«Пересвіт» – небесний воїн полку «Азов»

На Миколу Клименка справили глибокий вплив події Революції Гідності. Тому він з початком збройної агресії рф проти України в 2014 році, будучи студентом факультету здоров'я, фізичного виховання і спорту Київського університету імені Бориса Грінченка, не роздумуючи пішов захищати батьківщину. Про своє рішення в сім’ї не сказав. Мама випадково побачила сина у новинах по телевізору.

Обрав службу у полку «Азов» Нацгвардії України, який найбільше відповідав світогляду та духовним цінностям хлопця. Проте навчання продовжив. Бійцю, який приїжджав складати сесію із зони бойових дій, викладачі йшли назустріч: частину заліків ставили «автоматом». А ще й тому, що спорт у житті Миколи дійсно посідав важливе місце. У шкільні роки захоплювався рукопашним боєм. Вивчав дієві сучасні прийоми ведення бою, необхідні в різних ситуаціях, філософію цінності життя. Займався бігом, долаючи напівмарафони, пізніше – велоспортом, тріатлоном, веслуванням. Брав участь у різних змаганнях. Саме бійцівські якості та чудова фізична підготовка допомогли йому пройти всі випробування жорсткого відбору до полку «Азов». Там він отримав свій позивний «Пересвіт», що означає «Перунів світ». А Перун, як відомо, – покровитель воїнів у слав’янській міфології, володар неба, повелитель грому і блискавок.

Миколу призначили на посаду стрільця-гранатометника. Додому приїздив нечасто, але завжди намагався побачитися з друзями, скрізь встигнути, надолужити те, що відібрала війна. Він завжди поспішав, бо знав ціну життю… Під час останнього приїзду, перед початком повномасштабної війни, більше, ніж звичайно, намагався побути вдома, з батьками. Залишив мамі свої медалі, фото, ключі від квартири, які раніше забирав із собою. Мабуть, на відміну від багатьох, відчував, що війна неминуча.

Й час випробувань настав. Для кожного з членів сім’ї Клименків. І кожен зробив неоціненний внесок у наближення української Перемоги.

Після захоплення агресором північної частини Київщини Миколина мама Світлана, медсестра хірургічного відділення Іванківської центральної районної лікарні, всі 36 діб окупації буквально жила разом з багатьма своїми колегами на роботі: вона цілодобово перебувала в лікарні, асистувала хірургам. Іноді — під дулами рашистських автоматів… Минулого року у Всесвітній день медичної сестри за вірність обраній справі, особистий вагомий внесок у надання медичної допомоги населенню під час збройної агресії рф проти України Президент України Володимир Зеленський відзначив Світлану Клименко медаллю «За врятоване життя».

Старший її син В’ячеслав 24 лютого прибув з Ірпеня до Іванківського військкомату, де стояв на обліку. Проте приєднатися до наших військових уже не встиг. Через швидкий наступ окупантів виїхати з селища було вже неможливо. А в Ірпені залишилася дружина. Дякуючи друзям, її вдалося евакуювати. В’ячеслав пішов у лікарню допомагати медикам. Адже за відсутності електроенергії та водопостачання роботи вистачало, а працівники, які живуть у селах, доїжджати не мали змоги. Він не медик, а юрист за освітою, тож допомагав, чим міг: забезпечував водою, переносив поранених та хворих, переймався різними побутовими справами.

Олег Вікторович, чоловік Світлани, був фельдшером бригади швидкої допомоги. Під час окупації продовжував працювати, хоча кожен виклик – як небезпечна спецоперація під обстрілами окупантів. 6 березня 2022 року Олег Вікторович у своїй червоній уніформі швидкої медичної допомоги увечері вийшов з роботи на кілька годин і вже не повернувся. Колеги бачили його у вікно, вийшли назустріч, та нікого не було. Зник у самому центрі Іванкова. Швидше за все, окупанти забрали його в якийсь автомобіль. Після деокупації медики швидкої допомоги розмістили скрізь оголошення у соцмережах, а рідні подали заяву в поліцію. Проте місцеперебування Олега залишається й досі невідомим.

***
Коли ще в окупованому Іванкові в перші дні був мобільний зв’язок, Микола телефонував до рідних. Не жалівся, але казав, що перебуває в самому пеклі. Саме тоді, вперше за всю війну, в нього прозвучало: «Якщо я загину…» Він не боявся, але розумів, що в Маріуполі буде занадто гаряче і шансів вижити там менше, ніж в інших місцях.

А 27 квітня 2022 року від командира його військової частини матері надійшло сповіщення, що старший солдат Микола Олегович Клименко, «виконуючи бойове завдання, залишився вірним військовій присязі та українському народові, захищаючи територіальну цілісність, недоторканість та незалежність України, виявивши стійкість і мужність у бою за нашу батьківщину, загинув 15 березня 2022 року». П’ять днів не дожив до свого дня народження. Миколі мало б виповнитися 27.

Поховали молодшого сина Клименків лише через рік, 22 березня. Саме стільки часу знадобилося його побратимам, щоб доправити труну з тілом Захисника додому.
Ми обов’язково переможемо, але ціна занадто дорога і болюча. Герої не вмирають! Але так хочеться, щоб вони жили!..

Павло СМОВЖ, газета «Трибуна праці», Київська область.

Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).