Домашній іконостас

«Ікона може
проіснувати років шістсот»
Створити ікону – це надзвичайно духовна і клопітка справа. У цьому переконані у хмельницькій школі іконопису «Нікош». Перш ніж розпочати, кожен іконописець читає молитву.  Два роки директор школи, художник-іконописець Микола Бенедищук навчався майстерності написання ікон візантійською технікою у Греції.
«Українська ікона ХІХ-ХІ століття писалася саме візантійською технікою. Це вже у ХVІІІ столітті українська ікона – це лупаті очі, роздуті обличчя –  жобківська школа, ближча до католицької. Взагалі в іконописі багато нюансів, символів. Вся культура іконопису на Русі починалася з Візантії, тому й перші майстри писали у такій техніці. Вона абсолютно відрізняється від академічної», – розповідає Микола Володимирович.
Процес розпочинається ще задовго до першого мазка пензля іконописця. Дошку, на якій згодом напишуть ікону, потрібно готувати особливим способом, який і є запорукою довговічності.
«Для ікони береться липова дошка, обов’язково саме липова, яку 5-6 років сушать у природних умовах, – ділиться секретами майстерності пан Бенедищук. – Далі на неї наклеюють льняну тканину. Якщо просто на дошку нанести левкас і малювати, то з часом деревина буде тріскатися, і ці тріщини проявляться на іконі.  Використовуємо фарбу, яка з роками не вицвітає, не вигорає. Беремо жовток яйця, натуральний кольоровий порошок, змішуємо. І щоб отримати потрібну консистенцію, додаємо виноградний оцет. Все – натуральне». Справді, така ікона ручної роботи коштує досить дорого – від 800 гривень, але вона – на віки!
«Ікони «прийшли»
до нас самі»
Такою кількістю ікон, як у світлиці санаторно-лікувально­го комплексу «Перлина Поділля» у Сатанові, може похвалитися далеко не кожен храм. Їх тут майже сотня. Як розповідає директор оздоровниці Ірина Бабій, усю цю колекцію вона разом з батьком Віталієм Васильовичем зібрали за рік. «Все почалося з того, що біля санаторію розпочалося будівництво каплички, – згадує Віталій Гуменюк. – Згодом вона переросла у малий храм Пантелеймона-цілителя. І люди почали приносити ікони. Першим прийшов чоловік і подарував скручені  полотна із зображенням Матері Божої та Ісуса Христа. За попередніми підрахунками, цим образам більше трьохсот років. Вони були старі, брудні і закопчені. Ми порадилися з реставратором і трохи їх відновили. Але повністю це зробити не вдалося. Коли приїжджав до нас Владика, зазначив: «Не чіпайте, ікони відновляться самі». І справді, буквально за два роки ікони відновилися». Однак, поставити образи у храмі не змогли – адже ікони виявилися греко-католицькими. Тоді й зародилася думка створити у холі оздоровниці світлицю. Ікони Матері Божої та Ісуса Христа стали її першими експонатами. Але дуже скоро стіни були просто завішані іконами — православними і католицькими, старими та тими, які щойно вийшли з-під пензля художника. Сьогодні їх кількість зросла до дев’яноста. Але більшість «прийшли» якраз протягом одного року. За останній рік, зізнається Ірина Віталіївна, колекція поповнилася лише на один експонат.  Ні Ірина Віталіївна, ні її батько не вважають себе колекціонерами. А ікони у світлиці для того, щоб їх могли побачити люди,  помолитися.
Колекція почалася
з ікони, подарованої митрополитом
Головний лікар обласного онкологічного диспансеру Леонід Бриндіков теж став колекціонером ікон мимоволі. Ікону «Пречиста Богородиця Всецариця» на 20-річчя диспансеру, яке святкували у 2003 році, йому подарував митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній. Він же презентував образ Ісуса Христа. «З митрополитом Антонієм ми давно товаришуємо, допомагаємо один одному», - каже Леонід Миколайович. Ці дві ікони і стали початком колекції лікаря. В онкодиспансері у Леоніда Миколайовича є «маленька кімнатка», де він працює і відпочиває. Саме тут знайшов місце для ікон. «Кожен з нас час від часу звертається до Господа, – каже Леонід Миколайович. – Особливо у важких життєвих ситуаціях. У мене є для цього місце. І такі молитви справді допомагали. Однак, розповідати про ті моменти не хочу. Свого часу один відомий екстрасенс сказав мені, що маю сильного ангела-охоронця. І я справді відчуваю його  підтримку.  Доказом є хоча б той факт, що я прожив шістдесят років без особливих проблем». Має Леонід Бриндіков образи і вдома. Найдорожчий – подарований старшим сином Олегом. «Олег має художній талант, – розповідає лікар. – Він  випалив на дереві ікону Божої Матері. Та так  вдало, що здається, ніби робив це досвідчений майстер. Для мене цей подарунок дуже дорогий».
Богородиці
з подільськими
рисами
Захоплення  колекціонуванням ікон у подружжя хмельничан Олександра і Лариси Чернових виникло приблизно у 90-х роках. Саме тоді такі неканонічні ікони, з яких нині назбиралася ціла колекція, не приймали на збереження у музеї. Як розповідає Лариса Чернова, всі ікони, які є в їхній колекції, знайдені на території Подільського краю, але достеменно сказати, де саме вони були написані, неможливо.
Нині приватна колекція Чернових налічує більше трьох десятків цих неперевершених зразків іконопису. «Вони є своєрідними віконцями в світ народної культури та побуту, – каже пані Лариса. – Характерною особливістю більшості цих народних ікон є їхня, така собі, професійна недосконалість. Ад­же хатні ікони, як правило, малювали сільські художники-самоуки, і замість канонічних образів на них зображені рідні нам риси. Наприклад, з ікони Богородиці на нас дивляться кароокі та чорноброві українки, що тримають на руках рум’янощоких українських дитяток. Персонажі не лише наділені нашими рисами, а й часто вдягнуті в українське вбрання. Самі ж ікони прикрашені стилізованими квітковими орнаментами, подібними до тих, якими розписували стіни та печі в українських домівках”.
Більшість авторів цих, нині визнаних в мистецьких колах, шедеврів – невідомі. До слова, таке мистецтво іконопису належним чином оцінили не так давно. «В жоден музей ці ікони свого часу не приймали, – розповідає мистецтвознавець  Олександр Чернов. – А викидати таку красу – рука не піднімалася. Тож назбирав цілу унікальну колекцію, котра нині є відображенням світосприйняття наших предків».