Експеримент: Чи легко потрапити до будинків у Хмельницькому?

«Із понад двох з половиною тисяч злочинів, зареєстрованих протягом минулого року, 52,6% – крадіжки. Кожна п’ята з них скоєна шляхом проникнення до житла громадян», – зазначив Василь Кіндратович. Офіційно головною причиною збільшення крадіжок правоохоронці називають складну економічну ситуацію в країні. Мовляв, рівень життя знижується, кількість безробітних, які шукають будь-які засоби для виживання, – зростає. 80% усіх крадіжок припадає на робочі дні тижня і, як правило, з дев’ятої ранку до післяобідньої пори, саме тоді, коли більшість городян на роботі, або вирішує особисті питання. Та чи лише у відсутності господарів вдома криється причина крадіжок? Адже під’їзди більшості будинків міста оснащені металевими вхідними дверима, кодовими замками та домофонами.
Озброївшись журналістським посвідченням (щоб не побили), терпінням та великим бажанням потрапити до якомога більше будинків, «Телеграф» протягом тижня сновигав усіма мікрорайонами міста, вигадуючи найрізноманітніші причини того, чому довірливі, або не дуже хмельничани мають впустити незнайомців до під’їзду свого будинку.
Південно-Західна щирість
Врахувавши те, що Південно-Західний відділ міліції і минулого, і цього року реєстрував найбільшу кількість крадіжок приватного майна громадян саме із квартир, я, прихопивши подругу за свідка, попрямувала до «їхньої території». В післяобідню пору перші теплі днини зібрали в дворі будинків на вулиці Тернопільській чимало «бабок-всезнайок», молодих матерів з візочками і місцевих шибайголов, які вже поприходили зі школи. Поки ми просто швендяли дворами, ніхто підозріло на нас не дивився. Та, щойно попросили кремезного чоловіка, що волочив додому кульки з провіантом, відчинити нам двері під’їзду (на дверях стояв кодовий замок), «всезнайки» одразу ж зацікавилися нами: хто ми і до кого йдемо. «В гості до подруги», – кинули ми через плече, і без перешкод ввійшли до будинку на Тернопільській. Повідомляючи особливо допитливим сусідам, що ми «з водоканалу-газконтори-до друзів-колег-знайомих», потрапили до чотирьох будинків на Тернопільській, п’яти – на Інститутській і до трьох – на Молодіжній. З дванадцяти будинків (із звичайними замками, кодовими, встановленими домофонами), лише в одному нас ледве не «спалили». Жіночка, з якою ми хотіли пройти, пояснивши, що йдемо до знайомого у гості, поцікавилася, до якої квартири. Ми назвали перший номер, якай спав на думку і виявилося, що це… її сусіди. Жіночка здивувалася, бо там, виявляється, проживає сімейна пара в літах, але нас таки впустила.

