погляд незнайомої людини? Якусь мить дитя насторожено дивилось на сновигаючу постать, а тоді кинулось вперед, мов теплий весняний вітерець, у пориві чогось незбагненного. Воно до болю зіштовхнулось з жінкою, яка, здавалось, не бачила перед собою вже нічого.
- О Боже! – вирвалось із грудей матері, яка поспішила зупинити дитину.
Жінка не просто зупинилась, вона відкинула марево, яке тягнуло її у страшний вир. До цього була приречена, залишалось всього кілька кроків… Дитя врятувало її. Вона поверталася у реальний світ. Та що чекало її у ньому? Враз пригадалось усе до дрібниць: вона вбивця, так вбивця, вбивця власної дитини.
…А починалося все райдужним мереживом мрії. В душі Мар’яни казково бринів навколишній світ. Він шепотів до неї устами коханого, сміявся його очима, цілував солодко, бентежачи все її єство. Антон – перше її кохання, за ним вона піде на край світу.
Мар’яні здавалось, що такого кохання не було ні в кого. Вони розуміли одне одного з півпогляда, з півслова. Кажуть, що серця закоханих, їхні енергетичні серця, розташовуються на дуже близькій відстані, і не потрібно голосно говорити, щоб чути сказане, для них достатньо і шепоту. Чого не скажеш про людей, між якими ворожнеча, їхні серця на такій далекій відстані, що потрібно кричати, щоб почути хоч щось. Може, це й так.
Гармонія, між ними, здавалось, мала жити вічно. Як же помиляємось ми, люди, коли забуваємо, що на землі не одні. Скільки духів злоби піднебесних шугає навколо! Тільки встигай рятуватись, щоб не потрапити у їхні сіті. У сьогоднішньому світі стільки розваг і комфорту, що «людським зловмисникам» і не дуже потрібно старатись, щоб зловити живі душі, вони самі біжать у їхні страшні обійми.
Мар’яна перебувала у стані ейфорії від незнайомого досі почуття, а Антон, який був на кілька років старший від неї, прагнув фінансової стабільності. Все нібито й правильно, звичайні людські прагнення. Але, щоб отримати бажане дуже швидко, потрібно йти на порушення важливих духовних законів, а це вже серйозно. Його ніби щось підштовхувало до необдуманих вчинків. Позичав, не віддавав, шукав легкої наживи і швидкого вирішення проблем – і незчувся, як вліз у борги по вуха. Крапля за краплею наповнювалась нечистотами посудина душі. Затьмарилось все… Любов потонула у тому багні. Можливо, колись час і звільнить її, а зараз, зараз все було огидним. Світ перевернувся догори дном. Насправді ж гинула, просячи порятунку душа, плакало серце, але розум вже давно не чув його. Він жив за своїми законами, законами «божевільного тріумфу».
Антону зараз було не до дитини, він рятував своє власне життя. А про те, що воно напряму залежить від його доньки чи сина, навіть не думав. А Мар’яна, зрозумівши, що не потрібна більше йому, впала в такий відчай, з якого не виходять без втрат. Думка, яка поселилася в її голові, була настільки важливою, що прижилася зразу. “Аборт – це єдиний вихід, тільки так я зможу почати все спочатку”, - крутилося, як рінгтон, переконувало, підштовхувало до дії. Вона ще не знала, що розмотувати клубок потрібно буде з кінця. Зараз в ній жила лише одна фраза: «Почну все спочатку».
Вона зробила це так холоднокровно, що злякалася сама себе. Фізичний біль був терпимим, а іншого вона поки що не відчувала. Вона звільнилася від непередбачуваного майбутнього, яке її так лякало. Якби вона могла бачити, що відбувалося насправді в цю мить!
Це була містерія, таємниця… Можливо, варто привідкрити її, щоб зупинити інших, тих, хто в полоні злих сил захоче зробити подібне? Тож розплющіть очі вашого серця, розтуліть вуха вашого серця – і доторкніться до таємниці народження душі, маленького диво-зерняти Божественної любові.
… Два люблячі серця впізнали одне одного відразу. Колись, дуже давно, вони зустрічалися в іншому світі. Тож вловлюючи відгомін минулих подій, світилися ніжністю: нарешті знайшлися, накінець, знову разом. Цій зустрічі передували сюжети незвичних снів, вони пробуджували пам’ять, звільняючи підсвідомість від зайвої, неважливої інформації, готували місце більш вагомим подіям.
- Тільки б упізнали, тільки б не розминулися… — звучало у Всесвіті.
І вони впізнали, потягнулись одне до одного, як сонячні промені до землі. І стільки було радісного щему, солодкого трепету у тому єднанні! Дві земні людини, в яких жила небесна суть, з’єднались у полум’ї кохання, щоб народити з волі Творця нову людину. Вони не помічали, як працювали ангели-генетики, підбираючи душу для того диво-явлення.
