У пеклі брехніі

 І розумний, і вродливий, і вдома допомагає, і дітей любить, одним словом, дівчата, мені пощастило…» — до таких слів Ніни її подруги вже звикли. От лише того диво-чоловіка жодна з них ніколи не бачила. Якщо подруги і зустрічалися не у дівочій компанії, а з чоловіками, то Ніна завжди приходила одна, постійно посилаючись на те, що він зайнятий на роботі. Не раз жінки жартома казали Ніні, що та, напевно, навмисне приховує свій скарб, аби вони його не вкрали, на що Ніна тільки сміялася. Ось і сьогодні, поки жінки щебечуть про своє жіноче на кухні у Марічки (однієї з подруг), а чоловіки зібралися біля телевізора, на обрії чоловіка Ніни не видно. Вона знову сказала подругам, що він зайнятий. Марічці залишилося лише підколоти подругу: «Ніно, він в тебе так багато працює, що ти вже маєш бути жінкою олігарха!!!» Уся компанія дружно розсміялася, от тільки Ніна просто відвела погляд…

Хто знає, скільки б тривав цей обман, якби не випадок. Марічка вирішила якось зайти до Ніни у гості без попередження. Купивши невеличкий тортик, вже стояла під дверима й натиснула кнопку дзвінка. Зсередини квартири почулися голоси, швидше крики. Жіночий голос був схожий на голос Ніни, а от чоловічий, важко було уявити, що така відбірна лайка може належати директору будівельної компанії, адже саме цю посаду займає чоловік Ніни, принаймні вона сама так казала подругам. Те, що вона почула, стоячи під дверима, її вразило до глибини душі. Жінка, а це була саме Ніна, голосно плакала, у той час, як невідомий чоловік проклинав її, дітей. Тут Марічка і вирішила втрутитися. Можливо, щось сталося і подругу потрібно рятувати! І вона знову натиснула на кнопку дзвінка. Те, що вона побачила за мить на порозі важко було описати словами. Чоловік років п’ятдесяти, у брудному спортивному костюмі, з нечесаним волоссям, з червоними, налитими люттю очима, дивився на Марічку так грізно, що у тої аж мову відняло. «Чого тобі?» «А я до Ніни, але я, напевне, помилилась…» Марічка хотіла вже розвертатися та йти, як це чудовисько кудись углиб квартири прокричало: «Нінко, це до тебе…» — та зникло. Натомість, на порозі квартири з’явилась заплакана Ніна… Оце так зустріч. Подруги дивилися одна на одну. «А я тут чай з тортиком хотіла попити…», — тільки і промовила Марічка, та розуміючи, як все це зараз недоречно, розвернулася до сходів. Вже на першому поверсі її наздогнала Ніна. «Я все тобі поясню, тільки ти не говори нікому, що бачила. Це був мій чоловік. Він і справді колись був ідеалом, вродливим, добрим, мужнім, сильним… Таким, про якого можна мріяти все життя. Я тоді на сьомому небі від щастя літала. А, потім… Справи у бізнесі занепали, він втратив і бізнес, і гроші, і себе. Почав пити, і тепер дуже п’є. Найстрашніше те, що у всіх своїх бідах він звинувачує мене. Ніби я у цьому винна. Я просто не можу змиритися з тим, що він вже не такий, і ніколи, напевне, не стане, таким яким був. Тому я нікому і не говорю правду. Кому вона, та правда, потрібна».
В очах у Ніни блищали сльози, руки та голос тремтіли: «Марічко, я тебе дуже прошу, нікому не кажи, що ти тут бачила». Марічка слухала цю сумну розповідь, та не могла зрозуміти, чому її подруга брехала увесь цей час. Хіба вони не люди, не зрозуміли б? Може, чимось би допомогли, А так, у якому пеклі усі ці роки жила: на людях розповідала всім про ідеального чоловіка, а потім поверталася до цієї потвори.
«Звісно, я нікому не скажу, але і ти… більше не бреши. Хоча, на твоєму місці, я й не знаю як би я вчинила…».

Ольга ШЕВЦОВА.