ye-logo.v1.2

У родині Мухіних - три покоління медиків!

Суспільство 4421
Фото з архіву родини МУХІНИХ.
Фото: Фото з архіву родини МУХІНИХ.

Рідко коли зустрінеш таких фанатів своєї справи, коли і мати, і троє її дітей, і невістки, і внуки – медпрацівники.

 Причому не такі, що, відробивши належні шість годин, з чистою душею йдуть додому, а справжні фанати своєї справи. Засновниця династії Галина Альбінівна, для прикладу, після війни облаштувала медпункт у власній хаті. Її старший син Володимир після тривалої операції може ще кілька годин обговорювати її з рідними. Молодший, Олександр, відмовився від роботи в обласній лікарні і пішов працювати в село...
Але все по-порядку.
На фронт потрапила у 17 років
Галина Альбінівна (дівоче прізвище - Рольська) закінчила Хмельницьке медичне училище і все життя, до 1978 року, пропрацювала фельдшером на три села  – Хоминці, Чабани і Данюки, що у Хмельницькому районі.

22 червня 1941 року отримала диплом медсестри і того ж дня 17-річною поїхала на фронт. Були і поранені, і вбиті, потрапляла під обстріл, але перші спогади про фронт  це чоботи 45-го розміру (на її 36-й), які, здавалося, важили по кілька кілограмів, і пілотка, яку вона щоб одягнути, складала удвоє.
Ще один спогад  – якось, під час бою, коли перев'язувала поранених, їх почали обстрілювати. Солдати побігли до землянки, кличучи з собою дівчину. Галина відмовила  не могла покинути пораненого, який потребував її допомоги. В наступну мить снаряд влучив у землянку...

На передовій пробула всю війну  з 1941 по 1945 роки. З нашими військами дійшла до Праги.
21-річною повернулась додому, в село Данюки Хмельницького району. В той же час у сусідні Хоминці прийшов з війни й 23-річний Петро Іванович Мухін, без одного ока (що не завадило йому згодом вступити до Львівського університету імені Франка на історичний факультет. До речі, у їхній родині лише він та доччині чоловік і донька, Олександр і Тетяна, учителі). Зустрілися, покохалися і на нічийній території, в Чабанах, на пустому полі, збудували будинок і в ньому виростили трьох дітей.
В цій хаті, у великій кімнаті, з 1945 по 1952 роки облаштувала медпункт. Там вона доки в районі не збудували пологовий будинок, прийняла 345 пологів! У неї й досі є книжка, в якій записано: ім’я жінки, дитини, дата народження, вага, довжина немовляти… Причому за весь час жодна породілля не померла, у жодної не виникло кровотечі та інших ускладнень. В її практиці навіть не було показань до кесарського розтину. А тоді вона щоразу боялася цього, бо до лікарні – 25 кілометрів, а завезти жінку не було на чому. 

Галина Альбінівна дуже хотіла, щоб людям було приємно бачити її, і до хворих ходила... лише у червоній хустині та в червоному халаті. І ніхто в трьох селах, якими вона опікувалася, жодного разу не назвав її медсестрою чи фельдшером, зверталися лише “доктор”. І настільки довіряли і цінували її слово, що нерідко після лікарні чи консультації йшли до неї, щоб порадитися. Вже навіть будучи на пенсії, не відмовляла в допомозі нікому.
Її чоловік, Петро Іванович, помер у 1988 році. Зараз 90-літня Галина Альбінівна живе у Хмельницькому, у доньки Галини. На День Перемоги завжди одягає форму, рясно прикрашену орденами і медалями.
Зранку познайомилися, а в обід розписалися
Олександр Петрович  наймолодший із трьох дітей Галини Альбінівни. Мама народила його у 40 років. Медичну освіту отримав ще у дитинстві від мами, тож після школи питання щодо вибору спеціальності в нього не поставало. Хмельницьке медичне училище закінчив з відзнакою, а після служби в армії вступив до Київського медичного інституту імені Богомольця. До речі, вчився на одному курсі з Ольгою Богомолець (а його дружина, Валентина  з Олегом Тягнибоком) і навіть сидів з нею за одним столом.
Направлення Олександр отримав у Хмельницьку обласну лікарню, анестезіологом. Але захотів допомагати людям у селі, як його мама. І вже 25-й рік працює там лікарем сімейної медицини. Тобто лікарем широкого профілю, який вміє і рану зашити, і пологи прийняти. 

