ye-logo.v1.2

Персиковий сад

Суспільство 5915
Фото: http://www.panoramio.com/

Цього літа персики вродили як ніколи - гілля аж гнулося від великих золотаво-рум'яних плодів.

 Господар не був скупим: роздавав їх усім, особливо дітлахам, і тихо усміхався у сиві вуса, побачивши радісний блиск у їхніх очах. Галина, його дружина, наробила із тих диво-плодів різних заготовок на зиму - і для себе, і для дітей з онуками, і для іншої рідні. Ділилася консервацією і з сусідами. Чверть віку тому Григорій ризикнув висадити перші персики на своєму обійсті. То була його давня мрія, хоча жив далеченько від Криму - на півночі центральної області України. Кілька разів вибагливі до тепла деревця взимку підмерзали, хоча господар старанно обмотував стовбури утеплювачем і нагортав сухе листя під коріння. Щовесни підсаджував нові сорти, викорчовуючи старіші малородючі дерева. Років зо п'ять тому, мов по команді, персики так пішли у ріст, буйно цвіли навесні рожевим цвітом і щедро плодоносили влітку, що мало хто з односельців не притишував ходу біля садиби Григорія, замилованим, а дехто й заздрісним зором окидаючи ту красу. «Молодчина Грицько! - гомоніли старі люди про шістдесятилітнього чоловіка. - Який сад викохав! І господар на всі руки — он який будинок-красень звів на місці тещиної халупи. І колодязь, і млин має, ще й садівник тямущий...» — «Чого ж не хазяйнувати на двох дворищах...» — часом зітхне якийсь заздрісник, а гостра на язик сільська кумася підтакне: «Це легше, ніж свою жінку пильнувати...» — «Та коли то було! — вступиться за подружжя інша молодиця. - Гришко зумів свою Гальку на путь істинний направить, а то зовсім, було, пустилася берега. Скільки люду в тій горілці втопилося!..» Григорій з Галиною знали, що «до чужого рота не приставиш ворота», тож не зважати на ті пересуди, тим більше, що схвальних слів на свою адресу чули встократ більше, ніж огуди.
Істинну ціну свого персикового саду знали, напевно, лише вони вдвох: саме він приніс у родину довгоочікуваний Григорієм спокій і душевну розраду. Тягнулися до сонця молоді деревця — і розпогоджувалося сумовито-печальне обличчя Галини зі слідами колишньої вроди.
...Боже, як він, п'ятнадцятирічний восьмикласник місцевої школи, закохався у сімнадцятирічну десятикласницю Галину - темнооку красуню з розкішною русою косою до пояса! Чув від хлопців-однолітків, що «Галька підгулює з сусідом Ванькою», котрий на шість чи сім літ старший за неї, закінчив Одеське морське училище, і вже пару років, як хвалився на танцях у сільському клубі, «бороздить моря й океани світу». До своєї хворобливої неньки, котра жила поруч із Гальчиною матір’ю-вдовою, навідувався двічі на рік. Одного разу, надвечір, побачив Григорій їх удвох, у сільському парку: його - в матроських кльошах, безкозирці і тільняшці, її - у світлому платті в горошок. Моряк, обіймаючи зашарілу дівчину за талію, сипав жартами й анекдотами, а вона щасливо сміялася. І не бачила, як у кількох метрах від них, з опущеною головою, не вітаючись, пройшов Грицько. Побачене вразило хлопця до глибини душі. Не хотілося вірити своїм очам! Аж губи кусав від розпачу... Побіг, задихаючись, додому. Заснув лише під ранок, й у тривожному сні-мареві бачив її, Галинині, чорнющі очі...
