Трагедія Ізюму: історія жінки, яка врятувала з під-обстрілів чотирьох внучок

У вересні цього року українські захисники звільнили місто Ізюм на Харківщині, який був окупований більше п’яти місяців. Те, що залишили після себе російські війська жахнуло світ - братські могили з сотнями тіл українців, вщент зруйновані будинки, повсюди розставлені розтяжки.

Люди, які вижили в Ізюмі, опинилися на межі гуманітарної катастрофи. Вони й нині потребують елементарних речей для існування та для відновлення свого житла. Волонтери збирають їм допомогу по всій Україні. До прикладу, об’єднання митців «Культурний десант», які підтримують українських воїнів на передовій, нещодавно організували у Хмельницькому збір речей для мешканців деокупованого Ізюму. Тепер закликають людей приносити велосипеди, теплі речі, українські книги, які передадуть на схід.

Після звільнення Ізюму його допомагають відбудувати фахівці з різних куточків України. Переважна частина міста зруйнована: центр Ізюму, його багатоповерхівки знищені. Багатьом людям, яким вдалося виїхати з рідного Ізюму до окупації, більше немає куди повертатися. Ті, у кого житло вціліло, теж не поспішають - попереду зима, а в рідному місті більше немає інфраструктури та комунікацій.

Житло пані Валентини, на щастя, встояло – її дім розташований на окраїні. Окупанти наприкінці лютого розмістили гради у кінці її городу і гатили звідти через Сіверський Донець на другий бік міста. На тому небезпека не завершувалася. Як згадує жінка, ворожі винищувачі щодня гудіти над їхніми головами. Літали низько-низько. Здавалося, що от-от зачеплять димар. Кожного разу від того реву моторів холонуло серце, а ноги затерпали. Люди знали: незабаром десь впаде бомба.

«Найстрашніше – як винищувач бомбить. Щоранку о 4-ій годині, а потім знову ввечері вони піднімалися в повітря. Летить над тобою, а ти не можеш втекти. У мене досі серце розривається, як я чую по телевізору схожі звуки. Вони бомбами знищили місто по ту сторону Дінця, де були державні установи, поліція, банки. А ми вціліли, бо в вони в нас на шиї стояли, - каже Валентина Сікун. – Четверо внучок з сином в погребі весь час ховалися, а я ходила ночувати в будинок. У мене була гарячка, не могла я бути в підвалі. Доводилося сидіти в коридорі між стін».

Російські війська швидко добралися до Ізюму. Посунули через ліс, обійшли місто і зайшли другої сторони. За словами жінки, 5-го березня у стрічках місцевих каналів новин оголосили попередження, що окупанти знищуватимуть місто. У кого була можливість, потрібно було терміново виїжджати. Вдалося вчасно втекти й пані Валентині з внучками.

«Знайомі нам допомогли виїхати. Це були батьки подружки старшої внучки. Вони вивозили усіх з міста, до війни займалися перевезенням. Та жінка, як глянула, в яких умовах ми переховуємося, то жахнулася. В мене тоді була температура під сорок. Вона мене підняла і сказала: «Ти думай за дітей. Сідай в машину і їдь». Машину нам дали, водій відмовився везти. Син сів за кермо, взяв мене і чотирьох дітей. Ми доїжджали до Славянська, Краматорська, а нам по хвосту стріляли. Ми оглядалися і бачили, як летіли гради», - ділиться мешканка Ізюму.

Жінка з жахом згадує, як пережила бойові дії в рідному місті.

Вибравшись з під-обстрілів, найменшу внучку Валентина змогла відправити до невістки у Польщу. Для трьох інших, від другого сина, вона є опікуном з 2014 року. Разом з ними змушена була шукати прихисток далеко від рідного дому.

«Поїхали в тому одязі, в якому десять днів жили у підвалі. Рухалися через села, був морозець, на горбистих дорогах ставало слизько. Але місцеві люди не спали, а серед ночі дороги посипали. Ми зупинилися в Дніпрі. Приїхали туди о другій годині ночі. Фізрук нас в школу завів. Там в залі люди рядами спали на матрацах і ми теж лягли, - згадує жінка. - Переночували і не знали куди далі. Вирішили їхати, куди направляє блокпост. Так і потрапили в Чемерівці. Нас тут прийняли, ми залишилися. Восьмого березня заселилися в гуртожиток».

Нині Даша з бабусею мешкають в орендованому будинку.

Жінка розуміла, що житло тимчасове: приїдуть на навчання студенти і переселенців звідти виселять. Тож вже наступного дня разом з молодшою внучкою Дашею пішла у селище шукати новий дім. Ходили місцевими вулицями від будинку до будинку і запитували у людей, де є порожні хати. Так знайшли собі оселю.

«Зайшли, а тут порожньо, одні стіни. Перед нами жили такі люди, які попсували речі, і господар все викинув. Нам допомагали облаштуватися небайдужі. Як сонечко, блиснули по разу. За що ми їм вдячні, - згадує Валентина Степанівна. - Але отець Василь опікувався нами, як рідними. Дашу в табір влітку прилаштував. Він нас і зараз не кидає і допомагає».

Дівчата навесні повернулися в школу. У двох старших були випускні класи – 9 і 11, які вони завершували вже у Чемерівцях.

«Поліна ледь школу не закинула, а в неї був 11 клас. Вона соромилася ходити, бо одяг весь був старий, не по розміру, обірваний. Директор школи з нею поговорив, зміг переконати повернутися. Потім дівчатам школа подарувала вишиванки, - ділиться переселенка. - У мене не було грошей зовсім. Почалася війна і нам перестали виплачувати дитячі. Наш соцзахист в Ізюмі розбомбили у перші дні. Може через це. У червні по новому написала заяву. Мене поставили вже тут на облік і стали платити. Але за тих чотири місяці грошей так і не прийшло».

Родині допомогли облаштувати житло благодійники.

У вересні окупований Ізюм звільнили українські війська. Дім Валентини встояв, але в домі нічого не вціліло. Жінка говорить, найближчі кілька років залишатиметься в Чемерівцях. Старші внучки вступили у навчальні заклади в Кам’янці-Подільському. Поки дівчата там навчатимуться, вона буде поряд. Тепер з молодшою Дашею вони готують новоспеченим студенткам смачненького та щотижня передають їм автобусом пакунки зі смаколиками.

«Якби в Ізюмі хтось залишився, я б хотіла повернутися. Але вся сім’я, з якою я жила, зі мною тут. Даша виросла зі старшими дівчатами. Тепер вони поїхали, і щоб їй не було скучно, у нас є два коти. Біля дому великий город, роботи вдосталь. Ми зібрали помідори, перець. В саду яблука, горіхи, виноград зібрали, - розмірковує жінка. - В Ізюмі ж тільки розміновують все. Там руїни. Люди приїжджають і не впізнають свої будинки».

Сім'я вирішила залишатися жити в Чемерівцях.

Нині родині допомагають благодійники. Індивідуальний супровід сім’ї здійснює благодійний фонд «Карітас-Хмельницький УГКЦ» у межах проєкту «Реагування на надзвичайні ситуації внаслідок бойових дій в Україні 2022». Надають їм продуктові набори, засоби гігієни, канцелярію, одяг, допомагають знайти необхідні речі для життя. Жінка зізнається: завдяки цьому змогла виживати з дітьми, залишившись без соціальних виплат. Та й нині, самотужки опікуючись трьома внучками, завдячує небайдужим, які не покидають підтримувати їхню родину.

Читайте також: З немовлям на руках замінованою дорогою – шлях з Маріуполя до Чемерівців