Старовіри: світ, що тримається на волосині

У Майдані-Олександрівському старовірів дві вулиці. Вони досі розмовляють оригінальною староруською говіркою, хрестяться двома перстами, будують „чорні” лазні, чоловіки носять довгі бороди, а жінки змалечку обов’язково вчать дітей молитов. Достеменно ніхто не знає як і коли вони тут оселилися. Але головне – не втратили своєї автентичності й досі. Хоча, зізнаються самі старовіри, ніщо так не стирає притаманні їм культурні особливості, як блага цивілізації. І телевізори тепер є в оселях, і мобільники в кишенях. Це колись старовіри завжди були обережні в спілкуванні: зазнавши гонінь, звикли довіряти лише самим собі.

Втікаючи від репресій оселялися на Поділлі

З двох довжелезних „кацапських” вулиць – (без жодних образ, тамтешні жителі себе так і називають), прихід в Майдані-Олександрівському невеличкий – всього 30 дворів. То раніше на вулицях було гамірно, нині ж населення все меншає. Молодь виїжджає до міста, вже не втримаєш тут, зізнаються, їхні дідусі й бабусі. Попри стереотип, що старовіри – закриті від спілкування, в Майдані-Олександрівському, щиріших та відкритіших людей годі й шукати. Радо зустрічають гостей, пригощають чаєм, смачними сушеними грушками та сливками. Таких, кажуть, як в них, не скуштуєш більше ніде. Здавна цей „фруктовий” промисел допомагав виживати їхнім предкам на чужих землях.

Подружжя Галкіних Тимофій та Анастасья прожили разом 60 років. Достеменно ніхто не пам’ятає, як доля завела їхній рід на Віньковеччину. „Розпитувала я малою в своєї бабусі, то знаю, що рід наш пішов зі Ставчан, що в Новоушицькому районі, – пригадує жінка. –Дід Тимофій купив тут, в Майдані, землю в якогось пана. Тоді багато старовірців переселилися сюди. В Ставчани хто його зна коли і як потрапив наш рід...”

Подружжя Галкіних та Агаф'я Кулакова (зліва на право)  старовіри з діда-прадіда

Якщо згадувати історію, у XVII столітті не всі віруючі визнали церковну реформу російського православ’я. Тих, хто дотримувався старої віри, піддавали анафемі, катували, страчували, видирали живцем бороди… Втікаючи з Росії від репресій, старовіри оселялися і на Поділлі. Хоч змушені були покинути батьківщину, продовжували дотримуватися своїх канонів: хрестилися двома пальцями, під час служб не стояли на колінах (бо це подібно до знущань римлян над Ісусом), хресний хід відбувався „посолнь” (тобто за сонцем, а не проти нього). Хрести на цвинтарі старовірів – восьмикінцеві, і їх ставили небіжчикам у ногах...

„Галкіни та Лемеші збудували Петраші”

Дідусь Тимофій Галкін, як годиться чоловікам-старовірам, носить довгу бороду. Як молодий був, зізнається, голився, мав такий гріх. Як шістдесят „стукнуло” – перестав.
Галкіни та Кулакови – найпоширеніші прізвища серед майдановецьких старовірів. „Галкіни та Лемеші збудували Петраші”, – жартує про сусіднє село, в якому також мешкає громада старовірів, бабуся Анастасья.

Вони, побралися, як годиться за традицією, зі „своїми”. Заміж за „чужих” не виходили. Яке б кохання не було – колись за тих, хто „не старої віри” не віддавали. Як дівчина заміж виходила – усіх подруг в суботу на заручини скликала. Традиційне гільце в старообрядців мало назву „зелений сад”. Прикрашали його не лише квітами, а й фруктами, горіхами, навіть пляшку вина чіпляли. Зараз, кажуть, вже сватає хто кого хоче...

