Радомир Сілін: «Життя щасливе, якщо воно цікаве»

Радомир Сілін пройшов війну, пережив голод, вижив сам і допоміг іншим. Дотепер навчає сотні студентів не лише технічних дисциплін, а й просто – жити: в гармонії з собою, оточуючими і Всесвітом. Можливо, саме гармонія у всьому сприяє його, без перебільшення, унікальній пам’яті. Він пам’ятає найменші дрібниці майже вісімдесятирічної давнини, кожну емоцію, яка переповнювала його малого, юного, молодого і, звичайно ж, дорослого. Сьогодні він люблячий чоловік, батько, дідусь і прадідусь, який пишається досягненнями своїх рідних і до сліз переймається навіть найменшими невдачами.

Довідка: Радомир Сілін, ректор Хмельницького Технологічного Інституту (нинішній Хмельницький Національний університет). Почесний громадянин міста Хмельницький. Народився у місті Курськ (Росія) у вересні 1931 року. Батько – землевпорядник, а мати – машиністка місцевої газети «Курська правда».

«Я– оголосив війну німцям»

– Мене сформувало моє дитинство, особливо окремі його епізоди. Пам’ятаю, як батько разом з товаришем пішли на війну, їм на двох дали одну гвинтівку, два патрони і одну гранату. Вже на фронті їм давали по сто грамів горілки для хоробрості, то вони їх вимінювали на патрони. Коли прийшли німці, то брат, щоб його не забрали в Німеччину на роботу, переховувався у інших районах. А ми з мамою були вдома. Їсти вже не було чого, то мати ходила в сусідні села міняти свої речі на продукти. Одного разу їй сказали, що за селом лежить мертвий солдат, дуже схожий на батька. Мати пішла туди, дорогою вся промокла, замерзла… в результаті виявилося, що то був не батько. Невдовзі після цього вона померла від запалення легенів. В 10 років я залишився без батьків. В моєму серці глибока рана від того, що мати померла, а батько – невідомо де. Тоді я оголосив війну німцям: ходив містом і розклеював власноруч написані листівки. Їхній зміст був приблизно таким: смерть німецьким окупантам, перемога буде за нами, бийте їх. Одна листівка потрапила до рук однокласниці, батько якої був дезертиром. Він відніс її до німців і за мене взялися серйозно: я сказав, що від партизанів, а коли вони розібралися і зрозуміли, що ніякі партизани за мною не стоять, добряче відлупцювали, аж до втрати свідомості й викинули на смітник. Та я вижив. Але що мені було робити: батьків немає, брата уже забрали до армії, а я вирішив теж піти на війну. Прийшов у військову частину, довго просив, щоб мене взяли, і їм нікуди було діватися. Військову форму, яка б мені, дванадцятирічному, підійшла, збирали всією частиною. Дали гвинтівку, патрони і – в бій!
– Не страшно було у 12 років?
– Та хіба хлопчакам буває страшно… Тим більше, я йшов бити німців, через яких померла моя мама. В мене з ними була особиста війна. Солдатом я пройшов чимало міст: бачив повністю знищений Воронеж, брав участь при наступі на Харків, згодом була Курська дуга – це найскладніша битва: два дні безперервної стрілянини, ніхто навіть не розмовляв. Після битви ми побачили суцільне кладовище техніки, все навколо пахло гаром і кров’ю. Згодом були й інші країни: Румунія, король якої відмовився співпрацювати з німцями, і єдиний з закордонних лідерів отримав орден Перемоги, Венгрію ми теж пройшли майже непомітно, на короткий час «заскочили» у Чехію і попрямували до Австрії. Там я і зустрів День Перемоги. Після війни зі мною не знали, що робити. Спочатку планували направити до Суворовського училища, але коли я туди приїхав, у керівництва теж виникли питання: офіційної освіти немає, за віком «тягне» на сьомий клас, а закінчив всього два. Врешті-решт вони мене відправили до військкомату, а ті, в свою чергу демобілізували. Я поїхав до тітки, яка вже на той час повернулася з евакуації.

«Найголовніше – доводити усі справи до кінця»

