Лист до космонавтки

 - Поквапся, Васильку! В нас ще багато роботи на городі, — казав батько синові щоранку. – Скоро підеш до війська, то нам з мамою буде досить сутужно.
Хлопцеві однолітки вже давно служили. Він мав прибути до райвійськкомату в кінці жовтня. Вже знав, що буде солдатом автобатальйону. Після школи успішно закінчив курси водіїв при районному ДТСАФ. Навіть кілька місяців стажувався в місцевому колгоспі. В сільській автоколоні обліковцем трудилася Надійка. Тополинка у білій хустині. Тернові очі, чорна коса до пояса, завжди усміхнена. Щебетуха і непосида снилася не одному парубкові, вони мріяли про таку дружину.
Надійка нікому з залицяльників не надавала переваги. Навіть з клубу йшла з подружками, а надто настирливих відшивала то жартами, то гострим словом. Казала, що її суджений ще не знайшов стежку до дівочого серця.
Василь, якось отримуючи шляховий лист і дозвіл на роботу, випадково торкнувся Надійчиної руки. Електричний розряд пробіг по всьому тілу. Спаленів обличчям, як достигле райське яблуко. Такого з ним ще не було. Потім він підвозив дівчину кілька разів додому. Пізніше зустрілися біля сільського “вогнища культури”. Навіть сиділи поряд в кінозалі. От і все. Парубок не міг наважитися на щось більше. Вичікував. А чого — і сам не знав.
Тільки тоді, як отримав повідомлення про призов на військову службу, спромігся спитати: “Ти прийдеш на проводи?”
- Якщо запросиш, — відповіла Надійка і подарувала йому чарівну усмішку.
Вранці, у визначений день, в селі линула мелодія “Прощання слов’янки”. Василь, оточений юрбою друзів, від’їжджав до райцентру. Була серед проводжаючих і Надійка. Вона непомітно, аби не бачили рідні, шмигнула в салон автобуса. Може потім тато з мамою, будуть “сповідати”, але поки що робила так, як веліло серце.
Прощаючись з майбутнім воїном, дівчина несміливо поцілувала його.
Впродовж кількох років хлопець з дівчиною активно листувалися. Обмінювалися фотографіями. Здавалося, ніщо не може внести якісь корективи в їхні стосунки.
Коли Василеві до демобілізації залишилося три місяці, в їхній колгосп, після інституту, приїхав молодий і вродливий інженер, з циганськими очима і манерами Дон Жуана. Ще під час навчання за ним ходила слава бабія, затуманив облесливими словами не одну студентську голівоньку.
І ось цей дипломований спеціаліст, за рішенням правління колгоспу, оселився по-сусідству з Надійчиними батьками. В добротній хаті жили бездітні пенсіонери, вони охоче зустріли ввічливого квартиранта. Ліпше би він був не знав дороги до села!
Ще навіть не ознайомившись як слід з роботою, Корній кинув оком на симпатичну Надійку. Поставив собі за мету — добитися більш-менш якоїсь прихильності.
Він свого домігся. То подарунками, то чаркою, то хитрощами переманив на свій бік Надійчиних батьків. Прилучив до підступної справи і сусідів. Разом, вони домоглися того, що дівчина скорилася їхній волі. Почала вечорами виходити в сад на побачення. До хати верталася над ранок, коли треті півні будили господарів.
Не приховуючи гріха, призналася мамі, що вагітна. Та, від несподіваного доччиного подарунку лише сплеснула руками. Потім твердо сказала, що варто чимскоріше справити весілля. Поки про сором не дізналися в селі.
Корній не дуже квапився під вінець. Хотів ще погуляти.
- Ми ще одружимося. Їй-богу. Даю слово, – товк себе в груди. – А зараз квапимося. За пелюшками і світа білого не побачимо.
Надійка позбулася майбутньої дитини.
Перервана вагітність дала про себе знати через місяць. Потрапивши під холодний дощ, дівчина дуже промокла. Висока температура примусила лягти в постіль. Спершу вона самостійно підіймалася і виходила надвір. Потім ставало все гірше і гірше. Відмовляли ноги. Насувалося найстрашніше – інвалідність. І це в двадцять з лишком років! Батьки сивіли на очах. Хапаючись за будь-яку надію, вони робили все можливе, аби вилікувати доньку. Марно. Недуга було сильнішою.
Корній знявся в обліку в сільській раді і розрахувався в колгоспі. Втік. Навіть не попрощався. Родина мусила самотужки виходити з халепи. Давати собі раду. На ту пору, коли Надію в чіпкий полон брала хвороба, а Василь добросовісно служив Вітчизні, в космос полетіла Валентина Терешкова.
Вчорашній солдат недовго насолоджувався цивільним життям. Знову сів за кермо вантажівки в рідному колгоспі. Проявляв таку жадібність до роботи, що солідні водії дивувалися. Вони не знали і не здогадувалися, що хлопець прагнув одного – щоденною працею заглушити в собі біль і образу. Надіявся і чекав на палку зустріч з коханою, а натомість не отримав нічого.
Інколи, повертаючись з гаража додому, хотів вступити до Надійчиної хати. Подивитися їй в очі. Розумів, що цим самим додасть дівчині ще більших страждань. Та якось ввечері до Василя прийшов її батько. Довго човгав чобітьми по подвір’ї. Сопів. Ніяк не міг відкрити рота і врешті-решт сказав:
- По-перше, ти пробач нам, — спромігся вичавити кілька слів з грудей. – По-друге, допоможи нам. Напиши листа до космонавтки Валентини Терешкової.
Почуте здивувало Василя. Знайшли порадника і помічника. А може, до нього звернулися тому, що він співпрацював з районною газетою. Дописував до місцевого часопису вже кілька років. В армії також інколи брався за перо і висвітлював життя-буття однополчан.
Напевно, батьки хворої, у відчаї шукали в ньому порятунок. Коли вирвав часинку і забіг до них, то розгубився. Надія лежала на постелі. Змарніла. Блищали великі очі. Усміхнулася краєчком вуст. Мовчала.
Василь довго сидів з господарем в другій кімнаті і писав аби космонавтка допомогла Надійці полікуватися в санаторії Слов’яногорська, що в Донецькій області. Та здравниця була відома своїми цілющими грязями і водами.
Минуло небагато днів, як з білокам’яної прийшла відповідь. Мовляв, збирайтеся і приїздіть. Лікарі чекають на пацієнтку.
Своєю машиною Василь відвіз Надію з татом до Хмельницького на поїзд. Через місяць обох привіз з міста в село. Після повного курсу лікування дівчина почала одужувати.
До оселі Наді зачастив парубок. Приносив квіти, солодощі, розповідав щось веселе. Від того Надія відчувала потяг до життя. Ось і настав той день, коли вона, спираючись на Василеве плече, вийшла з хати. Боже, який був гарний навколишній світ! Тато з мамою стояли на ґанку і мовчки плакали, не витираючи сліз.
Пізніше, коли Надійка впевнено ступала по землі, відгуляли весілля, скромно, в сімейному колі. А через півроку молодята виїхали в Амурську область..

Михайло СОЛОВЧУК, Городоцький район.