Ти найкраща у мене, мамо!..

 Жінкам, як відомо, частенько хочеться «вилити» комусь душу, тим більше, коли є вдосталь вільного часу, малознайомі співрозмовники, які максимум місяць ще будуть пам’ятати твою балачку, а потім забудуть, адже зустрічатися більше не доведеться.
Та якось після вечері Олена, як представилася мені сусідка по двомісному номеру, сама запропонувала прогулятися алейками чудового парку, який був окрасою кількох санаторіїв у курортному Моршині. Плакат біля входу, на якому руки дитини міцно обіймали маму (і щось там зворушливе і гарне було написано), визначив тему нашої розмови. Я розповіла про свою родину, про синів, з якими маю чимало клопотів, згадала невісток, онуків. Потім запитала Олену про її сім’ю.
- Діток у мене троє: двоє дівчаток і хлопчик, – розпочала свою розповідь співрозмовниця. – Дівчата уже дорослі, одна заміжня, чекає дитину. Інша в університеті навчається, відмінниця. А синок, Володя, у десятому класі. Всі діти хороші, і з навчанням у них все гаразд, і з товаришами, начебто непогані стосунки, тож радію за них.
Я запитала Олену, як діти ставляться до батьків, чи не було проблем з вихованням.
- Та знаєте, у житті, як на довгій ниві, усього траплялося, – резонно відповіла Олена. – І балували дітей, і сварили, і наказували, але вони при цьому завжди знали, що ми з чоловіком їх дуже любимо, що наш дім – це міцна фортеця, у якій вони завжди сховаються від усіх життєвих бур.
- А як же без вас там зараз син і чоловік, напевно, через відсутність мами тугувато? – провокую співрозмовницю на одвічні жіночі нарікання, що, мовляв, хлопцям, хоч кіл на голові теши, не хочуть прибирати свої речі, безпомічні на кухні…
- Та нічого, телефоную їм щодня, кажуть, що справляються, – відгукнулася Олена. Вони у мене можуть бути і самостійними, коли захочуть. По господарству часто допомагають, чоловік навіть борщ може зварити, а син – картоплю начистить, усе, що попросиш, зробить.
Я висловила подив такій сімейній ідилії, про яку почула, і навіть попросила поділитися рецептами виховання домочадців. Та наступна розповідь Олени Борисівни здивувала мене ще більше, навіть більше ніж здивувала – збентежила і по-справжньому схвилювала. Співрозмовниця вирішила, очевидно, поділитися зі мною найсокровеннішим.
- Було це п’ятнадцять років тому, дівчатка вже трохи підросли, старша у школу пішла. То коли інші діти канючили у батьків іграшки, солодощі чи ще щось, то мої «дівки» захотіли… братика. Ну що не день, то як заведуть: «Мамо, купи нам його. Ми гратися з ним будемо, нікому не дамо образити…» Я зауважувала, що малий братик – це не іграшка, з ним не лише гратися потрібно, а й пелюшки прати, прибирати за ним і так далі. Та мої красуні не вгавали. Я не проти була третьої дитини, та й чоловік «двома руками» за сина, але тут, як на зло, завагітніти я більше не можу. Порадившись з Віктором (так звати мого чоловіка), вирішили взяти дитину, від якої відмовилися батьки. Кілька місяців поспіль заходила я в пологовий будинок, що у нашому райцентрі, запитувала, чи бува не залишила якась породілля дитя. І от одного разу…
Прийшла, а медсестрички мені кажуть, що народився хлопчик, мама якого вночі утекла, прихопивши заздалегідь запасений свій одяг, який приховала. Я попросила глянути на новонародженого, але вийшов лікар, і, скрушно похитавши головою сказав, що жити малюкові залишилося години дві, бо він важко уражений стофілакоком. Я ностояла на тому, щоб усе ж глянути на хлопчика, і мені його показали – худеньке кволе дитя. Одне око у дитини було закритим, заліпленим гноєм від інфекції, а друге… Як тільки я глянула у друге очко, напіврозплющене, то серце враз стиснулося в грудях великим хвилюванням. На мене дивився, здавалося, уламок голубого-голубого неба – з надією і любов’ю. «Я беру це дитя! – заявила я медперсоналу. – Рятуйте його, ось гроші… Я швидко, зараз повернуся, візьму з дому тільки найнеобхідніше…»
Ось так і став Андрійко членом нашої сім’ї, маленьким улюбленцем. Усі гарно за ним доглядали, і вже через кілька місяців не впізнати було колишнього нещасного «відказника», «залишенця».
Ми з чоловіком старалися виховувати дітей однаково, не надавати переваги рідним по крові дівчаткам, вчили дітей ділити між собою навіть найменшу цукерку. Ось наш синок уже й школі. Психолог шкільний, яка знала історію нашого Андрійка, у бесіді зі мною порадила відкрити хлопчикові таємницю його народження, доки він не виріс, щоб дізнався правду від нас, членів сім’ї, а не від сторонніх «доброзичливців». Тож одного разу я покликала до себе в кімнату Андрійка і сама, без свідків, якомога делікатніше розказала йому і про пологовий будинок, з якого утекла так звана мама, і про те, як я побачила його, новонародженого, і відразу полюбила, як всиновили, як долядали… Я не могла стримати сліз, адже давні спогади сколихнули душу, і дуже боялася, що скаже на ці мої слова Андрійко. А він, дитя кохане, раптом сам залився слізьми, став на коліна і почав… цілувати мені коліна. «Ти найкраща у мене, мамо! – вигукував. – Я завжди любив тебе, тата, Аню і Надійку! А тепер – буду любити ще у стократ більше, бо ви – справжня моя сім’я, ви, а не та, що народила. Ви не дали мені померти, повернули до життя!»
Чесно кажучи, послухавши цю розповідь, я і сама відчула, як очі наповнилися сльозами. Це були сльози великої радості і втіхи, що є на землі ще справжнє добро, любов і милосердя.

Людмила РУДКОВСЬКА.