«Боріться, не опускайте руки! Адже рак - це не вирок»

 Ще донедавна я жила спокійним, безтурботним життя: обожнювала доньку, кохала чоловіка і була коханою, працювала, їздила з родиною у подорожі, мріяла... І це не просто гарні слова, я справді була щасливою”.
Ще донедавна я жила...
Все обірвалося у серпні 2011 року. Почалося з банального, але затяжного нежитю. Один із наших міських медичних “світил”, не провівши жодного обстеження, “на око” поставив діагноз - гайморит і застосував перевірений не одним десятиліттям у нашій країні метод - прокол. Як мені потім сказали, саме це втручання і дало поштовх для стрімкого росту пухлини. В результаті всього за десять днів вона зі “сплячої” капсули розміром з квасолю перетворилася на величезну, прогресуючу масу розміром з кулак, яка почала руйнувати кісткові тканини, піднявши мозок і викликавши ряд, в тому числі незворотних, процесів: я втратила слух на одне вухо, у мене почало випинатися око і назавжди зникли смакові відчуття та нюх...
“У вас, можливо, кіста, а не гайморит, - пояснив тоді лікар. - Я вже йду у відпустку, тому приходьте через місяць - я вас прооперую. За цей час нічого не трапиться...”.
Цей місяць і врятував мене від тієї операції. А ще те, що для її проведення, за словами лікаря, мав робитися надріз над верхньою губою, який мав би залишитися на все життя. Як ми потім дізналися, такі втручання вже давно роблять ендоскопічно - без розрізу, через ніс.
Тож ми почали шукати інші варіанти. Першою була одна із приватних київських клінік, де під час огляду лікар сказав, що це не гайморитит і навіть не кіста… МРТ виявило в мене в голові величезну пухлину - чотири на вісім сантиметрів. Але я все ще не хотіла здаватися і проходила обстеження у провідних київських та московських клініках.
У київському інституті нейрохірургії імені Ромоданова, дізнавшись, що ми збираємося оперуватися в Москві, завідуючий відділенням нейрохірургії поцікавився, скільки коштуватиме така операція. Після цього запропонував зробити її за половину суми. І взявся наочно демонструвати, як це робитиметься. Тримаючи в руках макет черепа, він розповідав, як розкриє його, підніме обличчя (!) і видалить пухлину. Один із лікарів клініки, який був свідком цієї жахливої демонстрації, відкликав нас убік і сказав, що краще негайно йти звідти.
Ми ще гадали, що робити далі, але тут везуть жінку з операційної - вся голова в бинтах. Санітарка підвозить її до двостворчастих дверей у палату. Одна половинка відчинена, інша - ні. Щоб завезти хвору всередину, санітарка з розмаху гепнула каталкою в двері. Голова жінки шарпнулась, вона застогнала, її рука звисла з каталки. Санітарка вдруге вдарила у двері, не звертаючи уваги на руку, яку затиснуло між колесом та одвірком, і жінка, нарешті, потрапила до палати. Тоді ми встали і пішли геть.
Ходіння по муках
Далі була Москва. В одній із провідних клінік нас погодилися взяти на операцію. У тій же клініці, але в іншому відділенні без результатів біопсії мене навіть не хотіли оглянути. Завдяки знайомствам ми таки потрапили на консультацію, і нам сказали, що оперуватися не можна в жодному разі.
Я була у безвиході: одні казали, що оперувати не можна, інші, не маючи на руках повних результатів обстежень, готові були тут же братися за скальпель, стверджуючи, що операція вкрай потрібна, причому, робити її необхідно було вже давно, “інакше пухлина увійде в якийсь канал і буде пізно”. Треті - що у мене дуже складна форма раку, яка не лікується, і вони можуть лише спробувати (!) продовжити життя на кілька місяців.
Були такі, хто пропонував опромінення (по-простому - опік). Але від нього, як ми потім дізналися, пухлина збільшується мало не удвічі, а куди їй було збільшуватися, коли вона і так стиснула все, що можна. Погодься я на таке “лікування”, все могло б закінчитися некрозом головного мозку.
Екстрасенси переконували, що після їхніх сеансів у мене все буде в порядку. І я їм вірила. Спеціалісти з народної медицини пропонували не лише трави, а й отрути. І я пила їх літрами - навіть болиголов та борець.
Але пухлина продовжувала розростатися. Де насправді шукати порятунку, не знала, бо зрозуміла, що кожен пропонував не те, що допомогло би позбутися пухлини, а те, що він умів робити.
На жаль, на людях, які хапаються за соломинку, наживаються й шахраї. Якось до чоловіка на роботу зайшла незнайомка нібито для того, аби купити запчастини. Через кілька хвилин вона сказала: «Відчуваю, що тут у когось біда». Чоловік підняв очі, і вона тут же видала: «У вас хвора дружина». І розказала все, що турбувало нашу родину. Чоловік покликав мене. Жінка взялася запевняти нас, що хвороба в мене виникла через дуже сильну порчу, і що нам лише потрібно «почистити» квартиру, і все буде гаразд. За це ми мали заплатити тисячі доларів.
Від шахрайки нас врятувало диво - моя колега, виявляється, трохи її знала і днями бачила в магазині, коли та тримала в руках листок, де була інформація про мою хворобу.
Єдина з усіх цілителів - біоенергетик Ірина, яка перша сказала (у нас ще не було навіть результатів аналізів), що то онкологія. Ірина - це УЗД, МРТ та томограма в одній особі. Лікувати мене вона не взялася, але допомогла позбутися болю, трохи зрухавши пухлину, яка викликала страшенний головний біль.
Чому я?!
Через тиждень після того, як ми почали шукати порятунку, з Москви по телефону мені повідомили діагноз - рак…
Спочатку були страх, розпач і відчай: “Чому я?!”, “Що робити?”, “Скільки мені залишилося?”. Іще багато інших питань. Але, на щастя, мене підтримали рідні - чоловік опікував, наче малу дитину, донька, яка саме вступила до Київського університету, телефонувала по десять разів на день, а коли ми, приїхавши до Києва на чергову консультацію, зайшли до неї, то побачили на стіні величезний плакат: “Мама здорова!”.
І я боролася. Знову клініки - київські, московські. В пошуках порятунку ми об'їхали всю Україну. Перед самим Києвом, куди їхали уже не перший раз, потрапили у страшенну аварію. Машину зламало на дві половини, а ми сидимо - без жодної подряпини. Цікаво, що сталося це вдень, на людній трасі, за 20 кілометрів від Києва. Повз нас проїжджали машини, та лише хвилин через 15 поряд зупинилося авто такої ж марки, як наша, і люди вийшли поцікавитися, що з нами.
… На щастя, мені зустрілась людина, яка пережила все те, через що довелося пройти мені, вона порадила пройти обстеження в Ізраїлі.
В одній з провідних тамтешніх клінік – Іхілов - мені після численних досліджень був нарешті поставлений діагноз: рідкісна (кілька десятків випадків у світовій практиці) пухлина – SNUC. Але, на відміну від наших лікарів, мені не сказали, що спробують продовжити мені життя. Просто взялися лікувати. Без операції!
Там я відчула величезну різницю не лише у рівні нашої та ізраїльської медицини, а й у ставленні до хворих. Там ніхто не заглядає тобі в кишеню, працюючи лише на результат. Там професор зі світовим ім'ям, побачивши гарні результати аналізів, може плескати в долоні й стрибати від радості, а при черговій зустрічі щиро обіймати тебе.
До речі, дізнавшись, що мені проколювали “гайморит”, тамтешні лікарі довго не могли прийти до тями: “У них гайморит проколюють!”. Як виявилося, у всьому світі це вже давно лікується медикаментами.
І сталося диво - чергове обстеження показало, що пухлину повністю знищили. Приїхавши на батьківщину, від наших лікарів я почула зверхнє: “Вас не долікували…”. Але протокол мого лікування попросили скопіювати. Інший лікар узагалі щиро здивувався: “Цього не може бути! Вас давно мало паралізувати!”.
Поступово я почала повертатися до життя, але, на жаль, цей вид пухлини дуже підступний, і в лімфовузлах шиї та в хребті з’явилися метастази. Знову довелося все починати спочатку. І знову - перемога. Лише на півроку. А потім знову лікування. Але я дуже хочу жити і буду боротися!
За весь час я пройшла 20 курсів хіміотерапії і 70 сеансів радіотерапії, двічі отримавши максимальну дозу опромінення. Звісно, це важко, адже тобі в голові випікають шматок м’яса, величиною з кулак. Перед початком лікування мені сказали, що відсотків на 80 впевнені, що після опромінення я осліпну на одне око (пухлина оплела очне яблуко), і відсотків 30 давали на те, що осліпну на друге. Але все було зроблено з такою ювелірною точністю, що зір навіть не впав.
Після хіміотепарії я повністю втратила волосся. Спочатку потерпала від цього, але потім зрозуміла, що це така дрібниця, особливо після того, коли рідні при зустрічі цілували мене в лисину.

Травень 2011 року. Вони ще не знають, що через два місяці життя в їхній родині перевернеться з ніг на голову.

Не здавайтеся
На жаль, у нас хворим на онкологію надії не дають, і люди просто гинуть від безвиході. Я, як людина, яка пройшла через усе це, можу сказати, що 50 відсотків успіху - це віра людини в те, що вона переможе хворобу. І тоді організм бореться. Якщо людина залишається сам на сам з недугою, вона гине. Тому головним у боротьбі є підтримка рідних і друзів.
Два з половиною роки тому мені не давали жодного шансу, але я не опустила рук і продовжувала боротися. Я дуже хочу жити, допомагати іншим. Нами накопичено величезний досвід, було перепробувано безліч різних методик, які зможуть допомогти людям, які потрапили у таку ж біду.
Звертайтеся, і я спробую допомогти вам. Головне - відчувати підтримку і не втрачати надію.

Щиро ваша Олена Лошак. Телефон: (093) 288 55 33.