ye-logo.v1.2

Аліна Скоморохова: «Матеріальні цінності – не головне»

Суспільство 9107
Фото: з архіву Аліни Скоморохової та "Іншої студії"

Нині рідко яке підприємство може похвалитися такими успіхами, як спеціалізоване металургійне переробне підприємство ТОВ «Тін ІМПЕКС». Хоча керує ним жінка, але не з тих, хто, за словами поета «коня на ходу зупинить, в гарячу хату зайде», а молода, вродлива, тендітна.

До того ж, як виявилося, Аліна Скоморохова далека від металургії та й техніки взагалі. Адже за першою спеціальністю вона лікар, за другою – юрист.
«Дідусь мною дуже пишався»
«Я з дитинства міряла стати лікарем, – розповідає пані Аліна, – з п’яти років ні про що інше, окрім цього думати не могла. Причиною мого захоплення медициною стала молодий лікар–педіатр Лариса Бесараба, прекрасна людина і спеціаліст, яка до сих пір працює і є прикладом лікаря за покликанням».
З того часу всі Алінині ігри полягали в лікуванні іграшкових зайців, а коли їй виповнилося десять років, тато з мамою пошили їй білий халат і шапочку. А знайомий лікар приніс старий саквояж, повний списаних інструментів, і радості іменинниці не було меж!
Отож, мета була, і щоб її досягнути, потрібно було добре вчитися. Так що школу Аліна закінчила з медаллю.
«Коли склала екзамени до Чернівецького медичного інституту, одразу ж поїхала до дідуся, бо з усіма своїми досягненнями йшла до нього, – продовжує пані Аліна. – Він дуже мною пишався, і коли я приїхала, забігла до нього на пасіку, кажу: «Дідусю, я вже студентка!», він розплакався. А вже ввечері гуляло півсела, коли ж я отримала студентський квиток, він з цим квитком об’їхав усіх».
…Уже на першому курсі Аліна показала, що її силі волі і вмінню тримати себе в руках міг би позаздрити будь-який чоловік. «Мама боялася, як я, романтична натура, переживу «анатомку», – згадує вона. – Але я себе налаштувала, що без цього – ну ніяк лікарем не станеш. Отож, сконцентрувалася, сиджу за мармуровим столом, опустила очі і чекаю, що зараз мають занести тіло... І в цей момент щось холодне торкнулося моєї щоки. Як виявилося, хлопці дістали частину «препарата» і почали ним мене гладити. Я ж була наймолодшою у групі, отож, мене і вибрали жертвою. Але я не злякалася, бо вони були дорослі, і мені було соромно показати свою слабкість».

«Із 100-бальної оцінки ми отримали 96!»
Після закінчення медінституту Аліна майже чотири роки пропрацювала в пульмонологічному відділенні Хмельницької міської лікарні. Але змушена була розрахуватися і зайнятися бізнесом, бо на півставки дитину (а на той час вона вже мала маленького Романчика) на ноги не поставиш. Тому вивчила італійську мову і влаштувалася в туристичну фірму перекладачем.
Згодом з’явилися друзі, ділові контакти, але вона розуміла, що все життя їздити не будеш. Познайомилася з людьми, які запропонували роботу в Італії – менеджером по зв’язках з Росією, Україною та Білорусією. Це був вигідний річний контракт з квартирою, гарною зарплатнею, але вона не змогла там прижитися. Сумувала за маленьким синочком, ночами їй снилися миньковецькі левади, і через чотири місяці повернулася додому.
Але італійці, оцінивши її порядність і працездатність, на прощання запропонували роботу комерційного директора в щойно відкритій філії будівельної компанії «Італокераміка». А в 1997 році, побачивши її бажання працювати, німці запропонували збудувати у Хмельницькому завод з переробки алюмінію.
«Було важко, бо Хмельниччина – це аграрна область, і поява такого підприємства викликала багато запитань, - розповідає пані Аліна. – Та все ж, у 1998 році ми відкрили дочірнє підприємство від німецької компанії «Тін Імпекс», яке займалося виготовленням сплавів, і яке на 100 відсотків було інвестиційним. Першим нашим покупцем була Німеччина, завод «Мерседес» (Штудгарт). Спочатку було дуже важко: маса перевірок, недовіра, бо клеймо радіоактивних матеріалів з України (наслідки Чорнобиля) нікуди не поділося. Але, рік пропрацювавши на німецькому ринку, ми не отримали жодної рекламації і в рейтингу металургів Німеччини із 100-бальної оцінки отримали 96!».
Важко уявити, але хмельничани навіть зуміли підлаштуватися під роботу такого гіганта, як завод «Мерседес», який не має складських приміщень, тому матеріал повинен надходити хвилина в хвилину. Але справлялися, незважаючи на кількаденні черги на нашій митниці.
«У 2004 році ми викупили частку в німецьких інвесторів, – продовжує Аліна Алімівна, – і підприємство стало повністю українським, і зареєстроване як ТОВ «Тін Імпекс». Засновники його я і два моїх попередніх партнери: Юрій Рубцов та Андрій П’ятаков.
Цього року ми завершили будівництво нового заводу по вулиці Курчатова, який ввели в дію, і, звичайно, це велика подія для міста, бо сьогодні працевлаштувати 150 чоловік –це дуже гарний результат».

Патріотка
Їй часто закидають, мовляв, «ти – націоналістка». Але вона не погоджується з цим. «Я патріотка, – каже пані Аліна, – бо дуже люблю свою малу батьківщину – село Миньківці, що на Дунаєвеччині, де я народилася, де народився мій старший син. Бог подарував мені двох синочків, старшому, Роману, 19 років, молодшому, Володі, п’ять. І нині я пишаюся своїми дітьми, бо вони в мене дуже славні й розумні. Роман з медаллю закінчив школу, зараз вже закінчує ІІ курс Чернівецького університету, і, сподіваюся, що й молодшим Володею я теж пишатимуся.
У мене прекрасна сім’я, з тих, про які кажуть: «і в горі, і в радості разом». Щотижня, на кожні вихідні ми з чоловіком і дітьми їдемо до села, де у нас живе бабуся. Але їдемо не просто відпочивати, а й працювати, оскільки дуже багато робимо для села. Ми створили благодійний фонд «Відродження Миньковецької держави», і кілька тижнів тому з рук Броніслава Грищука отримали відзнаку «Скарби землі Болохівської».

Головне – родина
«Рано чи пізно настає момент, коли батьки стають старшими, починають хворіти, – каже пані Аліна. – Я не можу похвалитися віллами, яхтами, моя родина живе у звичайній квартирі. Але якщо виникає питання щодо здоров’я батьків, ні я, ні чоловік ні секунди не вагаємося». Як розповіла її мама, Світлана Володимирівна, коли захворів батько Аліни, аби поставити його на ноги, вона взялася продавати власну квартиру. На щастя, обійшлося, і їй не довелося цього робити.
«У нас в родині матеріальні цінності – не головне, – каже пані Аліна. – Напередодні 9 травня в Миньківцях ми за власні кошти вже вп’яте організовуємо прекрасне свято з подарунками, грошовими преміями, концертом, цукерками, квітами, солдатською кашею. Після цього родина, а це 24 особи, збирається за столом. Приїздять усі: мамині сестри з Києва, мої двоюрідні сестри, бо знаємо, що маємо бабусю, а ще – кітель дідуся, кавалера двох орденів, директора великого плодоовочевого заводу в Дунаєвецькому районі, у цей день завжди висить на найпочеснішому місці».
За словами Аліни Алімівни, сильний зв’язок з дідусем залишився і після його смерті. Вона розповіла, що коли у неї має статися щось знакове і відповідальне, дідусь приходить уві сні і радить, що робити. «Останнього разу так було, коли в батька стався інфаркт, і його у важкому стані оперували, – розповідає пані Аліна. – Дідусь наперед, ще коли навіть про хворобу не йшлося, сказав, що батька потрібно оперувати, причому, тільки на березі великої річки. Так і сталося, поряд з клінікою, в якій лежав батько, протікала річка.
І так завжди, – у важливий момент дідусь завжди поруч».