Ту, що йшла на земне народження свідомо, вибравши земну програму, знаючи мінуси і плюси родових ліній, небезпеки і тріумфи, знаючи ризик бути загубленою у «нижчих світах», і навіть, якщо мине катастрофу, приречену перебувати постійно на полі бою. Земний світ – це світ протиборства, тут у цьому прогрес, що миттєвий вибір між добром і злом, світ пізнання, світ душевної інтриги, світ вистражданої любові…
Енергетичний вихор величезної сили притягнув у поле закоханих високофазну душу. Що мала можливість змінити багато. Вона надіялась, дуже надіялась, що не пролетить «транзитом» через земний світ, що зможе послужити тут Небесному Отцю. Надіялась, знаючи, що з великої любові народиться ненависть (парадокс, який існує тільки на землі), і вибір матері, її земної матінки, може стати для неї фатальним. Але ця крихітка Неба вже любила ту, яка покликала її у своє лоно. Любила так самовіддано. Так вірно, що, пройшовши « зону забуття», зону інформаційного очищення, з’єдналася з нею, ставши єдиною плоттю.
Коли ж рішення було прийняте і вирок винесено, сталося незбагненне: душа дитини почала молитись. Вона благала порятунку не собі, а Мар’яні, просила милості Творця до цієї нещасної, засліпленої горем жінки, яка не розуміла що зараз чинить. Вона вимолювала в Бога можливість покаяння. Не тепер, потім, коли настане хвилина прозріння, бо можна ж не дочекатись її на Землі, пережити лише після смерті!..
Після страхітливих мук, душа немовляти не змогла піднятися у духовні світи, бо не встигла виростити крила. Її помістили в « зону очікування», закриту зону, обмежуючи можливості. Тут було багато душ абортованих дітей, і всі вони чекали, коли їх заберуть мами. Якби Мар’яна хоч краєм ока побачила все це! Якби могла зрозуміти, як чекає на неї її дитя! Якби усвідомила, що потрібно для того, щоб визволити його звідти!
…З часу скоєння вбивства до моменту прозріння пройшло довгих сім років. Багато змін відбулося у житті молодої жінки. Вона вдало вийшла заміж. Мала хорошу роботу, багато друзів, та не мала дітей. Їй не ставили діагноз «безпліддя», їй говорили, що вона повністю здорова. У неї був шанс народити, та у неї не було права стати мамою.
Все відбулося одного ранку. Чи то зблизились світи, чи в душі щось трансформувалось, але іншим став простір довкола, змінилась якість сприйняття. Так само сходило сонце, наповнюючи світлом зіниці очей, щебетали птахи за вікном, відганяючи тривожне марево сновидінь, а в кухні смачно пахло кавою, пробуджуючи апетит, та Мар’яна нічого цього не помічала. Вона неслася ешелоном пам’яті по «етапу» свого життя, летіла шалено, перескакуючи малозначимі події і, зірвавши стоп-кран, впала під колеса потяга напівмертва.
Вибиралась понівечена, причавлена пресом вини, якій не було виправдання. Перебуваючи в стані жахливого стресу, пригніченості і приреченості, вона вийшла на вулицю і пішла світ за очі. Хтось її підганяв. А вона ледве переставляла ноги. Це потім, значно пізніше, вона зрозуміє, що за боротьба відбувалася в ній самій. Це був поклик самогубства, він паралізував волю і настирно добивався свого. Жінка піддалася йому, вона була повністю безвільною. Де ж було взятися тій волі, звідки? Душа замулилася, бруд пожирав її всю.
Коли прийшло спасіння, Мар’яна не зрозуміла. В перші миті після зіткнення з дитиною вона ще не бачила нічого навколо себе. Вийти зі стану стресу їй допомогла молода мама, яка чомусь усміхалась їй, дивилась, як здалося Мар’яні, з таким розумінням і люб’язністю, що вона повільно почала реагувати на події. Та справжнім пробудженням стало диво зустрічі з дитиною, яка дивилась на Мар’яну очима, повними невимовної любові, дивовижної, окриленої, вічної…
- Мамо, у тьоті горе? – прозвучало, мов ударило струмом.
Мар’яна стрепенулася і опустилася навколішки перед дитям, яке вміло співчувати і рятувати. Щось неймовірно близьке, тремтливе народилось у її душі і, вирвавшись із неї зраненим птахом-феніксом, полетіло у вічність. Та на місці того народження не було рани, а жевріла маленька іскра надії. Вона повільно розгорялася, ставши маленьким вогнищем, дала Мар’яні сили піднятися, простити себе і жити. Жити у смиренності і покаянні.
Одного разу вона відважиться на подвиг – піде визволяти душу своєї дитини з ув’язнення. Це буде непросто, але вона зможе, бо зрозуміє, що виправляти помилки потрібно за життя. І лиш молитва триматиме її у стані спокою, вестиме з вірою у майбутнє. Можливо, вона ще отримає те священне право «стати мамою». У Бога все можливе…

Наталя РОМАНЮК.