ye-logo.v1.2

«Не потрібно себе жаліти, краще спробуйте бути корисними суспільству»

Суспільство 1949
Сьогодні, 3 грудня, відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю
Сьогодні, 3 грудня, відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю. Фото: ілюстративне з архіву

Третього грудня – Міжнародний день людей з інвалідністю.

Потроху наше суспільство починає звикати до того, що всі ми рівні, і до кожного має бути толерантне ставлення. Зіткнувшись із серйозним захворюванням, багато людей потрапляють у павутину внутрішньої самотності, замикаються в собі, втрачають віру у власні сили... Однак, навіть якщо виходу із ситуації, що склалася, не видно, вкрай важливо не опускати рук. Адже сучасний світ настільки різноманітний, що при бажанні кожен може знайти в ньому своє місце, і люди з обмеженими можливостями — не виняток. Це наочно ілюструють історії наших героїв.

Втратив ногу, але не втратив себе

Дехто думає, що в нашій країні людей з інвалідністю небагато. Проте це не так. Часто буває, що вони практично не виходять зі своєї оселі, адже бояться осуду чи нерозуміння інших. Не останню роль тут відіграє неадаптованість різних споруд і громадського транспорту до потреб людей із обмеженими можливостями.

Своїми роздумами щодо цього поділився 66-річний мешканець села Вербка, що на Ярмолинеччині, Олександр Вальков. Ще з десяток років тому чоловік був цілком здоровим та сповненим сил. Спочатку мешкав з дружиною та донькою у Костянтинівці на Донеччині, де працював машиністом тепловозу. Потім повернувся на Хмельниччину до батьків, щоб допомагати стареньким. Там влаштувався трактористом. Аж поки не трапилася біда — гангрена. Він втратив ногу вище коліна, через деякий час – палець на іншій нозі. Але себе не втратив! «В житті трапляються і гірші речі, — переконує Олександр Іванович. — Мені довелося пережити смерть єдиної донечки – розумниці, відмінниці, красуні, нашої гордості. Через страшну хворобу вона залишила цей світ у 25 років… Потім нещасний випадок забрав життя і моєї коханої дружини. Згодом довелося хоронити батька та матір. Це і є найстрашніше для людини — одного за одним втратити майже всіх рідних людей. З кожним із них я позбувався частини свого серця. А цей біль значно сильніший та нестерпніший, ніж від втрати кінцівки. Звісно, не можу сказати, що я прийняв себе такого, без ноги, одразу. Проте з часом якось адаптувався й спробував пристосуватися до нових обставин».

Залишившись без кінцівки та фактично без допомоги, Олександр змушений був вчитися якось жити далі. Знову опановував елементарні речі: самостійно підніматися з ліжка, митися, одягатися... Коли йому встановили протез, то першим завданням стало — навчитися ходити. Зараз він робить це неабияк вправно. Не користується милицями, лише злегка опирається на палицю. Більше того, він самотужки виконує всю хатню роботу — прибирає, пере, готує їжу. Навіть саджає городину та збирає пристойні врожаї. А таким квітником, як в Олександра Івановича, ще не кожна господиня може похизуватися. Троянди, бузок, хризантеми, чорнобривці, півонії, нарциси, тюльпани - його обійстя з ранньої весни й до пізньої осені буквально буяє різними барвами. І щороку господар висаджує все нові рослини. Не гірше виглядає у нього й садок: черешні, вишні, яблуні, груші, сливи, малина, смородина... В житті людини з обмеженими можливостями немає місця скиглинню, – каже чоловік. – І хоча особливості здоров'я в усіх різні, проте всім тим, хто стикнувся з інвалідністю, життєво необхідна активність – як фізична, так і соціальна. Не менш важливою є і елементарна емоційна підтримка. Її я маю від односельців та від родини брата. Вони мене регулярно навідують, допомагають всім, чим можуть. А в своїх племінниках я взагалі знаходжу справжню розраду. Негатив, зневіра і самоїдство можуть зіпсувати вам життя, збити з наміченого шляху. Не потрібно себе жаліти, краще спробуйте бути корисними суспільству та людям, які вас оточують».

І це не порожні слова з вуст чоловіка. Односельці знають Олександра Валькова як чуйну та чесну людину, яка завжди допоможе і словом, і ділом. Він має свого трактора, тому щосезону обробляє городи всім охочим. При цьому плату за свої послуги чоловік не бере. Люди лише купують йому солярку. Живе ж пан Олександр на пенсію з інвалідності. Каже, що йому багато не потрібно, і цих коштів цілком вистачає на найнеобхідніше.

«Всім зневіреним, не тільки людям із обмеженими можливостями, я хочу побажати ніколи не впадати у відчай, вірити в себе та свої сили, — каже Олександр Іванович. — Протягом життя доля може підкидати вам різні сюрпризи. Треба вчитися все сприймати спокійно, із вдячністю. Одне я знаю точно: у нас всіх — один фінал, і не так багато часу, як здається, на те, щоб стати щасливими».

«Школа життя» вчить жити

Люди з особливими потребами такі, як і інші. Вони також можуть, до прикладу, робити екслюзивні іграшки. Фото ілюстративне з архіву.

Мати дитину з особливими потребами – це назавжди. З цим необхідно навчитися жити, адекватно сприймати і щодня боротися. Бо якщо звичні речі для інших даються легко і сприймаються як належне, то особливим малюкам та їхнім батькам доводиться це право виборювати. У Хмельницькому рятівним закладом для мам і татусів таких дітей ось уже майже два десятки років є міський центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Школа життя». Тут, до речі, для дітей віком від 2 до 18 років існує безкоштовна послуга денного перебування з дворазовим харчуванням.

«У наш час допомога дітям з інвалідністю стає все важливішим суспільним завданням. І наш заклад є яскравим прикладом того, як можна успішно вирішувати проблеми соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями, як допомогти їм корегувати фізичні та інтелектуальні вади, аби вони набували найпростіших знань, умінь та навичок для інтеграції в соціум, – розповідає директор «Школи життя» Анатолій Юрченко. – В «Школі життя» з ними займаються практичний психолог, дефектолог, реабілітолог, вчитель трудового навчання, музичний керівник та інструктор з фізкультури. До нас на заняття ходять діти з хворобами Дауна, ДЦП, фенілкетонурією, раннім дитячим аутизмом, з розумовою відсталістю, зумовленою генетичною патологією. Центр можуть відвідувати і малюки до двох років, які мають ризик отримати інвалідність».

Маленькі відвідувачі «Школи життя» мають особливі потреби, тож і послуги їм тут надають теж особливо – з індивідуальним підходом і теплом. Серед них - медичний супровід, корекція мовлення, масаж, а також іпотерапія (їзда верхи на конях) та гідрокінезотерапія (оздоровчі вправи у басейні). А ще спеціалісти центру практикують соціально-психолого-педагогічний патронат удома – для тих, хто не має можливості відвідувати заняття в закладі. А цьогоріч тут втілили ще один задум-мрію. За кошти громадського бюджету встановили вуличний спортивно-ігровий майданчик для занять адаптивною фізкультурою. Серед новацій школи також і застосування ігрової панелі, або розвиваючої дошки. Її фахівці центру виготовили власноруч. Вона служить і сприяє розвитку дрібної моторики і сенсорики дітей з інвалідністю, їхньої уяви, а також формує практичні навички користування побутовими предметами. Ще однією новинкою в закладі є живий куточок. Папуги, хом’яки, рибки розвивають у юних відвідувачів «Школи життя» пізнавальні інтереси й спостережливість.

Викладач вишу Ірина Сердечна вже зараз сумує через те, що у повноліття її сина Максима, який має аутичні розлади, перед ним зачиняться двері центру. «Моєму сину одинадцять, і він відвідує заклад уже п’ять років, – каже пані Ірина. – Максим не розмовляє, але за цей час навчився по-своєму комунікувати з дітьми та працівниками центру. Нині, у карантинні часи, він дуже сумує за ними, за компанією. Йому ж не поясниш, чому треба сидіти вдома. Звісно, ми виходимо на прогулянки, проте це не замінює живого спілкування. З Максимом у школі займаються логопед, психолог, він відвідує групові заняття, а також має індивідуальні. А для мене як мами, котра працює, денне перебування сина в «Школі життя» просто рятівне. Додам лише, що на працівників закладу велике навантаження, бо ж їхні учні мають особливі потреби у догляді і підході».

Медсестра закладу Любов Процькова розповідає, що її син Руслан відвідував «Школу життя» з дитинства. Жінка вважає, що рання вікова реабілітація та соціалізація, які він тут отримав, посприяли тому, що нині хлопець відносно самостійний. Може сам залишитися вдома, підігріти собі їжу, зайнятися якимись цікавими справами. Проте скаржиться, що в чотирьох стінах йому дуже самотньо, він сумує за колективом. Через травму при пологах жінці сказали, що дитина виросте практично овочем. Дитячий церебральний параліч, затримка розумового розвитку – страшні й невтішні діагнози. Проте мужня мати не опустила руки, а взялася за порятунок сина. «Дуже у цьому допомогла «Школа життя», – каже медпрацівциця. – З Русланом працював учитель-дефектолог. Всі роки, коли хлопчик відвідував заклад у режимі денного перебування, йому дуже подобалося. Він із задоволення виконував домашні завдання, учив вірші, був активним учасником традиційних концертів. Головне, що такі особливі діти отримують у подібних закладах спілкування й розуміння, вони не ув’язнені в чотирьох стінах власної домівки». Нині 29-річний Руслан відвідує «Родинний затишок» – центр для дорослих з інвалідністю.

Світлана ЯСЬКОВА, Ірина ЛЬВОВ для "Сімейної газети", передплатити яку можна на сайті "Є".

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую