“Найдорогоцінніші моменти у спілкуванні з глядачем — хвилини мовчання”, - актори Раїса та Степан Бортнічуки

 Адже перед нами вони постають в образах королів і принцес, гусарів і наймичок... Вони зіграли сотні ролей, і нещодавно їхні зірки знову яскраво засяяли у виставі “Готель двох світів” за п’єсою відомого драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта.
Ось уже 20 років актриса Раїса Бортнічук та заслужений артист України Степан Бортнічук грають на сцені Хмельницького обласного музично-драматичного театру. А до цього вони підкорювали глядачів у театрах Закарпаття та Росії. “Проскурівський телеграф” вирішив припідняти завісу і дізнатися, яким є життя творчого подружжя, що віддало понад 40 років служінню театру, поза сценою.
На розмову Бортнічуки прийшли своєю маленькою, але дуже дружною родиною — разом з донькою Катериною, яка пішла стежкою батьків і теж стала актрисою.

 Подружжя Бортнічуків у виставі "Не такий, як усі".

- Пані Раїсо, пане Степане, як ви познайомилися? Вас поєднав театр?
Раїса: Ми працювали разом в Ужгородському театрі. Степан приїхав туди на рік раніше за мене. Познайомилися на виїзній виставі. Працювали в одному колективі, були партнерами по сцені, пройшли спільний творчий шлях. Потім так сталося, що обоє поїхали працювати в Росію — у Борисоглєбський театр (Воронезька область), а згодом у Волгоградський обласний театр.
Степан: Через три роки повернулися звідти чоловіком і дружиною.
- А чому їздили у Росію?
Р.: Були молодими акторами, хотіли підняти свій професійний рівень. Їхали за хорошим репертуаром, партнерами, за хорошою школою. Звідти знову повернулися на Закарпаття, але на цей раз у Мукачеве.
- А як опинилися у Хмельницькому?
Р.: Я — родом з Хмельниччини, тут живе моє мама, брат з сім’єю. На початку 90-их, коли була складна ситуація в країні, маленька донька на руках, було важко без підтримки, от ми і перебралися ближче до рідні. Адже тоді у Закарпатті ми були самі.

1977 рік. Ужгород. 

- А Ви, пане Степане, звідки родом?
С.: Моя біографія з одного боку проста, з іншого — складна. Народився я на Волині, був дванадцятою дитиною у сім’ї. Але тільки я з’явився на світ, батька зробили ворогом народу і дали йому 25 років нізащо, а усю нашу родину вислали на Дніпропетровщину. Там, у Нікополі, і жила моя мати, і зараз родичі залишилися. Батька я побачив у чотири роки, а побувати у рідному поліському краї і оцінити усю його красу зміг вже в 17 років.
До речі, чим мені близький Хмельницький: у вас мова така, як у нас на Волині, як говорили мої батьки.

 Степану шість років.

Глядач йде в театр за дивом
- Ви грали в різних регіонах. Глядач усюди однаковий чи все ж таки відрізняється?
Р.: Добре знаю закарпатського глядача. У 70-80-х він був вибагливіший за інших. Закарпаття контактувало з ближнім зарубіжжям, по телебаченню транслювали чеські та угорські канали... Якщо щось не подобалося, глядач не йшов.
А от хмельницький глядач дуже вдячний, такого ніде не зустрічала. Помітила це, навіть коли приїздили сюди з гастролями. Іноді наша публіка багато пробачає театру, і все одно аплодує стоячи... У такі моменти я роблю реверанс в бік глядача.
- Що ж глядачів манить у театрі?
С.: Театр — це диво, і саме дивитися на це диво, відчувати емоційний, розумовий вплив хоче глядач.
Р.: За 40 років в театрі зробила висновок: глядач в першу чергу йде на актора. Що б режисер не вигадував, скільки б світла не давав, яку б музику не вмикав, як би не “глушив” чи “витягував” артистів, глядач або вірить, або — ні.
Найдорогоцінніші хвилини в спілкуванні з глядачем — це не гучні аплодисменти і крики “браво”, а хвилини мовчання і глибокої тиші, моменти істини, коли чути, як ліхтарі над головами гудять, коли глядач проживає виставу разом з актором, завмирає з ним...

Сцена із вистави "Дами і гусари", із заслуженою артисткою України Ларисою Курмановою.

- У яких жанрах вам більше до вподоби грати?
Р.: В моїй репертуарній палітрі яких тільки років не було: комедійні, характерні, драматичні, ліричні... Але сказати, які більше до вподоби, не можу. Цікаво, коли персонаж добре виписаний автором або задуманий режисером, не залежно від жанру. Мені до вподоби вислів Фаїни Раневської “Грати у поганій драматургії — все одно, що вчитися плавати в унітазі”. Для актора велика удача — коли трапляється хороша драматургія і талановиті режисери.
С.: Професія актора найцікавіша, коли граєш різнопланові ролі.
- Зіграних вами ролей не перерахувати, та й улюблені, мабуть, важко вибрати. Назвіть першу виставу за вашої участі, яка спадає на думку.
Р.: “Пізня любов” Островського, де я грала Людмилу. Це було так давно...
С.: А в мене дві: “Бояриня” Лесі Українки і комітрагедія “Не такий, як усі”. Першу ми ставили у 1990 році у Закарпатському театрі. В радянські часи цей твір був заборонений, і це було практично перше його прочитання. Тоді зібрали хорошу команду, запросили молодого режисера з Національного театру імені І. Франка Дмитра Череп’юка, композитора Юрія Шевченка, який спеціально писав музику для вистави.
“Не такий, як усі” — перша робота молодого режисера Дмитра Гусакова у нашому театрі. У січні її можна буде знову подивитися, усім рекомендую (показ відбудеться 31 січня — прим. авт.).
- Курйози на сцені траплялися?
Р.: Бували. Якось Степан Карлович з мене спідницю здер у виставі “Мораль пані Дульської”.
С.: Бувають на кожному кроці. В молодшому віці бували такі випадки, що завісу доводилося опускати. Наприклад, у виставі “Наймичка” я грав гусара, а моя партнерка була дуже смішлива. Я виходжу на сцену, дивлюся на неї, а вона сміється, ще й так заразливо. І замість того, щоб казати текст, я теж починаю сміятися. Двічі опускали завісу. Втретє я вийшов, відвернувся від неї і текст казав на глядача.
А можете уявити, коли на сцені тріщать штани? А у виставі “Дами і гусари” у мене була сцена із Ларисою Курмановою, коли я мав посадити її на бутафорського коня. Я тільки нахилився, і штани по шву прямо по центру розійшлися.
Р.: Актори мають рухливу нервову систему, під час вистави емоції, мозок у напрузі, варто чомусь статися непередбачуваному, і це може вивести з рівноваги.

“Різні за характером, але схожі за темпераментом”

 "Мина Мазайло".

- Яке ж життя родини Бортнічуків поза театром?
С.: Ми сильно не відрізняємося від інших хмельничан. Любимо землю, працюємо біля неї багато часу (їздимо до тещі у Грузевицю).
Останнім часом відпустку проводимо в Криму. Ще нам дуже подобається Закарпаття. Якби поєднати Закарпаття і Крим в єдине ціле, це був би найдивовижніший край на Землі.
Р.: Дуже люблю читати, але часу на це мало. Можу дозволити собі почитати тільки кілька годин вночі або на відпочинку.
- Кого можна частіше побачити на кухні за приготуванням страв?
С.: Дружину. Я теж вмію дещо готувати, і навіть смачно: салати, м’ясо. Рая досі згадує, як колись давно, ми ще були неодружені, я приготував на свій день народження курку в сметанному соусі з грибами... Вийшло дуже смачно, Рая досі згадує.
Р.: Повсякденно більше я готую, але без Степана не обходиться підготовка до жодного свята: він нарізає салати, сервірує стіл. В нас домашні обов’язки не розподілені строго.
- А характери у вас різні?
С.: Ми різні за характером, але за темпераментом схожі, обоє емоційні.
Р.: Сторонні люди часто вважають, що в домі керую я, що чоловік в мене під каблуком, але це зовсім не так.
С.: Абсолютно.
- Ваша донька — теж актриса. Ви підтримали її у виборі професії чи навпаки?
Р.: Батько підтримав, а я була проти. Вона виросла за кулісами і вважала цю професію найкращою в світі. Дивилася з захватом, добами була на репетиціях. Для цієї роботи треба мати сильний характер. Коли вона збиралася вступати, я не бачила в ній необхідної для акторської професії сили характеру. Зараз, коли вона закінчила Львівський національний університет ім. І. Франка, працює у Київському молодіжному театрі, я іншої думки. У неї є стержень.
- Катерино, батьки ходять на Ваші вистави? Критикують чи хвалять?
Катерина: Так. Думка батьків авторитетна, бо в них немає надмірної закоханості в мене, не кажуть, що моя дитина найкраща і т.п. Якщо добре виходить — похвалять, якщо ні — теж скажуть. Мені важлива їхня порада, бо вони — професіонали.
- А донька — суворий критик для вас?
Р.: Так. У 6-7 класі вона робила такі точні зауваження, іноді навіть боялися їх. І зараз вона об’єктивно судить.
- Що побажаєте хмельничанам у Новому році?
Р.: Безумовно, здоров’я. І того, чого нам усім зараз не вистачає: душевної гармонії, толерантності, терпіння, вміння пробачити, вислухати, поваги до себе і оточення.
С.: Новий рік і Різдво — мої найулюбленіші свята. Усім зичу здоров’я і щастя в кожній сім’ї, розуму і мудрості.