Від вишиваного хрестика до бісерного зернятка

 Олеся Чичкан народилася в Куковичах на Менщині Чернігівської області. Після дев’ятого класу продовжила навчання в Чернігівському педагогічному ліцеї, а згодом вступила до Чернігівського педагогічного інституту, де навчалася на хіміко-біологічному факультеті. «Подальша моя робота зовсім не була пов’язана з творчістю, – розповідає пані Олеся. – Після завершення навчання працювала в рідному ліцеї лаборанткою. Зараз працюю в Малій академії наук».

Потяг до рукоділля в Олесі з’явився в дитинстві, бо дуже любила спостерігати, як вишивала бабуся Євдокія. Рядок за рядком — і виходили картини-шедеври: розквітали неймовірні квіти, чудові пейзажі, портрети. Мала Олеся теж тоді вперше взялася за голку й спробувала. І хоч спочатку її хрестики не були досконалими, але згодом, під умілим бабусиним контролем, вони ставали все рівнішими і рівнішими.

Пригадуючи ті часи, пані Олеся зізнається, що їй став подобатися бісер. «Я його купувала постійно, – усміхається жінка. – Намагалася компонувати, нанизувати на нитки, щось плести. Потім почала застосовувати у вишивці. Цього вже навчилася самостійно.Спочатку це були дитячі дрібнички, а згодом перейшла на серйозніші речі. Одного разу наважилася на виготовлення прикраси для мами — вирішила виготовити ґердан».

Ґердан для мами

Ґердан – це українська прикраса, батьківщиною якої вважається Галичина. Спочатку це були вовняні смужки для прикрашання шиї та голови у дівчат та капелюхів у чоловіків. Згодом прикраси стали виготовляти у вигляді бісерних ажурних «комірців», які популярні й досьогодні. «Як не дивно, але раніше ґердани були більше чоловічими прикрасами, – ділиться майстриня. – На тих стрічках переважали рослинні орнаменти в класичних кольорах. Разом з тим бісер вважався розкішшю. Його з-за кордону привозили купці. За ґерданом навіть судили про рівень заможності людини. Тому, коли кажуть, що бісер – дитяча забавка, це насправді не так. Сьогодні, наприклад, ціна чеського бісеру становить близько 2,5 гривні за грам, бісер японського виробника, який має вищу стійкість та калібрування, – до 40 гривень за грам».

Творчість майстрині полонить

Олеся згадує свій перший ґердан з усмішкою. Каже, що він назавжди залишиться в пам’яті, бо був трохи неохайний, виготовлений з кількох зшитих частин. Однак, незважаючи на ці недоліки, мама наділа прикрасу на роботу, і її колеги помітили той подарунок. «Навчалася через інтернет, – зізнається жінка. – Самостійно змайструвала ткацький верстат, переглядала відео, проходила майстер-класи. Після цього пробувала сама. Спочатку це були прості ґердани, більше схожі на краватки. Потім роботи ускладнювала: з’явилися ґердани з кулончиками, у вигляді підвісок, затим – різнокольорові джгути. Але найскладнішим для мене стало виготовлення жабо (декоративний аксесуар, прикріплюваний попереду до коміра – прим. авт.). Робота над ним вимагає використання кількох технік, різної фурнітури».

Суперник вишиванки?

Олеся Чичкан каже, що бісер набуває популярності. Його використовують не тільки для виготовлення прикрас, а й для оздоблення елементів одягу. Дуже цінуються українські роботи за кордоном. Хоча Олеся зізнається, що виготовлення виробів з бісеру для неї – хобі. «Свої роботи люблю сама носити, дарую рідним, – каже вона. – Зрідка маю замовлення. Кожне запаковую в коробочку, яку прикрашаю бантиком, обов’язково вкладаю патріотичну листівку, часом – цукерки. Власнику прикраси має бути приємно, він має відчути, що у роботу вкладені не тільки матеріали, а й душа. Ці речі повинні слугувати оберегами, бо надінеш прикрасу – і стає якось затишніше».

З початком повномасштабного російського вторгнення змінився не тільки асортимент виробів, а й географія розповсюдження. Майстриня каже, що її зірочки, брелоки з українською символікою знають вже і за кордоном: багато хто купує їх на сувеніри і передає туди рідним та знайомим.

У захопленні пані Олесю підтримують рідні. Спочатку це був той бабусин поштовх у декоративне мистецтво, який не згас із роками. Саме її 76-річна бабуся Дуня є однією з перших, хто бачить чергову роботу дорослої онуки. Виробами Олеся обов’язково хизується перед близьким, коли приїжджає у рідне село.

Олеся Чичкан не любить одноманітності в роботі. Вона стомлюється виготовляти кілька однакових речей. «Мені не подобається повторюватися, – зізнається майстриня. – Хоча є такі періоди, коли від цього нікуди не дінешся. Так було, наприклад, коли виготовляла новорічні прикраси, брелоки. Це трохи нуднувато. Навіть повторювати виготовлення одного й того самого ґердана мені нецікаво. Тому, можливо, саме це зупиняє мене від того, щоб хобі перетворити на джерело постійного прибутку».

Віталій СЕРГІЙКО, газета «Наше слово», Чернігівська область.

Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).