Вечори на хуторі… Озерній
До мікрорайону Озерна я поїхала після вісімнадцятої вечора, прихопивши з собою знайомого (подруга ввечері навряд чи буде надійним охоронцем). Одразу скажу, що тут народ виявився більш пильним. Можливо тому, що була вечірня пора. У першому ж будинку на Проспекті Миру, нас не впустила жіночка, яка чи то тільки закінчила поратися на грядці, чи то повернулася з дачі. Глянувши, що ми хочемо шмигнути в будинок разом з нею, розпитала, до кого ми і в ту ж хвилину «випалила»: значить так, немає чого тут ходити, дзвоніть в квартиру і нехай вам відчиняють, а якщо ніхто не відчиняє, значить їх ще немає вдома, значить – стійте тут, і чекайте, поки вони повернуться. Загалом на Озерній до двох з п’яти будинків нас не впустили. Друга прикрість з нами трапилася уже на вулиці Профспілковій. Дідусь з онуком поверталися з прогулянки і тягнули за собою велосипед. Коли ми підійшли до під’їзду, чоловік спочатку було не звернув на нас уваги, а коли ми вже «пристроїлися» в чергу за малим, зауважив: «А ви чому своїми ключами не відкривали, а чекали, поки ми підійдемо? Ви не тутешні? То немає чого вам тут робити». Не давши нам сказати й слова, він зачинив двері. У інших трьох будинках нас впускали завдяки домофону: набираєш номер будь якої квартири, кажеш, що сусід (бо ж який водоканал ввечері?) і будь ласка – двері відчиняють. Коли ми набрали номер квартири у сусідньому будинку, нам відчинили, взагалі не поцікавившись, хто ми.
«Центрові» шифровки
Свої дослідження у центрі міста ми продовжили вже в суботу. Наші «походеньки» ускладнювалися тим, що у вихідний день сантехніком-ремонтником не представишся.
Як виявилося, в центральній частині міста люди «з дворовим імунітетом»: у них біля будинків постійно чимало незнайомців, особливо у вихідні, адже більшість масових акцій, загальноміських свят і концертів відбуваються саме в центрі. До прикладу, на кількох будинках на вулиці Володимирській домофони не встановлені. Ввійти до будинку можна лише за наявності спеціального ключа від під’їзду. Перша наша спроба пройти провалилася. Точніше, довелося показувати журналістське посвідчення. Жіночка, з якою ми хотіли пройти, одразу ж запитала, хто ми і до кого. Зрозумівши, що ми не тутешні, сказала: немає чого тут вештатися, бо потім ліфти «загаджені», шибки побиті, або й гірше – пропадає з коридорів і квартир добро мешканців. Прочитавши нам лекцію, «яка ж ви, молодь, невихована», вона пригрозила викликати міліцію, і ми здалися: сказали, що перевіряємо людей на довіру, показали посвідчення журналіста і повідомили, що вона перша, хто пройшов «тест на довіру». Це був єдиний випадок, коли нам довелося зізнатися, хто ми і що тут робимо. Далі прогулюватися центральними дворами теж було важкувато. У центральній частині міста майже всі під’їзди оснащені броньованими дверима і кодовими замками, а мешканці незнайомих до будинків не впускають.

P.S. Варто зазначити, що у більшості будинків, куди ми заходили чи намагалися це зробити, були встановлені домофони. А не потрапили ми до тих будинків, під’їзди яких були оснащені кодовим замком.

Домофон, замок чи вільний вхід
«Від злодіїв, наркоманів, від бомжів і хуліганів захистить Ваш мирний сон лиш надійний домофон!» – такий рекламний текст я нещодавно побачила у столичній маршрутці і подумала: а чи справді захистить? Суперечки стосовно того, чи «закривати» свій будинок від незнайомців з кожним роком вщухають. А от щодо того, як саме закрити – сперечаються й досі. Хтось воліє просто на ключ, а хтось – за диво техніки – домофон. Нові будинки, які ввели в дію за останні років 5-7, оснащені домофонами, а в «старіших» встановлюють, як сказали у фірмі, що цим займається, «у міру звернення жителів». Хоча, здебільшого, люди, під час нашого «журналістського рейду» розповідали, що ніхто нічого у них не питає. Приходять і доводять до відома – за кілька днів у вашому будинку мінятимуть двері та замок. Для цього з кожної квартири потрібно здати… від 250 гривень, залежно від надійності дверей і замка. У мікрорайоні Ракове в одному з будинків замінили нещодавно встановлені металеві двері, встановили домофон і сказали здати по 330 гривень на аудіодомофон і по п'ятнадцять за кожен електронний ключ. У будинку на Озерній пішли далі – повідомили, що встановлюватимуть відеодомофон. За це мешканцям потрібно буде заплатити від 700 гривень і вище, а якщо з новими дверима, то на сотню-другу більше. Крім того, щомісячна абонплата становитиме від п’яти гривень і вище. У фірмі, яка займається встановленням домофонів, пояснили, що «перш ніж його установити, фірма спочатку міняє двері під’їзду на металеві, обладнані дозакривачем. Таким чином до під’їзду не потрапляють сторонні, а це убезпечує мешканців від злодюжок та вандалів». Хоча, як ми самі переконалися, що б там не встановили – наші люди самі готові впускати до будинків незнайомців. Якщо знайти правильний ключ до людей, то до дверей він не знадобиться.