КаВееНщик Денис Піменов: «Люблю руденьких, піцу і, понад усе – КВН»

Та, не поспішайте іронічно хитати головою, мовляв: молодий, «зелений», не знає життя. Наш стрибунець – не зовсім некорисна живність. По-перше, такі, як він, роблять світ навколо кольоровим і яскравим, а по-друге, демонструють усім, що шлейф позитиву саме від їхнього життя складається з моментів, що запам’яталися, а не з тих, які просто минули. Невгамовний Денис Піменов – не людина, а крапля ртуті: живий енергійний, легкий на підйом, такий собі місцевий Фігаро. А ще він – кумедний і з ним ніколи не сумно, якщо вірити цій лукавій посмішці. Він не «лізе за словом до кишені» і кожної наступної миті може заговорити до вас голосом будь-кого з персонажів політично-гламурного бомонду.
Кароокий брюнет з голівудською посмішкою, приємним баритоном і гіперпозитивним настроєм народився двадцять чотири роки тому «десь у середині червня». Ріс слухняним, чемним хлопчиком, тішив батьків… поки не пішов до школи. Потім теж тішив, але щораз по-новому: то п’ятірку принесе за вивчений урок, то… запрошення батьків до школи за «якусь там шибку чи ще якусь витівку». Загалом, у школі завжди і у всьому був активним. Ким хоче стати не знав, а до університету на «бізнес» вступив, бо тоді «було правило – де є зв’язки, туди й вступаємо».
«Активних завжди люблять»
– Ти справді був «шкідником» у школі?
– Так, але не таким, яких зазвичай постійно виключають чи викликають батьків до директора. Завжди є відмінники, активісти, хулігани і, як я їх називаю, «ніякі». Я був хуліганським активістом чи активним хуліганом (сміється). Я й вікна, здається, бив, але це секрет… Загалом, не напружувався особливо – чого напружуватися, якщо в тебе й так все виходить?
– У спогадах про школу, що першим випливає в уяві?
– Концерти. Постійні. Навчання не випливає взагалі (сміється). У нас тоді саме активно розвивався якийсь там еко-театр, то ми завжди «пропадали» на репетиціях.
– Чи був якийсь предмет, який ти реально вчив? Припускаю, що тобі навіть могло бути цікаво…
– Математика. Ось зараз моя вчителька це прочитає і скаже: «Що ти, Піменов, мелеш? Ти її ніколи не вчив!». Але, насправді алгебра і геометрія мені були цікаві, і коли в одинадцятому класі на екзамен я обрав саме геометрію, вчителька була в шоці! А по-справжньому легко мені давалася англійська мова, я її вчив за фільмами, музикою і на уроки ходив із задоволенням. Відомо ж, подобаються уроки, чи ні залежить від вчительки. Наша «іноземка» була найкращою. Ми й досі з нею товаришуємо, тому англійську я знаю добре (сміється). Вже зараз розумію, що варто було також читати усю шкільну літературу, а не тільки критику, як це робив я. Зараз читаю, але знання класики не вистачає.
– Що читаєш?
– Сергія Четвертухіна. А почав років зо два тому. Мене залучив Шпрот (Сергій Войтович, друг дитинства, – авт.), ми з ним разом іще з першого класу. Уяви, як ми вже один одного по-доброму ненавидимо! (Сміється).
– Книги – це його витончена помста за всі роки?
– Точно! Мовляв, «сиди тихо, читай, а я від тебе відпочину!».
– Чи школа заважала творчості?
– Майже постійно! Хоч іноді виручала в тому плані, що ми могли перед вчителькою (та й перед батьками) прикриватися підготовкою до якихось виступів, щоб не вчити уроки. Активістів завжди любили, це не секрет. Це було весело: списувати задачі на перерві, хитрувати, щось організовувати… Вже потім, коли навчався в університеті, я хотів би повернутися на тиждень-другий до школи, щоб зарядитися саме тим драйвом, енергією, які були у шкільні роки.
– В університеті теж був активістом?
– Коли ми з Сергієм вступили на перший курсу, то головним завданням було знайти тих, хто займається КВНом, або створити свою команду. Ми об’єдналися і запросили ще двох хлопців, які до того вже пробували грати. Перша команда називалася «Фани», і Олександр Педан, який тоді був членом журі, називав нас «Факи» й тішився, що нарешті в КВНі з’явилися гарні дівчата (ми тоді їх долучали до гри).
– Він вам допомагав чимось?
– Ні, хоча, ще тоді, на 1 курсі, ми його просили, щоб продав нам сценарій. Коли він, чи то жартома, чи всерйоз сказав нам своє «100 доларів», ми вирішили, що за такі гроші будемо самі пробувати писати.
– Чим ти живеш зараз?
– Фіналом XVII Чемпіонату КВН України, який відбудеться 8 вересня у Хмельницькому. Для нашого міста це велике досягнення, адже з тих пір, як Педан і дядя Жора (учасники команди КВН «Три товстуни» – авт.) перебралися до столиці, Хмельницький, як і КВН у ньому, перестали бути на слуху.
«Руденькі – начувайтеся!»
– Давай від офіційного перейдемо до особистого. Якщо запитати батьків, який ти син, як вважаєш, що б вони сказали?
– Якби запитала ти то, напевне, сказали б, що я добрий, чемний, найкращий син. А якби це запитав я, то сказали б – лінивий, трутень, у голові тільки КВН, жодної користі вдома від тебе, коли ти вже на нормальну роботу влаштуєшся…
– Чи виникає думка все кинути і справді влаштуватися на постійну роботу, як цього хочуть батьки?
– Звичайно виникає…
– Що тебе зупиняє?
– Раніше я себе запитував: на кого все це залишу? Тепер розумію – ні, я взагалі не можу залишити КВН. Це – моє! Був навіть такий період, коли я захворів ідеєю поїхати працювати офіціантом на круїзних лайнерах. Вивчав англійську мову, пішов працювати офіціантом до одного з престижних ресторанів міста…
– І як тобі фізична праця?
– Це цікаво, але настільки важко, що я навіть не уявляв! Терпів кілька місяців, бо хотів отримати досвід. А потім Шпрот мене переконав у протилежному, і ми досі працюємо разом.
– Враховуючи твою публічну роботу і статус холостяка, від дівчат, напевне відбою немає. Які тобі подобаються?
– Веселі, щирі, без комплексів, з якими можна, до прикладу, поїсти шаурму під мерією чи вештатися нічним містом, і для них це нормально. І якщо аж зовсім далеко заходити, то у таких дівчат шанси зацікавити мене швидше є, ніж немає (сміється).
– А образ, зовнішність?
– Усі шанси точно є у вогненно-рудих із сонячними поцілуночками, тобто веснянками – вони саме такі, як мені подобаються: веселі, щебетушки…
– Комусь із руденьких щебетушок уже пощастило посісти місце у твоєму серці?
– Ні. Воно вільне.
(Дівчата, увага, даю підказку – авт.)
«Я – щасливий… місцями»
– Як ти відпочиваєш?
– Дивлячись від чого.
– Ну, почнемо з роботи – від чергової гри КВН?
– Після кожної гри ми збираємося у нічному клубі і влаштовуємо так званий «Чорний КВН» – це дорослі ігри з усім, що вони можуть означати, тоді я, розуміючи, що все вже позаду, дозволяю собі розслабитися, відпочити… А коли все дістає «під зав’язку», можу просто вилежуватися вдома з книжкою, перед телевізором, нікуди не виходити. Бути відлюдником мене вистачає на два дні, не довше.
– Поїсти любиш? Чим мама тебе балує?
– Не балує! Я вже два роки прошу наліпити вареників з капустою, а вона їх і не ліпить, і навіть не купує. Ще дуже люблю піцу і солодощі. Але не всі, тільки ті, що желейні, або пташине молоко.
– Сам готуєш?
– Іноді. Залежить від того, що мама залишила в холодильнику (сміється). Можу приготувати собі яєчню з різними прянощами, беконом… ну і щось вдосконалити з того, що готує матуся.
– Знаю, що друзі тебе називають циганом, це через зовнішню схожість чи є підстави?
– Зовнішню схожість. Мені навіть на один з днів народження замовили циганів і вони мене вітали… Було кумедно!
– Якщо тобі щось від батьків потрібно, які заборонені прийоми застосовуєш?
– Знаю, що потрібно все говорити завчасно, бо через свій характер, я можу ввечері сказати мамі, що завтра їду до Криму на три тижні. От тоді розумію, що десь щось пропустив…
– А якщо мамі від тебе щось потрібно?
– Тоді просто «піди і зроби». Щоправда, мушу визнати – іноді мене довго потрібно про щось просити. Навіть не знаю, чому так виходить…
– Коли батьки дорікають, ти сердишся?
– Ні, тоді схиляю голову і вислуховую усі нотації.
– Тебе образити легко?
– Я не ображаюся, просто роблю висновки щодо тієї чи іншої людини. А взагалі, найбільше не люблю в людях лукавства і двоєдушності.
– А в дівчатах?
– Настирливості. Це якось неправильно, не по-християнськи. Зазвичай, така поведінка автоматично відштовхує.
– Ти щаслива людина?
– Місцями… Іноді миттєве щастя засліплює якісь поточні проблеми і здається, що ти щасливий, а потім, коли ця тимчасова ейфорія розвіюється, поступово проступає реальність з її труднощами, суєтою… і ти знову сумніваєшся, чи настільки щасливий, як вважав ще донедавна. І все ж таки, я більше щасливий, ніж ні.