Колишній льотчик Анатолій Янковий посадив у Хмельницькому алею з 74 беріз та 23 уксусних дерев

Понад шість років тому на кінцевій зупинці в мікроройоні Ракове, що у Хмельницькому, поруч із церквою з’явилася нова алея тендітних берізок. Люди проходили повз, милувалися, приписуючи її появу роботі якоїсь організації чи державної структури. Але ніхто й гадки не мав, що це справа рук однієї людини – колишнього льотчика Анатолія Янкового. Саме він протягом шести років наполегливо та копітко висаджував біля свого будинку дерева, щоб майбутні покоління змогли помилуватися красою природи, яка нас оточує.

«Не міг спокійно дивитися на пустир біля будинку»

«Коли ми тільки переїхали у Хмельницький із Кіровограду і придбали квартиру у новобудові, я одразу ж звернув увагу, що тут дуже порожньо, – згадує Анатолій Гнатович. – Біля будинку був пустир – не росло жодного деревця чи бодай кущика. Навіть до начальника ЖЕКу ходив, і той запевнив, що навесні плануються роботи із озеленення території. Проте коли й травень минув і жодної рослинки у цій місцевості так і не з’явилося, я вирішив взяти це у свої руки. Попросив родича, щоб він викопав у лісі кілька десятків берізок. Винайняв машину, поїхав і привіз перших 50 дерев. Але з них до осені залишилося лише… два! І якраз навпроти мого вікна. Напевно відчували, що милуюся ними щодня. Багато не прийнялося, а деякі просто поламали. Вже наступного року я знову винайняв машину й поїхав до лісу. Цього разу з 60 берізок прижилося вже 10. Сусідам була до душі моя ідея, вони підтримували мене й захоплювалися тим, що біля нашої церкви нарешті буде рости щось живе й прекрасне. Але саджати й доглядати за деревами довелося лише мені з дружиною – Ольгою Володимирівною. Вона у мене педагог, багато років викладала історію. Нині, як і я, на пенсії.

Якось був такий випадок: йду й бачу – священик із церкви траву косить і мої берізки також «за компанію»! Зробив зауваження: «Батюшка, що ж ви робите? Ви все косите, а я саджаю. Це ж якось неправильно!» А він мені: «Ось ви тут саджаєте, а мені потім листя збирати». Але згодом ми все ж таки порозумілися. Нині і прихожани милуються моєю алеєю, і священики».

З 280 берізок залишилося лише 74!

В цілому за шість років Анатолій Янковий привіз та посадив близько 280 беріз. З них прийнялося і радує око 74 деревця. Чоловік каже, що це досить примхливі рослини. Причинами їх загибелі є протяги та посушливе літо. Тож йому принаймні раз на тиждень доводиться поливати молоді саджанці. «Під кожну берізку потрібно вилити хоча б половину відра. То уявіть собі скільки разів він має сходити по воду, – каже дружина Ольга Володимирівна. – Чоловік буквально тремтить над тими своїми деревами. Ви б бачили, як він зубною щіткою знімає з них тлю! Це ж яка марудна робота!»

А нещодавно у «колекції» Янкових з’явилися ще й є уксусні дерева з екзотичною назвою «Сумах». «Спочатку я посадив чотири таких дерева, – каже пан Анатолій. – Згодом вони пустили молоді пагони, за рахунок яких ми непогано їх розсадили. Нині у нас вже 23 таких красеня. Ростуть вони в середньому до 5-6 м заввишки, в них дуже красиве листя й цвіт, завдяки цьому галявина перед будинком стає невимовно прекрасною. Я вважаю, що кожен із нас має прагнути зберегти й охороняти природу. Адже ми живемо в цьому світі й маємо робити його кращим!»

«Я завжди мріяв про небо»

Анатолій Гнатович не просто так вирішив садити саме берези. Каже, що довго думав, яким саме деревам надати перевагу. Зупинився на тендітних красунях із чорно-білими стовбурами тому, що вони мають не надто густу крону. Тобто не закриватимуть людям краєвид із вікон. Також листячко берези маленьке, і коли восени осипається, то вітер його «підбирає». Береза немов сама за собою прибирає.

Це не перша алея в його житті. Коли родина жила в Кіровограді, то пан Анатолій висаджував біля свого будинку абрикоси. Колишні сусіди й нині ласують їх плодами, тож Янкові й там залишили про себе згадку.

«Родом я з Хмельниччини, народився та виріс у селі Клинини Волочиського району, – розповідає чоловік. – Працював і на цементному заводі, і встелював дахи руберойдом… Проте все життя мріяв про небо, хотів літати. Стати льотчиком вдалося лише у 30 років і то з третього разу (двічі мені відмовляли, не даючи допуску через стан здоров’я). Основна моя трудова діяльність минула у Кіровограді. Там я 27 років пропрацював інженером-інструктором у Державній льотній академії України. Облітав не лише всі куточки України, але й усього світу – Єгипет, Туніс, Алжир, Марокко, Малі, Конго, Гвінею, Манровію… Служив за контрактом у місії ООН. Дуже запам’яталася та вразила пустеля Сахара. Можливо, тому так ціную зелену природу рідного краю. Коли вийшов на пенсію, одразу ж повернувся на малу батьківщину. Тут моє коріння, рідна земля, прекрасний край!»