ye-logo.v1.2

У Хмельницькому 73-річна студентка має свій гурт

Суспільство 3905
Катерина Череватенко відвідує Університет третього віку
Катерина Череватенко відвідує Університет третього віку. Фото: автора

Про жінку, яка, виховавши дітей та внуків, повернулася у рідну стихію та створила фольклорний гурт.

Хмельничанці Катерині Череватенко виповнилося 73 роки. Її бадьорості та заряду енергії може позаздрити кожен, а своїм запалом до творчості вона здатна надихнути багатьох.

Нині жінка відвідує Університет третього віку, народний аматорський хор, а ще вона засновниця і учасниця фольклорного гурту «Проскурівські молодички». У їхньому колективі 12 учасників – усі амбітні і життєлюбні. Разом готують номери, виступають на концертах і фестивалях. Оскільки з мережевими технологіями Катерина Михайлівна подружилася, необхідну інформацію та ідеї для виступів вона самостійно знаходить в інтернеті.

Говорить: дітей та внуків виховала, а тепер повернулася у рідну стихію. З дитинства їй пророкували успішне майбутнє артистки, тож в молодості саме цим шляхом вона й ступала. Мала талант і його визнання в театральних колах, а ще можливість реалізувати себе як артистку. Але повороти долі завели її на зовсім інший шлях. Вона не стала видатною артисткою, зате стала люблячою дружиною і мамою, турботливою бабусею та щасливою жінкою.

Свою історію життя вона розповіла сайту Є.

«Я виросла у великій сім’ї. Завжди вдома була метушня, ніколи було сумувати. У діда було дев’ятеро дітей, а моя мама була найстарша. Коли померла бабуся, дідусь одружився з іншою жінкою, яка мала дитину, - загадує вона. - Так їх стало десятеро. Потім з’явилася в цій сім’ї я. Всіх було так багато – дядьки-тітки навколо мене крутилися, я відчувала море любові та ласки.

Вони всі гарно співали і я змалку до того привчалася. Дід – співав, бабуся була акторкою. Потім через сімейні обставини вона покинула цю справу і займалася дітьми, але в компанії вона завжди була активною. Бабуся мене пригріла, няньчила, брала з собою на збори на роботі. Я все уважно слухала, а потім ввечері вдома всіх збирала: хто був з роботи, хто – зі школи. Я ставила перед собою табуретку, на неї – склянку води і щось їм своєю мовою розповідала. Дід казав: «Артистка росте»! Правда, артистки з мене не стало.

Жінка навчалася на театральному факультеті і мріяла стати артисткою.

Я сама зі Львова. Там народилася і виросла. Після війни був холод-голод і люди шукали, де б їм вижити. У діда була велика сім’я і вони з Херсонщини переїхали у Львів, де вже народилося моє покоління. Там прожила до восьмого класу. Батько сильно хворів і йому сказали змінити клімат. Тож ми вирішили повернутися на батьківщину.

Ще будучи у Львові, я зі шкільної парти керувала гуртком художньої самодіяльності. Це був дуже насичений час. У сьомому класі до нас прийшла навчатися Любов Поліщук – колись вона стане відомою акторкою театру і кіно. До нас вона приїхала з Сибіру, а через два роки повернулася в Тюмень. Чомусь у її біографії ніде не згадується про навчання у Львові. Пам’ятаю її акордеон - бордовий німецький акордеон. Вона мені підігравала. У мене до сих пір збереглися фото нашого класу.

У Херсоні я пішла в народний театр. Там був дуже хороший режисер, ми його «Аглович» називали. Він говорив, що мені потрібно йти навчатися в театральний університет – і я поїхала до столиці вступати в Карпенка-Карого. На той час туди брали здебільшого дітей видатних акторів чи відомих особистостей, а в мене була хоча співуча сім’я, але ж робоча.

Читайте також: Як у 67 стати викладачкою та надихати інших – історія хмельничанки

Одразу на першому турі мені сказали, що я не підхожу. Ми з дівчиною, яка теж пробувала вступити, жили на орендованій квартирі, де нас покусали клопи. Це був дерев’яний будинок на краю Києва. Коли я прийшла в університет з плямами на шкірі, мені сказали: «Ви – нервова, як же ви будете виступати на сцені?»

Маринка, яка зі мною приїжджала, запропонувала, раз нас тут не прийняли, піти в хор Верьовки. Він ще не був тоді народний, це були 60-ті роки. При хорі була вокальна студія, де ми могли вчитися. Але на життя і житло треба було заробляти окремо, там грошей не платили. До речі, саме в цій студії я познайомилася з Ніною Матвієнко.

Я так подумала: гроші не платять, жити немає де, а в Херсоні вже якось на одному місці, тому я вирішила поїхати додому. І Марина за мною. А Ніна Матвієнко каже: «Дівчата, подумайте, будете шкодувати». Можливо, я зараз шкодую, а, можливо, ні. Інколи я дивлюся на неї і думаю: може там була б я. Знаєте, як воно буває…

Все її дитинство та молодість пов'язане з творчістю.

Потім було навчання в заочному народному університеті імені Крупської. Я завершила театральний факультет і мала право йти працювати акторкою. У 1971 році повернулася до Львова, Працюючи на військовому заводі, потрапила в театр Марії Заньковецької. Режисер запропонував роль, яку я зіграла. Потім ще одну, і ще одну. Основна група з головним режисером тоді була на гастролях. А коли вони повернулися, я познайомилася з Богданом Ступкою. Він вже був відомим актором, хоча лише закінчив студію при театрі. Потім він вчився в Львівському політехнічному університеті, а значно пізніше заочно закінчував Карпенка-Карого.

Я ж була дівчиною скромною, трохи скованою. Вела себе не так, як інші артисти. Часто в творчих колективах виникає заздрість і я відчувала недоброзичливу атмосферу. Коли ж на мене крикнув режисер, просто розвернулася і пішла. Ступка мені сказав: «Дитино, треба вміти в цій професій переступити через своє особисте «я». Якщо зможеш – буде з тебе актриса».

Читайте також: Жити навпомацки – розповідь незрячого хмельничанина без прикрас

Я прийшла додому в сльозах, а бабуся каже: «Воно тобі треба? Ходила, займалася художньою самодіяльністю, в тебе добре виходило, от і продовжуй».

Я закінчила другий ВУЗ, тепер технічний. З’явилися діти, сім’я. Зі Львова ми потрапили в теперішній Луганськ, куди з роботи направили мого чоловіка. Там прожили 13 років. Все думала, що ми повернемося до Львова, але в чоловіка була астма і сирість йому заважала. Він кілька разів їздив до сестри в Хмельницький і казав, що тамтешній клімат йому відходить.

Ми якось необдумано прийняли рішення переїхати, а коли з тієї квартири виїжджали, так сумно стало. Вже квартира й наче своя і їхати невідомо куди. Але так склалося, і ми стали жити в Хмельницькому.

Тепер пані Катерина разом зі своїми одногрупнмцями виступають на концертах і фестивалях.

Років тридцять, як я нічим творчим не займалася. Діти підростали, треба було їм давати більше уваги, потім пішли внуки. І я трохи пожаліла, що нікуди не пішла. Через це три роки тому звернулася в Університет третього віку. Хотіла в хор, але місця для мене там не було. Зате група фольклору мені підійшла – тут і співають, і театр є. З часом ми організували гурт «Проскурівські молодички». Даємо концерти наживо та онлайн, все літо робили презентації по районах міста, брали участь у фестивалях.

Разом готуємо номери, проводимо репетиції, разом відпочиваємо. Нас 12 – в кожного своя історія, а наші зустрічі дають можливість відволіктися від проблем, від рутини. Адже вихід на пенсію – не привід сидіти вдома. Кожен може згадати, чим любив колись займатися, чим захоплювався і, маючи більше вільного часу, присвятити себе нарешті улюбленій справі».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Інформація з інших ресурсів

Гаражі: продаж/оренда

  Так  Ні, дякую