Лікар Лариса Притуляк: «Я залишаюсь максималісткою»

Акушер-гінеколог, заступ­ник головного лікаря Хмельницької обласної лікарні Лариса Притуляк, на рахунку в якої тисячі на­роджених життів – саме з таких. Не­тривіальна, інтелектуальна, яскрава, небайдужа. Вона багато читає, ціка­виться політи­кою, любить живопис, й ніби створена для того, щоб поширю­вати цим циніч­ним світом небувалий оптимізм. Тож намагатимемося трохи привідкрити завісу над життям цієї особистості.

„Коли не вступила до медінституту, пішла працювати в колгосп. Мала норму буряків”
– Аби докопатися до коріння твого характеру, напевне, треба згадати ди­тинство. Який найяскравіший спогад з цього щасливого періоду у тебе є?
– Мій перший похід у пологовий бу­динок. У 4 роки, коли народився мо­лодший брат. Пригадую, що ми нарва­ли чудовий букет квітів і пішли прові­дати маму. Пам'ятаю, як Олег лежав заповитий на ліжечку. Коротше, мені в пологовому вже тоді сподобалось.
А ще пригадую один смішний випа­док. Я дуже любила в дитинстві гос­тей. Тож на свій день народження ка­талась на санках з гірки, і всіх знайо­мих, хто проходив повз, припрошува­ла: „У мене іменини сьогодні, при­ходьте ввечері до нас!”. Увечері мама була дуже здивована появі деяких гос­тей, адже, як я тепер розумію, вона бу­ла зовсім до цього не готова. Зате мені подарували чудову жовтеньку су­коньку.
– То ти заради подарунків людей позапрошувала?
– Та ні, тоді я вважала, що день на­родження – велике свято для усіх, і має бути багато гостей. З роками, звіс­но, цей погляд змінився.
– Думаєш, що той похід у пологовий був для тебе знаковим, і ти вже тоді мріяла бути  лікарем?
– Точно це усвідомила у класі 7-8. Я тоді сказала мамі, що хочу бути не прост о лікарем, а хочу пологи прий­мати. Батьки ж мене бачили трохи в іншому амплуа, хотіли, щоб вступала до інституту харчової промисловості. Мій тато був районним зоотехніком у Деражні, мама – головним бухгалте­ром, тож вони думали, що оберу якусь „грошовитішу” професію. А мені вже тоді подобалося спілкуватися з людь­ми, а не з цифрами, бачити якісь конк­ретні результати своєї роботи. І я пої­хала у Київ вступати у медичний інс­титут. І не пройшла конкурс...
– Знаю, що ти після цього пішла працювати в колгосп, в ланку. Що то був за епатажний вчинок?
– Я цілком серйозно вважала, що ми маємо піднімати колгоспи. Та ще й до цього свою подружку, котра теж не вступила в медичний, загітувала. Ми мали з нею норму буряків. Я плакала, бувало на полі, бо здавалося, що вмру, не витримаю цієї важкої праці. Але на роботу вперто йшла: сапала, копала, вибирала, чистила. Взимку ми ходили на ферму і готували корми для корів. Моє пальто так пахло силосом, що, ко­ли приходила додому, роздягалася в сараї і вішала його провітрюватися. А вечорами готувалася до вступу. Так що колгосп – це був мій перший уні­верситет. Він навчив мене ні за яких обставин не здаватися. А ще я після цього дуже шаную сільських людей, їхню працю. Ну, а потім я легко всту­пила до Вінницького медінституту.
– Колгосп був твоїм першим універ­ситетом, а інститут – другим? Прига­дуєш щось із веселого студентського життя?
– Не було воно надто веселим. Мед­інститут – заклад серйозний, там нічо­го пропускати, волинити, не можна. Я знала, що прийшла туди навчитися професії, тому вчилася, вчилася, вчи­лася...
– І що, навіть часу на якесь перше кохання не було?
– У школі точно не було. Я ніколи навіть на танці не ходила. Вірила в іде­али (це у мене від мами ця прави­ль­ність і відповідальність): „Раньше ду­май о родине, а потом – о себе”. Ота­кі в мене в голові фіоли цвіли. А трохи піз­ніше, в інституті, зустрічалася з дуже симпатичним хлопцем. Ходили в кіно, гуляли. Коротше, кохання наше було платонічним.

„На  першу  зарплату купила  собі...  картину„
– Твій син вчиться на лікаря, донь­ка планує теж стати ним. Це ти так по­впливала на дітей?
– Обидвоє вчилися у фізико-мате­-матичних класах, причому, успішно, але вибрали медицину. І я їхній вибір поважаю, не керую – а може туди, а може сюди. Завжди їм казала, що тре­ба любити свою роботу так, щоб горіти нею, і навіть коли за це тобі плати­тимуть малі гроші – отримувати від неї задоволення. Ненавидіти свою ро­боту – це жити в стані постійної де­пресії. Я люблю свою професію, була для дітей прикладом, авторитетом, і це дуже добре.
– Але, крім того, робота часто відри­вала тебе від дітей – ці постійні чергу­вання, пологи у вихідні, операції, від­сутність нормальної відпустки... Зараз немає в тебе такого відчуття, що чо­гось їм недодала?
– Немає значення, скільки часу ба­тьки проводять з дітьми. Головне, щоб вони не стали чужими. Мене колись вчителька запитувала: ”Ваш син лю­бить читати книжки, а це така рід­кість. Як ви його виховуєте”. Як? Ті­льки особистим прикладом. Адже діти завжди копіюють своїх батьків: і ма­нери, і звички, і ставлення до життя. Тож, якщо хочеш, щоб діти чогось до­сягнули – почни з себе, і тоді матимеш моральне право щось вимагати у них.
– Ти пережила у житті чимало втрат. Що, вважаєш, є у ньому найцін­нішим?
– Життя людське і людина сама по собі. Ніщо матеріальне нічого не вар­те. Все можна здобути, повернути. Ті­льки людину не можна повернути. Всі рівні, бо всі помирають. Часто думаю: ну навіщо ця марнота, ці нерви?! Тре­ба отримувати від життя задоволення, жити повноцінно.
Бачити красу у всьому – у тому, як падає сніг, що при­йшов ранок, що виглянуло сонце. І це не гучні слова, це глибоко мною пере­жите. От, як, поміркуй, можна не піти на виставку Наді Борецької і не по­ди­витися на ту красу, яку вона тво­рить? Купив собі діамант, думаєш, що щас­ливий. Це щастя мине через день...
– До речі, звідки у тебе захоплення живописом?
– Коли вчилася на шостому курсі, наш професор Мазурчук, закоханий у малярство, повів нас у майстерню сво­го товариша-художника. Атмосфера – картини, запах фарби, холсти, мені сподобалося все! Після того я почала ходити на всі виставки, які організо­вували у Вінниці.
А коли приїхала у Хмельницький, то в художньому му­зеї побачила ро­боту мастихіном Сергія Кравця „Бі­лий букет”, і просто зако­халася у неї. Дивилася на неї місяці два, а потім, коли отримала свою пер­шу зарплату, позичила ще трохи гро­шей і купила її. Вже згодом познайо­милася з самим художником, потім – з Андрієм Ісає­вим, з Надею Борець­кою. Це мої улюб­лені майстри.

„Радію  від  появи  кожного нового  життя  і  від  того, що  я  до  цього  причетна”
– На місцевих виборах ти балоту­валася у депутати облради. Для чого?
– Я щиро вважала і вважаю, що у владі мають бути люди, котрі хочуть щось зробити, змінити життя на кра­ще. Люди з позицією. І, між іншим, рада, що в мене ще залишаються ці максималістські, ідеалістичні риси, що вони не витравилися з часом. Що я стаю мудрішою, але не хитрішою.
– Ларисо, ти, фактично перша в області, почала навчати народжувати по-новому. Вийшло?
– Чому ж ні. Наші люди заслугову­ють кращого рівня медичного обслуго­вування. І ми маємо до цього прагну­ти. Не забувати про старі досягнення, і переймати все краще, що є у роз­винутих країнах. Медицина – це нау­ка, котра розвивається дуже швидко. І лікар, який перестає вчитися, змі­нюватися не може бути нормальним лі­карем. І ще одне. Я працюю вже двад­цять років, прийняла тисячі пологів, але досі не перестаю радіти від того, що народжується нове життя, дитина. І від того, що я до цього причетна.
– Глибоко приватне запитання: ко­ли молишся, то якому святому, і що са­ме просиш?
– Миколі Чудотворцю, бо це той свя­тий, який творив дива і приходив на допомогу тим, хто цього потребує. На­віть тоді, коли цього не просять. І Пан­телеймону-цілителю, щоб підтримав мене у професії, дав людям здоров'я. Правда, я рідко ходжу до церкви...

„ Люблю людей, які мене дивують”
– Найкращий відпочинок для Лари­си Притуляк – це ....
– Гарна книжка, спокій, тиша. Я люблю книжку „проживати”. Ще люб­лю бувати на природі, але не у галас­ливій компанії, а так, щоб щось поба­чити, насолодитись. Ще обожнюю по­дорожувати – не лежати на пляжі, а подорожувати. Тільки от вже три ро­ки ніде не була, не виходить.
– Що найбільше не любиш?
– Підлість, зраду, брехню.
– А що любиш без меж?
– Гарних людей, яких зустрічаю. Це, як правило, знакові особистості, котрі обов'язково щось приносять в моє життя, дивують мене. Професор Андрій Слюсарчук, котрий вразив мо­жливостями своєї пам'яті. Після зуст­річі з ним я замислилася над тим, що ми не сповна використовуємо свої мож­ливості. Професор Ірина Могильовкі­на, котра навчила мене новому в про­фесії. Політик Люба Стасів, колишній нардеп, матір 5 дітей, котра зуміла їх поставити на ноги і зробити себе, при  цьому залишаючись надзвичайно жі­ночною. Іван Рудик, прогресивний гос­подарник, завдяки якому я дізналася, що існує комбайн, котрий збирає смородину...

Тетяна КОЛЕСНИЧЕНКО.
Фото з домашнього архіву.