– Який предмет в школі не любили найбільше?
– Історію. Я й досі її не люблю. У мене був такий гоноровий викладач, який дуже зверхньо до учнів ставився. Одного разу я вивчив усе, що він задав, напам'ять і розказав все на уроці. Він був у шоці. Але історію я так і не полюбив, просто зробив це, щоб його «взути». Любив математику, і на шкільних олімпіадах постійно перемагав, а на міській був срібним призером. Коли прийшла пора випускних екзаменів, розумів, що мені потрібно «підігнати усі хвости». Тоді я взяв усі потрібні програми, купив в аптеці ліки, які не дозволяли заснути, і протягом місяця вчив.
– Тобто Ви цілий місяць не спали!?
– Так, цілісінький місяць! Я всідався на вікно, обмотував голову мокрим рушником і вчив, вчив, вчив… У результаті, школу закінчив зі срібною медаллю. Хоча, як учасник війни, я до будь-якого ВУЗу міг вступити без екзаменів. Але мені подобалися залізяччя, болтики-гвинтики і тому я обрав Львівський політехнічний інститут. Був активним студентом: брав участь у художній самодіяльності, декламував вірші, складав і співав з товаришем частушки, був комсоргом… ой, ким я тільки не був!
– Напевне, мали шалений успіх у дівчат!
– Можливо, й мав… Але я ще на третьому курсі знайшов собі дівчину Лесю і питання відпало саме по собі до сьогоднішнього дня: з того часу ми разом.
– Ви її знайшли, чи вона Вас?
– Її для мене знайшов мій товариш, який дорікав, що я за роботою нічого не бачу, а в нас під боком така красуня сидить. Ми ж тоді були лідерами, а вона працювала у комсомольському бюро. Я подивився – справді красуня! Зробили її у комсомольській організації лідером по культурно-масовій частині. Потім, ніби між іншим, дорікнув, що не помічаю її роботи – нехай організує для нас культпохід, наприклад у кіно. Згодом була ще якась програма, я її запрошував у кіно і так доходилися до весілля. Тоді я, до речі, дуже напився, а на ранок, синьо-зелений, як то кажуть «з бодуна», побіг очолювати колону під час святкової ходи. Веселі були часи – все встигали, все вдавалося… Ось коли у нас з дружиною народився син, ми всі жили у двокімнатній квартирі: батько з мачухою і братом жили в одній кімнаті, а ми з дружиною і сином – в іншій. Серед студентів у мене був образ того, хто пройшов огонь і воду, чоловіка з досвідом… Насправді я просто романтик, який тоді, як і сьогодні, вірив, що все на краще, всі навкруги добрі і ми обов’язково заживемо щасливо.
– Ви й досі залишаєтеся романтиком, чи, можливо, реальність внесла корективи?
– Я – невиправний романтик! Усім своїм студентам кажу, що тільки від вас залежить майбутнє. Коли я працював над одним із перших проектів, то керівництво казало: добре, що в нас є ентузіасти, яких забезпеч відром кави, і для них не буде дня і ночі – у них робочий день триватиме до тих пір, поки вони не закінчать роботу. З часом я зрозумів, що найголовніше – завжди закінчувати те, що розпочав. Одного разу я навіть «переплюнув» себе. Коли ми, майже двадцять викладачів з різними науковими званнями, були на стажуванні в Америці, я працював над однією розробкою. В результаті я її не просто закінчив, а повністю запустив механізм, випробував його, і коли не побачив від американців відповідної віддачі, то розстроїв його знову і поїхав додому. Через рік мені телефонував професор і не розумів, чому в мене агрегат працював, а в них – навіть після найавторитетніших їхніх спеціалістів – не працює. Америка – це взагалі окрема історія. Я ще тоді, перебуваючи там протягом десяти місяців, побачив її зсередини: є там і бідні, і голодні, і не все так красиво, як у кіно.
– Якою Америку побачила радянська інтелігенція, яка знала про країну лише те, що це «загниваючий капіталізм»?
– Він таки підгнивав, тільки дуже повільно. Та й гнитиме ще довго. Спочатку ми були налякані, бо не знали, що і як буде. У нас була мрія побачити Париж. Коли ми поверталися з Америки, то хтось із групи вичитав в умовах обслуговування авіакомпанії «Air Franse», що якщо людина летить з пересадкою і перший літак прилітає пізніше, ніж відправляється другий, то всі затрати на перебування пасажира у Франції бере на себе компанія. А нам тільки того й давай: ми поміняли квитки і попрямували до Франції. Коли ми прилетіли, нас розмістили в готелі і ми вирішили випробувати долю – а чи дадуть нам випити? Дали! Ми тоді пробували віскі і різні смакоти. Таким чином ми жили в готелі, їли в ресторані і ще й Париж подивилися, на фотографувалися, бо в мене був свій «Зеніт».
– Дружині подарунків «заморських» привезли?
– Точно пам’ятаю, що привіз звідти проектор слайдів – це була розкіш, відеокамеру, маленький магнітофон і дружині щось привіз, зараз вже й не пам’ятаю, щось з одягу.
– Курськ, Львів, Америка… А до Хмельницького Ви як потрапили?
– Це була довга епопея, бо я кілька разів відмовлявся. Коли захистив докторську дисертацію, згідно з законом, мав би посісти місце завкафедрою. Але тоді, на цій посаді був мій товариш і я розумів – якщо зараз не піти з навчального закладу, то потім буде нам обом незручно. Мені запропонували посаду завкафедрою у Київському Політехнічному інституті, але згодом щось «переграли» і вирішили направити мене ректором у тодішній ХТІБО. До речі, дружина, яка на той час теж вже була доцентом кафедри, не могла працювати у тому ж інституті, що й я, бо не можна було родичам працювати разом, тим більше у прямому підпорядкуванні. Це зараз кум-брат-сват і все одна «контора». Пам’ятаю, на першу зустріч з партійним керівництвом я приїхав на горбатому запорожцеві. Я його купив після того, як у Парижі побачив їхні дерев’яні «Сітроени». Тоді я з гордістю відмітив, що наш «Запорожець» – ще ідеальний автомобіль.
– А чому відмовлялися переїздити до Хмельницького?
– Я на той час уже мав майже царське житла: трикімнатна квартира у Львові площею сто квадратних метри і висотою більше трьох. Зала, у якій ми з Лесею любили приймати гостей – тридцять квадратних метрів. До того ж, я звик до колективу, до наукової роботи, а ректор – це все ж таки, більше адміністративна робота. Але… мені тоді пояснили: партії потрібно, щоб я був у Хмельницькому.