Без лазні хата – не хата

„Так, як бережуть та підтримують свої традиції старообрядці, нині зустрінеш не часто, – розповідає староста села Галина Слишинська. – Громада хоч невеличка, але дуже дружна. Завжди один за одного. Торік відремонтували старообрядницький храм. Майже все своїми силами. Богомільні, чесні, дуже працьовиті. Варто лише поглянути на їхні подвір’я – скрізь чистота. Так у них в побуті заведено, що ні курка, ні гуска на подвір’ї не ходять – усе на задньому дворі”.

Як годиться, у старовірів, в кожному дворі – лазня. Без неї хата – не хата... Переважно, лазня „по-чорному”, закіптюжена всередині. Вінники для бані заготовляють і березові, і дубові, але найбільше грабових, кажуть, вони м’які. Щосуботи та перед святами – паритися в бані, то справді давня традиція, без якої старовіри не уявляють свого життя. Дим для неї протускають через каміння.

„А топити можна чим хочеш – хоч дровами, кірзяками, – сміється Тимофій Галкін. – Ех, скільки історій, пов’язані з банею! Якось одному чоловікові натерли віника перцем – то так тікав, що й штани забув. Біг голяка аж до самого дому!”

Після лазні – традиційне чаювання. Обов’язково з сухофруктами. Сушарка – ще один обов’язковий атрибут на кожному подвір’ї. Здавна кожна сім’я мала свою сушарку, і це був чи не основний заробіток старовірів. Свіжі та сушені фрукти, чорнослив, горіхи, возили на продаж аж до Сибіру. Кажуть, саме вони навчили цьому українців, і нині цей „фруктовий” бізнес – такий поширений на Віньковеччині.

Те, що тримає гуртом

Церковні традиції – тема особлива. Віра для старообрядців те, що тримає їх гуртом.

„Як мама навчила мене молитов, то й вмію, – каже Агаф’я Кулакова, двоюрідна сестра Тимофія Галкіна. Велику частину свого життя вона пропрацювала листоношею. Зізнається, більше у селі її знають як Галину. – Колись ми снідати не сідали, до школи не бігли, поки не помолимося”.

До їжі без молитви старовіри не торкаються й досі. Піст у них дуже суворий. Ані яєць, ані молока вживати не можна. Є тижні, коли навіть олія – під забороною. На Святвечір – жодних смаколиків, ніяких тобі дванадцять страв на столі. У кого віра дуже сильна, той постить аж з четверга. Обов’язково потрібно ходити до причастя та сповіді. І багато молитися. Незмінний атрибут молитви – лєстовка. Вона нагадує шнурок зі сходинками і символізує в старообрядницьких традиціях духовне сходження із землі на небо. Лєстовки часом нагадують справжні шедеври, прикрашені бісером та бусинами.

„Як піднімаємося ми вгору по сходах, і з кожною сходинкою все вище від землі, так і за допомогою лєстовки піднімаємося духом до неба, коли перебираємо її „щаблі”, – каже дідусь Тимофій. – Лєстовка – це замкнуте коло, це символ вічності”.

Нині Тимофій в місцевому храмі за паламаря. „Раніше в храмі в було повно люду, нині ледь тридцятеро душ назбирається... Дякувати Богу, що на Великдень діти до усіх з’їжджаються.”

Церква для них – це окрема, дуже болюча тема. Давно колись у селі було дві старообрядницькі церкви. Нині – одна – Покрови Пресвятої Борогодиці. Невеличка, ошатна, тулиться поміж старезних дерев. Всередині – глиняна мазанка, оббита зверху дошками. Не зважаючи ні на що вистояла і в радянські часи.

„Уже років з двісті, як молимося тут, – каже Агаф’я Кулакова. – А безбожників нині багато – і захисту нема. Уже шість разів грабували наш храм. Якось одного разу повикидали наші ікони під липи, ми, плачучи їх збирали... Чого шукають? Ікон шкода. Це величезна втрата для нашої громади... Цінні вони для нас тим, що наші, старообрядницькі. Не в золоті – на дошках писані... Але вони нам дорогі, бо це наше, це – наша віра...”