Після школи Галина поїхала в обласний центр, закінчила там педучилище і повернулася в село з дипломом виховательки дитсадка. Грицько вивчився у райцентрівському ПТУ на електрика і відразу пішов в армію. Не забував Галину і там. Мати, схоже, здогадувалася про синову закоханість, бо якось написала в листі, що Ванька не захотів плавати по морях-океанах, а завербувався на Північ, аж у Норильськ, на металургійний комбінат. Там, казала його мати, хоч і важче, ніж на кораблі, та платять більше, бо північний коефіцієнт. А минулої неділі приїхав до матері з нареченою. Не тільки ненька подивувалася несподіваній появі майбутньої невістки, а й всеньке село загомоніло: а як же Галя? А та, кажуть, від образи і розпачу чкурнула у райцентр до подруги і не з’являлася в селі три дні, допоки Ванька зі своєю фарбованою білявкою не поїхав на «Сєвєр дальній». Галю за ті прогули мало не виперли з дитсадка, бо на її місце були охочі. Та, кажуть, впросилася у завідувачки.
Кілька разів перечитував Грицько материного листа. Такий сумбур на душі! Уявляв, що пережила Галина... З великим нетерпінням очікував, коли поїде додому у відпустку. Через три місяці у формі сержанта прийшов до Галини. Викликав здивовану дівчину за поріг і бухнув, мов у прірву кинувся: «Галю, люблю тебе давно... ще зі школи. Виходь за мене заміж». Галині забракло повітря. Рвучко повернулася, щоб утекти до хати, та хлопець схопив її за руку: «Це правда. Повір мені!» І враз дівчина заридала: «А ти знаєш, що я від Ваньки аборт зробила? Ти мене таку візьмеш? Може, в мене дітей не буде...» Цього разу подих перехопило йому, та все ж оговтався і рішуче мовив: «Забудь, що в тебе було з Іваном. Довірся мені, я тебе не ображу...» Нічого не сказала йому Галина. Кілька вечорів викликав Грицько дівчину з хати. Вона мовчала. Поїхав дослужувати, мало не щодня писав їй листи — не відповідала.
Через рік повернувся додому, і в центрі села зустрів її з дітлахами - вела малечу на екскурсію в сільську бібліотеку. Стала як укопана. Він — теж. Шестилітній бешкетник Женько гукнув: «Тілі-тілі тєсто, жених і нєвеста!» Всі розсміялися. І вони — теж. Уперше Григорій, серед білого дня, обійняв Галину. Вона розплакалася. Наступного дня подали заяву до ВРАЦСу, і через місяць у районному кафе відгуляли скромне весілля. Та за кохану довелося боротися ще і ще. Слава Богу, Всевишній подарував їм сина і донечку. Та двічі, на тривалий період, Галина «з'їжджала з рейок» — запивала по-чорному. Після Іванової зради довго не могла прийти до тями. Її мати доглядала за онкохворою Івановою ненькою. Іван із дружиною і двома синами-близнюками приїхали в село наступного дня після похорону. В сільраді Іван написав заяву, що ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВІД своєї земельної ділянки і хатини «на користь громади». Більше його в селі бачили. Років через шість-сім по тому Галинина кума Тоня якось обмовилась Грицькові: «Знаєш, Галя ніколи не просила Івана привозити їй якісь дарунки, але не відмовлялась від персиків. То він з Одеси їй привозив, ще й казав: «Ти – мій найкращий персик». Вкотре защеміло Грицькове серце. Отоді Й надумав висадити на місці колишнього Іванового обійстя (відкупив частину тієї землі в сільради) розкішний персиковий сад. Щоб дружина і діти мали тих фруктів удосталь. Галину вдалося вихопити з лап «зеленого змія». Видно, сполохані очі сина і доньки та люблячо-терплячі чоловіка допомогли жінці подолати важку депресію. І вона всім серцем потягнулась до нього, до дітей… Може, знімаючи розкішні диво-плоди разом із Грицьком та дітьми, жінка часом і згадувала Івана, його одеські персики і зрадливу любов, та ці спогади вже не ятрили душу, як раніше.
Минули роки... Підросли вже й онуки. Їх трійко. Люблять вони дідуся і бабусю, часто приїжджають у гості. А коли плодоносить їх персиковий сад – більшої радості для них немає.

Валентина ПШИЧЕНКО.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую