«Жива душа» з хорошими руками

 На задньому сидінні автомобіля, у якому мчить на зустріч долі, він сидить мовчки, лиш час від часу згадує яскраві моменти свого життя, розповідає їх сімейній парі Віктору та Марії, які з часом вже стали для нього друзями, хоч за віком майже вдвічі молодші. Після кожної серії-спогаду Петро Петрович, немов якусь мантру, повторює слова: «Щасливий, бо тепер у хороших руках!».
Мрії вголос
Він спокійний, роботящий і небагатослівний, у минулому шахтар, а зараз звичайний сільський чоловік, у якого, після смерті дружини, залишилося на руках дві доньки, господарство і життя, яке щоразу підносило все нові і нові сюрпризи, ніби випробовувало на міцність.
Доньки жили своїм життям, а він – своїм. Так і минали рік за роком. Єдиною віддушиною для нього були – вихідні. В суботу зранку він приїздив до Городка на базар, по обіді прямував до міської лазні – традиція, яка зародилася ще з часів роботи на шахті, і якій він не зраджував навіть у «забутому Богом селі», де проживав уже багато років. Дорогою із лазні до церкви, де ночував в очікуванні недільного богослужіння, подумки прокручував останні кілька днів життя, очищав думки і повністю чистий, і морально і фізично, приходив до церкви. Саме церква, далеко від сім’ї, господарства і буденності, була для нього оазою спокою, відпочинку і місцем, де він міг «мріяти вголос» і вірив, що Бог таки колись дасть йому відповідь. У свої «за 70» Петро Петрович все ще мріяв знайти собі дружину, вирватися з села і, як часто повторював, просто пожити.
«Вже кілька років я приглядаюся до жіночок, які теж, як і я, залишилися на старості самотні, – дивлячись у вікно, ніби внікуди, каже чоловік. – Бував у різних містах, кілька знайомств навіть тривали понад півроку-рік. Але згодом чомусь «отримував гарбуза».
Сум на обличчі змінюється посмішкою, і вже знайомі павутинки навколо очей видають, що навіть важкі спогади, він звик приправляти жартом: «Я в молодості стільки «гарбузів» не отримував, як зараз. Але добре, що у Віри цього року на них був неврожай!».
Лише згодом друзі зрозуміли, що «отримати гарбуза» означає почути «ні» на пропозицію одруження і чому у Віри, про яку чоловік стільки говорить, цього року неврожай.
Віктор та Марія знають чоловіка уже років із двадцять. Познайомилися, коли він, відпрацювавши у шахті, вийшов на пенсію. Не раз, на їхній маленькій кухні, за вечерею, чоловік розповідав про те, як познайомився із першою дружиною, чому згодом не склалося у них життя і він, залишивши їй із сином квартиру, переїхав жити до села. Знали вони те, що найбільше болить Петра Петровича. Після другого шлюбу, який закінчився трагічно (дружина померла), у нього залишилося дві доньки, яких потрібно було поставити на ноги і вивести в люди. Для цього чоловік працював не покладаючи рук, а коли доньки підросли – залишився сам на сам із собою. Тому й шукав когось, такого ж самотнього як він.

Віра Іванівна – його однолітка, яка мешкає в сусідній області. Їй теж далека за 70. Мила, спокійна, завжди причепурена жіночка, яка три роки тому поховала свого чоловіка. Здавалося б, життя пройшло насичено: син і донька мають міжнародну освіту, живуть за кордоном, маму не забувають: щороку приїздять, кілька разів на рік надсилають якісь смаколики чи подарунки, ще частіше телефонують. Але холодними вечорами Віру не зігрівають ні дзвінки, ні фотографії... Хочеться живого спілкування, до якого звикла за багато років, які прожила з чоловіком душа в душу. Вона вміла цінувати людські стосунки і знала: «жива душа», яка щодня поряд, важливіше за характер, різні погляди на життя та інші дрібниці, якими зараз так вільно розкидається молодь.
Віра Іванівна часто запрошувала до свого дому сусідку, щоб хоч якось скрасити свою самотність. Одного вечора до сусідки приїхала родичка Ірина з Хмельниччини і, на гостинне запрошення господині, теж прийшла в гості. За частуванням і розмовами про життя, жінка обмовилася, як набридли їй самотні вечори, порожні кімнати і постійне мовчання.
«Я хочу готувати вечері для когось, бо для себе й не хочеться, хочу з кимось поговорити, поділитися думками, враженнями і радістю. В мене все матеріальне є. Немає лише того, що потрібно найбільше – «живої дужі» поряд», – резюмувала Віра Іванівна. А Ірина тим часом згадала, що від когось уже ці слова чула... Петро Петрович! Теж самотня душа! Не один раз Ірина, яка приходила до церкви на богослужіння, чула від чоловіка ті ж самі слова, що й зараз говорить Віра Іванівна. Так, неочікувано у «родички з Хмельниччини» зародилася думка: стати свахою для двох самотніх людей. Кілька розмов у потрібному напрямку, поїздки до рідні у сусідню область і знову додому – і справа зроблена. Петро Петрович, озброївшись гарним настроєм, таким сяким подарунком і юнацьким хвилюванням, яке вперто не хотіло сходити з його старечого обличчя, поїхав знайомитися з Вірою Іванівною.
На обличчі жінки – жодної емоції, нічого не видавало хвилювання, але всередині все розривалося від суперечливих запитань, почуттів. А при зустрічі ніби у свої двадцять – зашарілася і опустила очі долу...
Зустрілися дві самотності
Петро Петрович і Віра Іванівна зустрілися так, ніби зналися уже багато часу. Заочно вони й знали одне одного, адже Ірина в деталях розповідала кожному про ймовірну «рідну душу».
Перші невпевнені слова, погляди крадькома, ніби на першому побаченні, розмова за смачним обідом, приготовленим гостинною господинею, потроху переходила від однієї теми до іншої. Так, слово за слово, розговорилися і за кілька годин видавалося, що прожили разом півжиття...
Петро Петрович додому повертався на крилах, щоб вже через короткий час знову приїхати до Віри Іванівни. Не довго йому довелося їздити в гості. Одного разу жінка повідомила, що вирушає до дітей за кордон і повернеться лише через кілька місяців... Чоловіка серце тривожно забилося: а як не повернеться? А як діти її вімовлять і вона його покине? Та жінка заспокоїла: подамо заяву, розпишемося і тоді я спокійно поїду...
Автомобіль швидко мчав по трасі, на задньому сидінні, дивлячись у вікно, а насправді ніби внікуди, сидів Петро Петрович. На передніх сидіннях, весело про щось спілкувалися його друзі Віктор та Марія. Їхню розмову супроводжувала якась класична музика, але до Петра Петровича долинали лише окремі ноти... Він знав, що наступні три дні не просто змінять його життя, але й подарують те, про що він «мріяв вголос» щонеділі у церкві в Городку. Сьогодні він офіційно стане чоловіком Віри Іванівни. Завтра – їх чекають у церкві, щоб їхнє «так!» почули й небеса. А вже післязавтра він проведе свою дружину на літак і чекатиме на неї всього два місяці. Але що то в порівнянні з роками, проведеними у самотності! Посмішка не сходила з обличчя чоловіка, від чого воно, здавалося б, ставало молодшим, і лиш в очах читалося: «Щасливий, бо тепер у хороших руках!».