«Це той чоловік, за якого я би поборолася»
Про своє особисте життя пані Аліна розповідає із задоволенням. «Перше кохання, як завжди, романтичне: квіти, волошкові поля, але воно, як ведеться, у 90 випадках нещасливе, – каже вона. – Краще розповім про своє зріле кохання. Бо коли ми зустрілися з моїм чоловіком, Костянтином, були вже дорослими людьми: мені було 34, йому – 37, у нас відразу виникли серйозні почуття. І коли згодом ми проаналізували наше минуле, знайомства, зрозуміли, що могли зустрітися, як мінімум, років на 15 раніше. Бо і в медінституті перетиналися, тому що він був найкращим другом мого одногрупника, і в Хмельницькому на деяких заходах. Можливо, доля подарувала нам цей час, щоб ми були готові до справжніх стосунків.
А сталося так, що ми зустрілися на дні народження у спільного знайомого. А оскільки і Костянтин (на той час - керівник великої австрійської компанії), і я (керівник німецького дочірнього підприємства) – люди пунктуальні, то приїхали вчасно. Ще навіть господарів не було, тільки він стояв біля ресторану. Я підійшла, а він каже: «Негоже запізнюватися, коли гості чекають». Я пояснила, що така ж гостя, як і він, і ми за ці 10-20 хвилин, доки приїхав іменинник, розговорилися, а потім і за стіл разом сіли.
Він мені сподобався одразу, і коли мав уперше приїхати з Києва до мене в гості, я дуже хвилювалася. Мама навіть запитала: «Що то за чоловік, що ти так готуєшся?». Пам’ятаю, відповіла: «Це той чоловік, за якого я би поборолася». Але боротися не довелося, бо виявилося, що я йому теж сподобалася.
На нашому весіллі Костянтин узяв гітару, вийшов на сцену і заспівав романс «Очарована, околдована». Після чого повідомив, що його подарунком буде наша романтична подорож до Парижа.
… Після одруження ми гадали, де житимемо: чи в Києві, чи в Хмельницькому, планували, що побудуємо будинок, відкриємо новий бізнес. А Бог вирішив по-своєму і підніс нам подарунок – князя Володимира нашого малого. Це була велика радість! І коли в новорічну ніч замість слів Президента Костянтин встав і повідомив цю новину батькам і старшому сину, це було найкраще привітання. А мій старший, Роман, який дуже хотів брата чи сестру, став переді мною на коліна, почав мене цілувати: «Мамусю, я такий щасливий, що в мене буде брат. Він вже там?»…
І зараз до Вовчика він ставиться не як до молодшого брата, а як до свого сина, бо різниця в них – 14 років, а Роман у мене дуже серйозний. Знаю, що де б він не був, завжди привезе мені квіти, а молодший, беручи з нього приклад, теж просить батька чи дідуся: «Зупинися на галявині, я мамусі хочу квітів нарвати». Так що не вірте, коли кажуть, що дітей погано виховують в садочку чи в школі. Дитину виховує особистий приклад батьків, родина, і коли в ній панує любов та злагода, коли є довіра між батьками, діти виростуть таким ж добрими, ніжними й романтичними, у них буде виховуватися і повага, і любов. Тобто, все те, чого нині не вистачає в нашому агресивному і жорстокому світі».
 

До речі, спеціалізоване металургійне переробне підприємство ТОВ «Тін ІМПЕКС» виготовляє алюмінієві сплави, які продаються у 12 країн світу: в Німеччину, Польщу, Китай, Корею, Ізраїль, Австрію, а до трагічних подій – і в Японію. У підприємства налагоджено прямий контракт із заводом «Фольксваген» (Німеччина), а потужні вітчизняні гіганти «Транссервіс», «Гідросила», «Хлібопром» є покупцями продукції товариства вже не один рік.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую