«У душі я – педагог-«дошкільник»

Плануючи святковий березневий номер, вирішили пригадати професії, які обирають, здебільшого, жінки. Які це професії? Медсестра? Жіноча, але є серед середнього медперсоналу і представники чоловічої статі, а не так давно з’явилася навіть нова назва – медбрат. У швейних цехах теж хоч зрідка, але можна побачити представників сильної половини. Офіціанти, продавці, бухгалтери, перукарі... І сюди «ступала чоловіча нога». А чи є чоловіки серед вихователів дитячих садочків? Згадали одного – завідуючого дошкільним закладом з села Купіль, про якого ми розповідали кілька років тому. Та й сама назва професії звучить дуже по-жіночому: вихователька. Справді, підтвердили нам в обласному управлінні освіти і науки, серед виховательок області чоловіків немає. Зрідка у садочках працюють чоловіки – фіз- чи музкерівники. А взагалі вихованням дошкільнят Хмельниччини займаються 4 427 педагогів. Й серед них особливе місце належить, мабуть, тим, хто виховує цих педагогів, навчає їх мудрості, дає знання, а головне – вчить любити дітей. Отож, прямуємо у Хмельницьку гуманітарно-педагогічну академію – кузню педагогічних кадрів для дошкільної та молодшої
шкільної освіти.
Вихователька подільських виховательок
Саме так можна сказати про Леоніду Пісоцьку. Адже з 1977 року вона готує майбутніх виховательок наших малят. Після закінчення Рівненського педінституту працювала викладачем у рідному педучилищі (у якому навчалася після восьмирічки), з 1986 року стала завідуючою відділенням дошкільного виховання, а після реорганізації закладу у вуз вищого рівня акредитації – деканом факультету дошкільного виховання. Сьогодні Леоніда Станіславівна – кандидат педагогічних наук, доцент, до неї приходять за порадою не лише студенти, а й викладачі. За 25 років, протягом яких очолює факультет, випустила понад п’ять тисяч молодих спеціалістів.
«Сама я не ходила до дитячого садочка»
Вийшла з народу. Це саме про неї. Адже у звичайної сільської дівчини не було ні потрібних «зв’язків», ані педагогічного родинного прикладу, батьки Леоніди були звичайними сільськими людьми: батько працював у колгоспі, мама – на заводі. Хоча, ні, приклад таки був: це самовіддані вчителі сільської школи, які не лише давали дітям знання, а просто любили їх – як своїх власних. Це зараз сільські школи асоціюються у нас з кількома десятками учнів. Тоді ж, тільки у класі, де навчалася Леоніда Станіславівна, було 33 учні. І це у невеликому селі Сатанівка на Городоччині. Дивлячись на улюблену вчительку початкових класів, нині покійну Олександру Колесник, Леоніда Станіславівна мріяла й собі колись так само працювати з маленькими дітьми. А у вільний час збирала сусідських дітей, проводила з ними «уроки», організовувала концерти.
Коли підросла, бажання стати вчителькою тільки зміцніло. «Мені поталанило на добрих і розумних викладачів, – каже Леоніда Станіславівна. – Моя перша вчителька дуже любила нас, знала індивідуальні особливості кожного, хоч це не було модно у радянській педагогіці. Олександра Колесник була для мене взірцем, еталоном справжньої вчительки. Та й про інших викладачів згадую з любов’ю і вдячністю. Дуже подобалося, що вчителі нам довіряли. Тим старшокласникам, які добре вчилися, вчителька української мови дозволяла перевіряти диктанти молодших учнів. Як приємно було відчувати себе вчителькою». Після закінчення восьмирічки дівчина ні на хвильку не вагалася щодо майбутньої професії. Вона буде вчителькою! Від цієї думки ставало радісно і легко на душі. «Тоді відмінники (а я закінчила школу на самі п’ятірки) мали можливість вступати до педучилища без іспитів, – згадує Леоніда Станіславівна. – Доки я з Сатанова добралася до Хмельницького, пільгові місця на спеціальність «початкове навчання» були всі зайняті. Залишилося кілька місць на дошкільне виховання. І тодішній директор училища, нині покійний Федір Гончарук, запропонував мені навчатися саме за спеціальністю «дошкільне виховання». Я ж не зовсім розуміла, що таке те дошкільне виховання, адже до дитячого садочка не ходила. Але у нас в селі такий заклад був. Містився він у звичайній сільській хаті, де працювала звичайна сільська тьотя Таня. І нічого романтичного у роботі цієї жінки я не бачила. Але чомусь одразу повірила Федору Григоровичу, і відтоді жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Коли була на практиці, вперше побачила, яким буває дошкільний заклад – зі світлими просторими кімнатами, з іграшками, з досвідченими вихователями. І закохалася у цю професію назавжди».
Сімейна династія
Схоже, Леоніда Станіславівна започаткувала сімейну династію. Адже обидві доньки-близнята пішли маминою стежиною. Наталя закінчила вуз за спеціальністю «початкове навчання», захистила дисертацію і працює в академії начальником відділу педагогічної практики. Ольга навчалася за спеціальностями «дошкільне виховання» та «логопедія» і працює у Хмельницькому дошкільному закладі № 29 логопедом, а також викладає в гуманітарно-педагогічній академії логопедію. Та й як було дівчатам не стати педагогами, адже ходили з мамою «на роботу» в педучилище, й педагогічну «кухню» досконало вивчили змалку.
А от чоловік, Віктор, до педагогіки ніякого відношення не має. «Без сумніву, у родині чоловік – голова. Але він чомусь каже, що я керую і на роботі, і вдома, – жартує Леоніда Станіславівна. – Я розумію, що жити з педагогом, та ще й керівником, непросто. Але чоловік мене розуміє і підтримує. Я завжди на нього можу покластися».