Від себе не втекти

 Напевне, ще з першого дня їх з Миколою подружнього життя, одразу після весілля. Ну, не подобався їй цей стовідсотково ідеальний чоловік, і все тут. Але батьки, подруги, усі в один голос казали, що таке щастя випадає лише раз у житті. От воно, це «щастя», і випало на долю Марини. Тільки вона цього зовсім не шанувала, бо зажди хотіла іншого – такого собі чоловіка «мачо», неголеного та брутального. А, вийшло от все навпаки, її Миколу навряд чи назвеш «мачо», скоріше якийсь науковець – «ботан», ще й ці окуляри, які постійно її дратують – навіть вдома їх не знімає. Марина, глузуючи, інколи каже Миколі: «Ти, ще б митися в окулярах пішов!» Та, чоловік тільки по-доброму усміхається. «Ні, Марочко (це дурнувате прізвисько так її дратує), не переживай, я в ванній кімнаті хоч трохи, але бачу…» Дивний, він не розуміє, що вона глузує з нього, та відверто по-жіночому знущається – усі її слова, як дитина, він сприймає за турботу…

Але після весілля Марина чомусь не втекла. Спочатку був «медовий місяць» – батьки Миколи постаралися, та купили їм путівку на відпочинок у Крим. Звичайно, це не Турція, але Марина, яка далі рідного міста нікуди не виїжджала, була і цьому рада. Потім – придбання квартири, машини (до речі, Марина здала на права і тепер, як справжній водій, вміло вправляється з автівкою), а потім… народження доньки. Звістка про те, що вона вагітна ледь не вбила Марину. Діти у її плани не входили. Але чоловік та його батьки так раділи, що Марина вирішила народити це дитя. Хай живе, але нюнькатися з ним вона не буде. Тож свекруха з першого дня народження дівчинки замінила їй матір. А Марина? Марина то відходила від післяпологової депресії (з подругами по барах швендяла), то лікувала себе від депресії шопінгом по модних бутіках (Микола добре заробляв та балував дружину). Нарешті, коли дівчинка підросла, Марина зібралася розлучатися з чоловіком, та знову дізналася, що вагітна… Куди вона сама з двома дітьми? Це ж не буде ні квартири, ні машини, ні бутіків… Так на світ народився Іванко. Чоловік та його батьки очей не зводили з малого, та все казали як він схожий на Миколку у дитинстві. Але, Марина добре знала, на кого схожий цей малюк з чорними бровами – був у неї маленький грішок, вскочила у кущі… А як тут не вскочиш, коли трапився їй саме такий «мачо», про якого вона мріяла все життя?! От тільки одружуватися той «мачо» з нею не збирався, як і брати участь у вихованні дитини. Навіть грошей на аборт не запропонував. «Мачо»…

Оговтавшись після других пологів – на цей раз вони були складними і Марина навіть думала, що помре (напевне, Бог її наказує за подружню зраду), жінка вирішила спочатку повернутися у «бойову форму», а вже потім тікати від Миколи. За цей час вона навіть додумалася до того, що її втеча не буде поширюватися на дітей. Нехай живуть з Миколою (дарма, що Іванко не його син, головне, що про це сам Микола не знає), а вона ще молода – лише тридцять років, ще зустріне свого мачо…

Тож, нарешті наступив день, після якого вона стане вільною. Марина знала, що чоловік допізна затримається на роботі, діти у садочку (хай свекруха їх забере, коли вона не прийде за ними), тож поки хтось кинеться на її пошуки – вона вже буде далеко. У своє нове життя Марина зі старого прихопить картку банківську (чоловік регулярно клав на неї гроші), прикраси, що їх Микола їй дарував, та одяг… Все інше хай лишається у минулому…

Марина відправила Миколу на роботу та завела малих у садок. Нічого у її серці навіть не ворухнулося, хоч знала, що, може бачить дітей востаннє… Потім швидко попрямувала додому, підхопила вже зібрану валізу та… Прощавай, старе життя, добрий день, нове…

Марина збиралася їхати на південь. Туди, де тепло та багато вродливих та заможних чоловіків. Навіть білет на потяг купила. До відправлення потягу лишалося ще декілька годин, тож жінка вирішила провести їх за кавою у кафе.

Але, чи то кава була гірка (Марина пила без цукру), чи то що, але у голову полізли дурні думки. А як діти будуть без неї, і як буде без неї її Микола? Ні, він сам, звичайно, не залишиться – його швидко підхопить якась моторна жіночка, що одружить на собі. Такі чоловіка просто створені для родини. Тож незабаром в її дітей з’явиться мачуха. А якщо вона буде зла, як у казках? Що, як буде ображати Вероніку і Іванка? І, хоча Марина ніколи не подавала вигляду, що любить своїх дітей, зараз вона зрозуміла, що… любить їх і ладна будь-кому горлянку перегризти за їхні сльози і образи. Та й Микола… Бачили ми тих «мачо» – одні збитки від них та головний біль. Он, Микола за все життя їй слова поганого не сказав, а її останній «мачо» (батько Іванка) так облаяв, що Микола, мабуть, навіть слів таких не чув. Та й кому вона потрібна сама у тому, іншому, житті?! Ось тут її дім, її родина, чоловік, діти, її життя…

Марина так і не допила свою гірку каву. Рвучко підвелася, розрахувалася та попрямувала додому.

Ввечері Микола був здивований – Марина готувати не любила, але сьогодні на нього чекала смачна вечеря, ласкава Марина. Діти були вкладені у ліжечка, та чомусь щасливо усміхалися уві сні, тож Микола дозволив собі позалицятися до дружини.

З того дня у їхній родині багато чого змінилося – Марина стала справжньою дружиною, матір’ю, веде господарство, займається дітьми та по-справжньому шанує свого Миколу. «Він в мене найкращий!» А інколи ввечері, коли вже всі поснуть, вона дивиться на те, як уві сні дихає її чоловік, слухає, як тихенько посапують дітки, та думає про те, що від усього цього вона хотіла втекти. Божевільна! Хіба є десь на світ більший рай, аніж тут, у сім’ї?!

Ольга ШЕВЦОВА