Мій гараж – моя фортеця

Рідному заводу «Адвіс» 54-річний Олександр Діденко віддав найкращі роки свого життя. Працював сумлінно, жив у гуртожитку. Після десяти років відданої праці отримав дачну ділянку неподалік Книжковець і, навіть, з часом звів там гараж для свого горбатого «Запорожця». Коли на заводі розпочалися повальні звільнення, уже відчуваючи непевність у завтрашньому дні, заводчанин поспіхом облаштував у своєму гаражі невеличку кімнатку. Після звільнення пан Олександр подався у село до хворої матері. Після її смерті ще роки три жив у батьківській хаті, тримав корову, садив город, доглядав за садом. Але без «живої» копійки довго не протягнеш, тому продав стару годувальницю і вирушив до міста у пошуках роботи. Саме так у 2004 році розпочалася його «гаражна історія».
«Шукаю роботу: згоден на будь-яку»
У липні минулого року Олександр Васильович пішов до лікарні. Нічого його особливо не турбувало, подався туди просто так, як кажуть, для профілактики. Але лікар виявився категоричним: «Лімфома – негайно на операцію». «В мене ж собою, навіть, грошей не було, – пригадує пан Олександр, – спасибі онкохірургу Гаррі Дробнеру, він тоді сказав, що грошей не треба. Головне – на ліки після операції назбирати і сала купити, щоб краще гоїлися рани».
Після операції про важкі фізичні навантаження прооперованому пацієнту можна забути. Тому коло можливих вакансій для Олександра ще більше звузилося. «Я дуже хочу знайти хоч якусь роботу, – розповідає чоловік, – сторожа, охоронця чи вахтера. Кочегаром можу працювати – від служби зайнятості навіть курси спеціальні пройшов».
Зараз чоловік рахує дні до того моменту, коли йому вже нарешті визначать його першу виплату по інвалідності (інвалід ІІІ групи загального захворювання). Документи на пенсію, або, як він каже, «основу життя», зібрав ще три місяці тому, але ж поки все перевірять, звірять, нарахують...
«Телевізор, мікрохвильовка, холодильник – все, як у «білих» людей»
Від тролейбусної зупинки до Діденкової обителі сорок хвилин ходьби. Від місця, де зупиняється маршрутка, до його гаража можна дістатися значно швидше, проте, якщо рахуєш кожну копійку – за дві гривні багато не наїздишся. А на тролейбус у чоловіка пільги.
Подекуди, провалюючись у сніг мало не по коліна, пробираємося крізь замети до славнозвісного місця. Довкола жодних ознак життя.  Олександр Васильович впевнено веде нас добре знайомою йому дорогою до свого обійстя. Цей шлях він долає на день по декілька разів, адже ходить ним ще й по воду до джерела.
До невеличкого, вгрузлого у землю, заметеного з усіх боків снігом, гаража пролягла витоптана його господарем стежина. Цегляна будівля накрита жерстяним дахом без фронтонів. «Аби вітром не знесло», – пояснює власник.
У невеличкій кімнатці, подекуди оббитій пінопластом, з двома склопакетами – замість вікон, заставленій сякими-такими старими меблями та всіляким кухонним і господарським начинням, тіснувато. Старенькому холодильнику, до прикладу, місця не вистачило, тому його «виставили» за двері. До речі, холодильник у Діденковій кухні-кімнаті – не єдиний прояв цивілізації: електричний повітряний тент, електроплитка, електородуховка, маленький телевізор, мікрохвильовка, швейна машинка – все як у більшості із нас вдома! За винятком, власне, самого дому...
Господар каже, що площа кімнатки – шість метрів квадратних. На додачу лише – невеличкий закуток для одягу, тому особливо не розженешся. Вольготно тут почуваються хіба що п’ятеро котів Олександра.
«Коли мучить безсоння – куховарю»
У своєму «домі» Олександр Діденко сам собі не лише господар, але й швачка, праля і кухарка. Має 10 соток землі, тому з ранньої весни порається на городі – саджає картоплю, моркву, буряки, капусту. Врожай зберігає у гаражі, в оглядовій ямі. Впевнений, за призначенням вона уже навряд чи знадобиться, бо його «Запорожцю» давно «причепили ноги». Хліб також намагається пекти сам, адже купити його не завжди є змога.
«Мрію придбати хоча б найдешевшу хлібопічку на одну буханку, – розповідає господар, – бо вже трохи втомився постійно вимішувати тісто. Коли мучить безсоння, то встаю серед ночі і починаю куховарити. А як лінуюся готувати, то варю багато – на три дні, аби мати потім вільний час.
Колись у нього була цивільна дружина, проте, більшу частину свого життя чоловік холостякує.
«Віддам Пушка в хороші руки»
Білосніжне породисте кошеня з’явилося у Олександра не так давно. «Виходжу якось на вулицю, – розповідає чоловік, – а воно забігає в гараж і –до мене. Я на нього кричу, виганяю, кажу, що в мене у самого он четверо, а він ліг на лапки і хвостиком помахує. То я й думаю: живи вже з нами – де чотири, там і п’ять! Пушком назвав. Дуже гарний котик, і слухняний. Подарував би його комусь, хто дуже любить котів, але щоб тільки не ображали його там.
Коти – це моя найбільша радість і єдина втіха! Іноді прийду додому злий, а вони всі повилазять з гаража і зустрічають мене. Одразу і настрій з’являється! Найстарша в них Катя, вона у мене найдовше, ще й на кожне свято кошенятами мене вітає... А коли йду по воду – вона мене завжди з півдороги проводжає. Потім сяде на стежці і чекає, коли повертатимуся. Найбільше на плечі в мене любить сидіти – не боїться. Дехто, по телевізору показують, з папугами ходить, а я з кішкою!».