Його долю сільського лікаря розділила з ним дружина Валентина, провізор.
“У 1990 році мене після закінчення Львівського медичного інституту направили в Михайлівку Ярмолинецького району, Олександр приїхав сюди з Києва,  розповідає Валентина Феліксівна.  Він уже місяць там працював  не відпочивав, як ми усі, після інституту, а отримавши диплом, на другий день пішов на роботу. І от ми, дві молоді “аптекарші”, приїхали, побачили, де маємо працювати, сидимо і плачемо. Завідуюча аптекою зателефонувала Олександру і каже: “Петровичу, тут приїхали дві дівчини, сидять і плачуть. Може, розвеселиш їх”. Прийшов Сашко, почав розпитувати, як звати, звідки приїхали. А потім каже до мене: “Переходь до мене жити”. Мовчу. “А що, тобі в паспорті потрібен штамп?” Я зовсім розгубилася. Він вийшов, а потім приносить два папірці. Каже: “Отут і отут розпишися”. Розписалася. І через півгодини Олександр уже вручив мені... свідоцтво про одруження. Вже згодом на Хмельниччині, в Михайлівці, поселили нас у будинку, де колись була інфекційна. Поряд, у старовинному панському маєтку, розмістилася лікарня.
... Через рік народилася Оля. Хоч тоді такі речі не практикувалися, але чоловік нікому не довірив приймати пологи, до речі, дуже важкі, і зробив усе сам. Син Коля народився 19 грудня, на Святого Миколая.
А далі почалися робочі будні. Три роки тому Олександра Петровича викликали до жінки, в якої почалися передчасні пологи. Супроводив її до лікарні, а їхати  25 кілометрів. Але не довіз... всього 300 метрів. Тож змушений був власноруч приймати ускладнені пологи. Коли приїхали, зі здоровим немовлям, на них чекала бригада лікарів разом із педіатром. Однак залишилося лише перерізати пуповину, що Олександр Петрович теж зробив сам.
Був і чоловік, якому циркулярною пилкою відрізало фалангу, і палець тримався лише на шкірці. Через велику кровотечу везти його в лікарню не було часу. Олександр Петрович пришив фалангу, і з його легкої руки вона прижилася. Йому довелося пришивати скальп, зашивати голову й руки 86-літній бабусі. Іншого виходу не було, бо через заметілі транспорт не ходив.
Після того бабуся скільки його бачила, стільки намагалася цілувати руки. А от санстанція відреагувала по-своєму. Оштрафувала, бо він, виявляється, не мав права надавати таку допомогу: для цього існує спеціальний лікар, який займається профілактикою та боротьбою зі сказом. А в бабусі навіть нагноєння не було.
Врятував від смерті молоду жінку, голову якої скусали бджоли. У неї розвинувся анафілактичний шок, тиск упав до 40 на 20. Перевозити її в такому стані було неможливо, тож лікарю довелося упродовж трьох годин вводити їй ліки, гормони, ставити крапельниці. Олександр Петрович тоді зробив те, що у відділенні реанімації роблять 10 чоловік! Вже стабілізувавши тиск і знявши шок, відвіз пацієнтку до лікарні. Вийшовши звідти, жінка прийшла подякувати, але зустрівши свого рятівника в коридорі, не змогла заговорити, а лише впала йому на плече і розплакалася...
Тривалий час Олександр Петрович був головним лікарем дільничної лікарні, але з приходом попередньої влади став лікарем амбулаторії сімейної медицини, яка працює в селі з 2008 року.
Валентині Феліксівні, його дружині, яка працює провізором у місцевій аптеці, теж довелося не раз приміряти на себе професію і лікаря, і акушера. Якось, коли чоловік був у Ярмолинцях на медраді, її викликали до молодої жінки. Тій, мовляв, зле, потрібне знеболювальне. А вона, виявляється, народжувала! “У мене такий стрес,  розповідає пані Валентина,  але чоловіка поряд немає. А допомогти більше нікому, бо пологи в самому розпалі. Я ледь не в напівпритомному стані (бо мене не вчили цього робити) прийняла пологи, а дитина... нежива. Вже тоді викликала педіатра...
Коли приїхав чоловік, ми з нею мокрі сидимо під хатою, не в силах не те що пояснити, що сталося, а навіть слово вимовити. Дитина, на щастя, вижила, зараз бігає по селу”.
Донька Олександра Петровича та Валентини Феліксівни, Ольга, закінчила Хмельницьке медучилище і пішла працювати в село. П’ять років з батьком в одному кабінеті. Заочно навчається на шостому курсі медінституту на фармацевта.
Володимир Петрович, старший син Галини Альбінівни,  хірург вищої категорії, закінчив Вінницький медінститут. Уже більше десяти років працює завідуючим хірургічним відділенням Деражнянської районної лікарні. “Володя не те що фанат, – каже Олександр Петрович,  він живе медициною. Навіть коли телефонує, говорить лише про роботу, про пацієнтів...”. Дружина, Алла Анатоліївна, терапевт, працює сімейним лікарем у Деражні.
Чудовий діагност, про неї кажуть, що після її обстеження УЗД вже не потрібне. Їхні двоє дітей, Наталя та Олександр, еж лікарі.
Донька Галини Альбінівни Галина Петрівна (за чоловіком - Мельник)  старша медсестра відділення переливання крові у Хмельницькій районній лікарні. Її донька Валентина теж працює медсестрою в поліклініці МВД.
І Галина Петрівна, і Володимир Петрович вже мають внуків. Так що бабуся вже має п'ятьох правнуків, які, вона сподівається, продовжать лікарську династію, започатковану нею ще 22 червня 1941 року.

На фото: Династія лікарів Мухіних (знизу, зліва направо): Галина Альбінівна, Петро Іванович; (згори, зліва направо): Володимир, Галина, Олександр, 1976 р.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую