Ціна щастя

 Її мама, така добра і чесна, яка завжди була зразковою дружиною, вже стільки років зраджує тата? Катя мовчки сиділа біля ліжка хворої матері й не могла промовити а ні слова.
- Доню, я б ніколи не наважилась розповісти тобі про це, якби не моє хвилювання про твоє життя, – мовила Галина.
Вкотре помітивши запалі очі доньки, Галина вирішила розповісти правду про своє подружнє життя. Вона просто хотіла, щоб донька була щасливою. Бо, напевно, шлюб не приносить Каті радості. Тож нехай робить висновки… Поки ще є час…
… Галина одружилась з Олександром зовсім юною – одразу після закінчення школи. Та не жалкувала про це, адже почуття великої любові було взаємним і не полишало подружжя ні на мить протягом життя довжиною у 26 років.
- Як добре жили ми з твоїм татом перші роки! – Галина усміхнулась. – У нас зовсім нічого не було. Ми складали копієчку до копієчки, вили наше сімейне гніздечко. Саша такий був уважний до мене, лагідний. Згодом він отримав підвищення на роботі, почав затримуватися допізна. Я почувалася самотньою. Адже тато почав проводити зі мною менше часу. Але на світ з'явилася ти, доню, і не дала мені нудьгувати.
Минали роки за роками. Олександра "помітили" потрібні люди, і він все більше поринав у роботу. На дружину часу не вистачало. Галя не дуже й засмучувалася, бо розуміла, що чоловік став шанованою в місті людиною. Став більше заробляти, вони купили великий будинок. Галина створювала затишок у домі, підтримувала коханого, який досягав все більших кар’єрних висот. Лише інколи, самотніми вечорами, вона дозволяла собі задуматися над сімейним життям, про те, що їй так хочеться його ласки, усмішок, теплих обіймів.
Кілька років тому Галину запросили на зустріч випускників школи. Ювілей – 20 років після закінчення школи – вона не могла пропустити. Хотілося побачити однокласників. І, навіщо кривити душею, побачити і перше юнацьке кохання.
Дмитро змінився за цей час. Посивів, змужнів, одружився і встиг розлучитися. Цілий вечір на святі не зводив з Галини очей. Запропонував відвезти додому. А потім зупинився на околиці й почав цілувати її просто в автомобілі. Говорив, що так і не зміг нікого покохати, як її.
Галина спочатку намагалась відштовхнути колишнього однокласника, а потім її тіло, зголодніле за чоловічою ласкою, піддалось спокусі… Ту ніч вона провела разом з Дмитром у готелі за містом.
- З того часу й почалися наші зустрічі… – Галина почала важко дихати.
Донька схвильовано взяла її за руку.
- Я закінчу свою сповідь, – мовила хвора. – Через кілька місяців я повідомила Дмитру, що так продовжуватись не може, я понад усе кохаю свого чоловіка. Наші зустрічі припинились. Дмитро не нав’язувався. Та якось я сама зателефонувала йому. Ти тоді вперше посварилась зі своїм чоловіком. Твого тата, як завжди, не було вдома. Він був зайнятий і йому було просто не до мене. А мені так треба було з кимось поговорити, розказати про свої хвилювання.
Галина з Дмитром могла говорити годинами. Він майже щодня телефонував. Дмитро жив у іншому місті, тож вона могла лише здогадуватись, які велетенські суми за міжміські розмови він сплачував. Зустрічались вони не часто, але їй вистачало тих кількох годин, щоб потім жити прекрасними спогадами.
У стосунках подружжя майже нічого не змінилося. Олександр, як і раніше, більше уваги приділяв роботі, а не дружині. Галину ж люди продовжували вважати зразковою дружиною. Лише одного разу Дмитро запропонував Галині розлучитися, на що вона не погодилася. Після цього він не порушував це питання.
Він був поруч і водночас так далеко разом з нею сім років.
- Я зателефонувала йому і збрехала, що чоловік про щось здогадується, а тому ми повинні припинити наші стосунки, – Галина закрила втомлені очі. – Того дня я дізналася, що невиліковно хвора, що приречена. Не захотіла обтяжувати його своїми проблемами. Дмитро продовжував мені телефонувати, поки я не змінила номер телефону. Можеш мене осуджувати, доню, твоя справа. Я лиш хочу, щоб ти була щасливою, бо ж бачу, що чоловік тебе не любить, зраджує. Поки не пізно, подумай. Адже кожна людина заслуговує на щастя. Я була щаслива. Ціною гріха. Може, тому й отримала таку тяжку кару – завчасну смерть. Але гріх мій був заради щастя. На жаль, короткого…
Через тиждень мами не стало. А через півроку Катя помітила на маминій могилі цілий кошик жовтих троянд. Її улюблених, і які тато чомусь ніколи не дарував мамі. Може, просто забув, які квіти любила його кохана…

Марина СІДАШ.