Щастя Соломії

 Яких тільки квітів тут не було! Та над усім цим панували мальви: білі, рожеві, лілові, червоні, вишневі, темні-темні, майже чорні - звичайні й махрові неймовірної краси квіти, що стрімко злітали тонкостанними стеблами вгору, торкаючись, здавалось, блакиті небесного полотна.
Господиня цього багатства з ранку й до вечора тупцяла навколо хати, наводячи лад на й без того впорядкованому подвір'ї. А ввечері, коли сонце поволі котилось золотим окрайцем до горизонту, сідала на стареньку лавочку біля літньої кухні й тихо усміхалась, споглядаючи неповторну красу, виплекану власними руками.
Соломія із квітами навіть розмовляла, наче з дітьми малими. Встане удосвіта, попросить у Господа благословення прожити день до вечора, сипне десятку курочок зозулястих жменю зерна та й поспішає на город. А там усе росте-зеленіє, сили набирається. Порядок навколо - жодної бур'янини не знайдеш. І всюди - квіти: і поміж городиною, і попід хатою. Глянеш здалеку - дім, наче у віночку, аж співає!
Любить й співати Соломія. Гарний голос має, чистий, мов кришталь. Навіть вісім десятків літ, відкроюваних нелегким життєвим шляхом, не'зіпсували силу й чистоту того чарівного голосу. Знає Соломія силу-силенну пісень! А ще любить розповідати казки, оповідання та вірші, і сусідські дітлахи щодня прибігають до старенької, аби годинами слухати цікаві розповіді. Соломія у такі моменти - найщасливіша у цілім світі! Кожна пара дитячих очей сяє нерозтраченою любов'ю у її серці...
Колись вона жила в щасливій веселій родині. І Соломія, і молодша сестричка Неля зростали в любові та щирості, були дуже дружними і водночас такими різними: Соломія - білява, із сірими великими очима, висока й струнка, а Неля пишалась розкішною темною косою, карими очима, була невисока й худенька, наче стеблинка. Старша мала тиху й лагідну вдачу, а молодша - запальний «колючий» характер.
Коли обидві стали на порі - хлопці вервечкою ходили за красунями. Того літа до них у село переїхала родина. Мали приїжджі дорослого сина - Михайла. Соломія, коли вперше його побачила - високого, ясноокого, з хвилястим золотавим чубом, хвацько зачесаним набік, - мало не зомліла. У самісіньке серце впала жариною його усмішка й проникливий погляд. Покохала щиро. Та й Михайлові не була байдужою. Стали зустрічатись.
- Вийдеш за мене? - спитав одного вечора.
- Вийду! - озвалась щасливим відлунням.
Жовтень м'яко шурхотів золотавим листям, вабив зір розмаїттям жовтогарячих та багряних барв. Соломія у супроводі подруг виходила стрічати Михайла. Білосніжна сукня легко спадала до землі і пливла, мов лебідка, у золоті осені. Ронила калина жар достиглих ягід додолу, з трепетом вглядаючись у неймовірну вроду нареченої.
Весілля шуміло й гуляло. Щасливі батьки не могли намилуватись молодятами. І лише Неля сиділа бліда, зсутулена й згорьована, неначе молода вдова. Раз по раз тулила до обличчя хустинку й скупо усміхалась, аби думали гості, що плаче від радості за щасливу сестринську долю. Якби ж вони знали!.. Якби Соломія знала, що й вона любить Михайла, що сниться їй щоночі, що марить ним...
Молоде подружжя після весілля оселилось неподалік у невеличкій хатині, яку одразу ж придбали після одруження. Соломія обсадила весь двір квітами, і звеселіла оселя, красою пишаючись. Жили вони з Михайлом душа в душу. Єдина прикрість - не давав Бог їм діток. Збігло за обрій уже кілька літ, а їхня оселя так і не наповнилась дитячим сміхом...
Неля тішилась. Не раз навіть дорікала сестрі:
- Чому не народиш йому дитину? До лікарів зверталась? Полікуватися тобі треба, бо недовго терпітиме Михайло поруч себе хвору жінку. Он скільки в нас здорових дівчат і молодиць... Гляди, бо не втримаєш чоловіка...
Пекли образою й зневагою слова сестри. Не раз плакала Соломія, не розуміючи, чому Неля кипить гнівом... Врешті зважилась і поїхала в райцентр на обстеження.
Після ретельного огляду, аналізів і висновків лікар запевнив:
- Проблема не лише у вас, треба і чоловіка обстежити.
А Михайло, коли сказала йому про це, як відрубав:
- Якщо ти хвора, то лікуйся. А я здоровий.
На тому розмова й скінчилась. А згодом селом поповзли недобрі чутки: Михайло зраджує Соломії. Спочатку не вірила. Жінки не раз казали:
- Соломіє, відкрий очі! Він гуляє.
- Не помічала, - тихо відказувала.
Та одного разу застала благовірного у подружньому ліжку із сестрою.
- Нелю! - вигукнула самим болем.
- Чого тобі треба? Чого ти приперлась? Усе життя поламала Михайлові! Вчепилась за нього реп'яхом. Навіть дітей народити не здатна. Що ти за жінка?! Каліка нещасна, - аж захлиналась люттю сестра, наступаючи на Соломію.
Сороміцько оголене тіло Нелі засліплювало красою. В одну мить Соломія збагнула, що життя з Михайлом уже не буде...
Сестра із її колишнім чоловіком виїхали із села. Залишилась Соломія у чотирьох стінах одна. Знаходила втіху в роботі й піснях, у квітах, що з весни до осені вирували, наче море, навколо хати...
Минули довгі роки. Одного погожого осіннього дня до оселі Соломії постукали. Відчинила двері -на порозі стояла посивіла, змарніла жінка. У ледь вловимих знайомих рисах обличчя упізнала Нелю. Довго стояли одна навпроти іншої і мовчали. Раптом Неля впала навколішки, заридала й надривним голосом прохрипіла:
- Пробач, сестро! Заради Бога - пробач! Я так завинила перед тобою! Весь вік свій гріх покутую.
- Що ти?! Встань. Не треба, Нелю! - Соломія намагалась підвести сестру.
Опісля вони аж до самісінького вечора говорили.
- Я важко хвора. Недовго залишилось ряст топтати. Проситиму тебе доглянути Михайла. Після інсульту він майже не ходить. Хто ж за ним дивитиметься, як мене не стане?!
- А син?
- У нього - своя сім'я. Вже чотири роки навіть носа не показує. Доки Михайло був здоровий - господарство велике мали, гроші водились, синові все віддавали. А як захворів - усе пішло на його лікування. Тож син з невісткою перестали навідуватись, шукають відмовки, аби не їхати. А тут ще й зі мною така біда...
У очах Нелі застигли сльози, і душа Соломії відтанула, зм'якла. Вони все-таки сестри, одна плоть і кров...
Так і доглянула до смерті обох - і сестру, і колишнього чоловіка. Сама й похорон робила. Діти тільки вінок привезли, зронили кілька сльозин і поїхали. Навіть не глянули в бік Соломії, не спитали, чи грішми треба допомогти...
З року в рік засіває Соломія усе навколо квітами. І линуть з її двору неймовірно гарні пісні про кохання, про жіночу долю, про щастя й радість, яких так небагато мала в житті. Вслухаються у ту чарівну мелодію високі мальви, похитують у задумі голівками у такт мінорним нотам. А під парканом бавиться юрба дітлахів - щирі світочі радості старої Соломії.
- А ходіть-но сюди, мої ластів'ята! - гукає до них із порогу своєї хатини.
Біжать із вистрибом, бо в руках Соломії щедро духмяніють щойно спечені пухкі пиріжки. І горнуться до неї чужі дітки, зазирають в очі. Щасливо сміється старенька, тулить до себе малих і припрошує:
- Їжте, діточки. Не цурайтесь. Для вас старалась...

Ірина ЯСІНСЬКА.