«Найголовніше – це стосунки з людьми»

– Яким для Вас був це викладацький і ректорський період?
– Я завжди пам’ятав і до цього часу пам’ятаю, що йду на лекцію передати знання, а зробити це сухим, занудним способом не вдасться. Студентам повинно бути цікаво.
– Анекдоти на лекціях розповідаєте?
– Розповідаю, але не просто так, а в тему. Я лекцію намагаюся передати не книжковими термінами, а так, ніби я друзям розповідаю. Взагалі, найголовніше – це будувати стосунки з людьми. Ми можемо їх любити чи не любити, поважати чи навпаки, але завжди потрібно будувати стосунки. Людину потрібно завоювати.
– На Вашу думку, як до Вас ставляться студенти?
– Це їх потрібно запитувати. Вони мене поважають, я знаю точно. Не всі наважуються підійти, щось запитати, але й такі є.
– Можливо, Ви все ж таки надто суворий, якщо не всі наважуються?
– Справа навіть не у тому, суворий чи ні, а в тому, що всі люди з дитинства скуті якимось рамками, обмеженнями, комплексами. Це лише сучасні діти-індіго розковані і майже не мають комплексів, вони будуть формувати майбутнє. Але тільки тоді, коли ми всі будемо працювати спільно, а не поодинці. Адже великі полководці не були аж надто розумними, вони вміли не просто організувати людей, але й захопити їх тією справою, за яку бралися самі. Це зараз лідери тільки те й роблять, що кричать наліво і направо, а коли я був на війні – ніхто не кричав, усі знали, що тільки разом ми зможемо щось зробити.

«Я не знаю точно що таке щастя, але щасливий»

– Що може Вас довести до сліз, або приємно вразити?
– Я дуже переймаюся, коли у людини щось не виходить і думаю, чим їй допомогти. Коли я дивлюся фільми, то плачу і хвилююся за героїв. Мене доводять до сліз безвихідні ситуації, у які потрапляє герой, особливо шкода дітей – вони ж ще нічого не бачили і не здатні захищатися. А посмішку в мене викликає, коли двоє людей люблять один одного, коли є гармонія у їхніх стосунках… як у нас з дружиною.
– До речі, як Вам вдалося зберегти протягом усього життя такі трепетні стосунки у сім’ї?
– Я людина, котра, якщо й міняє свою думку, то дуже рідко. Мені не хочеться порушувати стабільність. Завжди намагаюся зрозуміти: а що стоїть за цими словами людини, адже щось їх спричинило, чи то тимчасові труднощі, чи ситуація так склалася, чи такий характер… Я повторюся – стосунки потрібно будувати. А це не просто.
– Вам жертовність притаманна?
– Від життя. Я через це пройшов і розумію, що жертвувати собою важливо. Життя нас виховує, просто треба розуміти всі його уроки. Вся освіта повинна працювати на формування особистості, а не просто навчити спеціальності. Дуже гарно звучить російською мовою «образование» – це означає, що формується людина.
– Дивлячись на Вас насмілюсь стверджувати, що Ви щаслива людина. Чи є у Вас формула щастя?
– Щастя – це жити у гармонії з Всесвітом, відчути його і не намагатися змінювати. Хіба що лише себе. Адже є інші розумні цивілізації, які вже намагалися змінити все навколо, але Всесвіт допомагає лише тим, кому вважає за потрібне. Напевне, для нас з дружиною щастя – це наші син і донька, онуки, які мають уже свої досягнення і невдачі, правнуки, які ростуть в іншому світі… Хоча, я не знаю, що таке щастя в повному сенсі цього слова. Я лише знаю, що для мене й досі кожен день життя – це радість, прагнення до кращого. Постійно має бути інтерес до того, а що буде далі. І тоді, напевне, якщо життя цікаве – значить воно щасливе.