ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Екс-директор «Кондфілу» Василь Любовецький: «Ніхто, нікому нічим не зобов’язаний»

Суспільство 6206
з особистого архіву Василя ЛЮБОВЕЦЬКОГО.
В роботі будь-якого керівника бувають як сумні моменти, так і веселі.. Фото: з особистого архіву Василя ЛЮБОВЕЦЬКОГО.

Колись балом правив великий бізнес, а його керівників знали сотні і тисячі людей.

Сьогодні усім заправляють гроші, але людські якості поза конкуренцією. Чесність, людяність та відданість своїй справі ніколи із моди не виходили. Але чи сумісні ці якості з великими грошима? Ні, скаже більшість. Так! Заперечить вам Василь Любовецький, один із тих керівників, про яких кажуть, що «пройшов Крим, і Рим, і мідні труби». Про історію однієї із найбільших колись кондитерських фабрик «Кондфіл», яка тісно переплетена із його особистою долею, Василь Любовецький розповів для нашого журналу.
Він – оптимістичний трудоголік, хоча доля його не балувала щедротами, усього доводилося досягати важкою працею. Батько Василя Станіславовича загинув ще у серпні 1941 року, так і не дізнавшись, що й нього народився син. Мати розповідала, що він загинув, коли виконував наказ керівництва поспішно вивезти документи Віньковецького військкомату. Тоді, разом із автомобілями, на яких також вивозили документи райкому партії та райвиконкому, вони намагалися прорватися до Києва. Але не вдалося… Після бомбардування залишилися лише груди понівечених автомобілів, які разом із документами, палали, як факели. Через кілька місяців після трагедії, 15 лютого 1942 року народився Василь Любовецький.
Мати працювала у колгоспі, щоб утримувати малого сина та старого батька. Саме з нею пов’язані усі спогади Василя Станіславовича із дитинства.

15-річний студент Чернівецького фінансового технікуму.


- Ще тоді я засвоїв урок про те, що ніхто нікому нічого не винен. Кожен має самостійно виживати і досягати усіх бажаних вершин. І почав досягати. Мудрі люди в колгоспі порадили мені після школи іти навчатися, а не працювати. Хоча змалечку я допомагав мамі, і планував працювати в колгоспі, щоб їй було хоч трохи легше.
Так, завдяки мудрим порадам я у1959 році закінчив Чернівецький фінансовий технікум, а в 1967 – Київський інститут народного господарства.
«Ми не прагнемо бути найбільшими, ми намагаємося бути найкращими».
- У солодку сферу з економіки як потрапили?

- До того як прийти, як ви сказали, у солодку сферу, тобто на кондитерську фабрику, працював інспектором та контролером-ревізором у контрольно-ревізійному управлінні. Потім – економістом планового відділу та начальником відділу матеріальних фондів і збуту Хмельницького виробничо-аграрного об’єднання цукрової промисловості. На Хмельницьку кондитерську фабрику прийшов у серпні 1982 року. Десять років був директором, а згодом і головою правління-президентом ЗАТ «Хмельницька кондитерська фабрика «Кондфіл». Тоді все було без церемоній. Зібрали колектив, представили, привітали і вперед! Працювати! І відразу запитують про показники, результати… Усвідомив усю складність ситуації я лише через два тижні. Тоді в мене волосся стало дибки! Безлад і анархія, крадіжки і пияцтво. Все, що можна було зіпсувати, було зіпсовано. Спочатку було не просто важко, а катастрофічно важко. Постійні виклики до вищого керівництва, нотації про якісну роботу… Але я вірив, що зможу виправити ситуацію, і ця віра у свої сили та колектив мені допомогла. Мій робочий день розпочинався о сьомій ранку і закінчувався ближче до опівночі. Приходив додому, коли дружина і двоє маленьких синів найчастіше уже спали. А коли на підприємстві були вкрай важкі часи, то не один раз з’являлася думка все залишити і піти на спокійнішу роботу. Критичним був травень 1985 року, коли сталася пожежа на складі етикеток. Фабрика була у вкрай важкому стані, а я у ще гіршому. І не від того, що доведеться заново все відбудовувати, а від підлості. Бо ж це був підпал! Тоді я зібрався із силами і вирішив, що навіть якщо доведеться лягти кістьми на роботі, я це зроблю заради того, щоб згуртувати колектив, відновити виробництво на нормальному рівні. Протягом п’яти років, я формував команду, яка таки вивела фабрику на належний рівень. В мене працювали найкращі спеціалісти. Допомагали два моїх сини, на яких я покладався як на самого себе.

В родинному колі.


- Фабрика вже не має тих потужностей, які були колись. Якою ви її пам’ятаєте?
- Я очолював це підприємство протягом двадцяти років. За цей час воно з державного перетворилося в акціонерне товариство. Чисельність працівників із півтисячі зросла до 800. Вдвічі збільшилися й об’єми виробництва, асортимент кондитерських виробів – втричі, працівники мали пристойну заробітну плату, яка була найбільшою серед промислових підприємств області. Будували житло для працівників, займалися спонсорством і меценатством. Фабрика була одним з великих платників податків до бюджетів усіх рівнів. Власниками акцій фабрики були її працівники, які перетворили свої ваучери у цінні папери. З часом, на ринку цінних паперів, акції перепродувалися, хтось мав більше, хтось менше. Я, з двома синами, які працювали на фабриці – один віце-президентом фірми, другий – заступником директора з маркетингу, контрольним пакетом не володіли. Не мали ми і кількості акцій, які давали б можливість блокувати якісь рішення зборів акціонерів. Тому фабрика не була власністю Любовецького, як можливо про це говорили. Девіз «Кондфілу» був таким: «Ми не прагнемо бути найбільшими, ми намагаємося бути найкращими». І це нам вдалося. Про фабрику і її продукцію знали далеко за межами міста і країни!
- Зараз цікавитеся станом справ на фабриці, чи відійшли повністю?
- Кажуть, що політику роблять королі і свита. Після моєї відставки за віком і станом здоров’я, до керівництва «Кондфілом» приходили «недозрілі менеджери». Фабрику декілька разів перепродували. Останній власник, який володів 75 відсотками акцій ЗАТ «Хмельницька кондитерська фабрика «Кондфіл» - ПП «Укр-Петроль», довів підприємство до банкрутства. Згідно повідомлень в пресі, господарський суд Хмельницької області рішенням від 12 грудня 2012 року визнав фабрику банкрутом і розпочав ліквідаційну процедуру. Це все, що я знаю.

«Не кажи, що думаєш, думай - що кажешь».

«Лідер – це до смерті»
- Знаю, що Ви навіть на пенсії не залишаєтеся пенсіонером у загальноприйнятому значенні, а займаєтеся громадською роботою.

- Не просто зараз займаюся, а завжди це робив. Як тільки виповнилося 14 років, мене прийняли в комсомол, а через місяць уже обрали секретарем комсомольської організації семирічної школи. В технікумі – постійний профорг групи, староста групи, редактор студентських газет. За період роботи був і у профспілці, і позаштатним інспектором, завідуючим позаштатним відділом комітету народного контролю області. Дванадцять років очолював на громадських засадах обласне правління НТТ харчової промисловості. Двічі обирався до обласної ради. Тепер очолюю обласну спілку «Якість Поділля» та є керівником Хмельницького міського товариства споживачів, незалежний посередник Національної служби посередництва і примирення України, член правління ХСПП, член багатьох координаційних рад і комісій при облдержадміністрації і міській раді.
Нині покійний Іван Миколайович Бондар – голова обласної ветеранської організації, в свій час говорив, що лідер – це до смерті. Він був правий. Так склалося в моєму житті, що з самого дитинства й донині я небайдужий до того, що відбувається навколо мене: до подій, до людей, їх долі і до їх вчинків. Мені завжди здається, що це мене не обходить боком, а стосується мене безпосередньо. Можливо, це неправильно. Хоча…

Китай. 1997 рік.


- … Хоча й цього замало і Ви займаєтеся дослідженнями. Над чим зараз працюєте?
- Зараз уже закінчив, і готую до видання трилогію «Потомки славных шляхетных родов», в якій дослідив генеалогічне дерево своїх родів з XV століття і до наших днів. Веду перемовини з видавцями, щодо видання книжки «Эпохи перемен» про малу батьківщину моїх предків – село Великий Олександрів, якому виповнюється 600 років з часу першої згадки. Раніше, у співавторстві з Валентином Бендюгом, видав дві книжки. Перша, про Хмельницьку кондитерську фабрику з часів її заснування, «Пам’ятай з якого кореня ростеш» і друга – про мою малу батьківщину, село Пилипи Олександрівські, що на Віньковеччині, з першої документально зафіксованої дати з історії села «Де твій рід і звідки ти…». Маю сказати, що дослідництво – дуже затягує. Мабуть, більше ніж когось картярство чи гра в казино. Але вимагає багато часу, наполегливості і терпіння. Робота з архівними матеріалами: їх пошук, опрацювання і обробка – це заняття не для кожного. Насамперед треба досконало вивчити історію, аж тоді займатися дослідництвом.
- На Вашу думку, яка роль великого і малого бізнесу в економіці держави і регіонів?
- Право на життя мають обидва. Завдання державних органів і регіонів створити умови для їх розвитку: законодавство, регуляторні акти, систему цивілізованого контролю за діяльністю, підтримку, в необхідних випадках.
Суддею і регулятором потрібності тих чи інших і їх кількості, має стати конкурентне середовище: хтось буде процвітати, хтось «животіти», а хтось і стане банкрутом.
В Україні понад 80 відсотків економіки формують майже 300 великих компаній, які дуже вразливі до коливань світового ринку і цінової політики держави. В більшості країн світу, в цьому я переконався особисто, провідне місце займає великий бізнес, на який припадає до 60 відсотків ВВП. Він домінує в машинобудуванні, електротехнічній галузі, приладобудуванні, в хімічній, чорній і кольоровій металургії, в паливно-енергетичній і добувній галузях. Зростає концентрація виробництва в багатьох галузях сфери послуг, де в Україні ще, як кажуть «роботи непочатий край». Це – вища освіта, охорона здоров’я, фінанси, створення систем програмного забезпечення, інформаційних послуг, транспорт, торгівля, тощо.
Великий бізнес виділяється більшою стабільністю в порівнянні з малими і середніми підприємствами. Монопольне становище на ринку, дає йому можливість виробляти масову, дешевшу продукцію, розраховану на задоволення потреб широких верств споживачів.
Щодо малого бізнесу, то у нас в Україні, він ще й досі не має належного розвитку. До прикладу, у нас виробляється лише до 15 відсотків ВВП, в той час, як в Австрії – 45, у Німеччині – 60, а в Франції – 52 відсотка.
Малі підприємства і організації, хоч і мають деякі переваги перед великими: вони більш мобільні, швидше адаптуються до умов і зовнішнього середовища, швидше можна запровадити науково-технічні і управлінські нововведення, але є багато недоліків.
Становлення і розвиток малого і середнього бізнесу залежить насамперед від регіонів. Якщо місцеві органи влади бажають наповнювати місцеві бюджети, то мають вживати заходів до збільшення кількості малих і середніх підприємств на їх території і думати, як довести об’єми їх виробництва до 48-50 відсотків ВВП регіону.

З улюбленими онуками. 


- Від глобальних загальнодержавних питань перейдемо до особистих. Є життя за межами Вашої роботи та громадської діяльності?
- Люблю своїх п’ятьох онуків, рибалити, займатися садівництвом… Особливо люблю, коли дружина куховарить і насолоджуватися її смакотами, вона в мене найкраща. Завжди поруч, підтримує, розрадить, підкаже. Зараз, оглядаючись назад, я впевнено можу сказати, що моє життя минуло не марно і я – щасливий чоловік.

Москва. Серпень, 2013 рік.


 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую