ye-logo.v1.2

Два янголи поміж градів: як подружжя з Хмельницького евакуйовує поранених воїнів на передовій

Суспільство 8715
Рік тому пара стала учасниками медичного батальйону «Госпітальєри»
Рік тому пара стала учасниками медичного батальйону «Госпітальєри». Фото: автора

Про порятунок людських життів у найгарячіших точках фронту.

Вівєя і Вадим – подружжя парамедиків, які майже рік вивозять з «нуля» поранених воїнів. Головне їхнє завдання – транспортувати з небезпечної ділянки людину і живою передати лікарям швидкої допомоги. Дорогою мають зупинити кров і провести серцево-легеневу реанімацію.

Нині подружжя є волонтерами медичного батальйону «Госпітальєри», хоч до війни працювали на тепличному господарстві у Фастові. Він був столярем, вона – агрономом у відділі пряно-ароматичних трав. Обоє без військового досвіду і медичної освіти. У перші дні широкомасштабного вторгнення їх не взяли в добровольчі об’єднання і пара переїхала з Київщини у Хмельницький. За два місяці їх все ж покликали на навчання у «Госпітальєри». Після вишколу Вівєя і Вадим Гаврилюки вирушили на передову парамедиками. Перед тим домовилися, що працюватимуть лише в парі. Якщо ж один не зможе впоратися з воєнними реаліями, то повертаються разом. З тих пір у подружжя було багато ротацій, але щоразу вони знову вирушають на передову.

З Вадимом і Вівєєю ми зустрілися у Хмельницькому під час їхньої тижневої відпустки. Увагу привертають їхні засмаглі обличчя, а ще – щирі погляди, яким хочеться довіряти. В обох добрі очі. Пара багато посміхається. Ми обіймаємося при першій зустрічі, наче близькі друзі. Вівєя під камуфляжною курткою у спідниці. Зізнається, хотілося відчути себе хоч недовго по-жіночому. Вони розповіли сайту «Є» як опинилися на війні і чому туди постійно повертаються, а потім вирушили у напрямку Бахмута.

Завдання парамедика – вивезти пацієнта з зони небезпеки і стабілізувати.

«Чому ми там? Мені дуже жаль людей, які потребують допомоги. От я уявляю, що людина лежить поранена, чекає: «Мої обов’язково за мною приїдуть». А за ним ніхто не приїде. Бо нікому, чи техніки немає. І я розумію, що в цей момент я могла б бути там і допомогти. У мене немає маленьких дітей, є фізична можливість це роботи, є вже певні знання», - розповідає Вівєя.

«Зараз «ЗСУ-шні» медики більш організовані. А спочатку ми були в місцях, де було погано з медициною. Не вистачало потрібної техніки. Старі «буханки» ламалися. Хлопці йшли і розуміли: якщо їх поранять, то їх ніхто не врятує. Хіба, якщо самотужки виповзе. І тут з’являлися ми, як два ангели, - додає Вадим. - Хлопцям спокійніше, коли вони знають, що недалеко від них сидять в підвалі кілька божевільних, які 24/7 готові їхати до них. Виклик по рації в будь-яку пору доби, півтори хвилини і ми в дорозі. Через 5-10 хвили вже вивозимо їх».

Рейс у пекло

«Госпітальєри» зазвичай працюють двома екіпажами. Перший – «кейсевак» стоїть в постійній готовності якнайближче до лінії фронту, щоб в будь-який момент їхати за пораненими на найскладніші ділянки. Це перший етап евакуації. Буває, що воїнів доводиться забирати безпосередньо з окопів. Саме цим займається подружжя парамедиків. Дорогою вони надають домедичну допомогу та передають пораненого в «стабпункт» (якщо той близько) або іншому екіпажу «медеваку» – реанімобілю з лікарями, які доставляють пацієнта до найближчого стабілізаційного пункту.

Від робити «Госпітальєрів» залежить життя українських військових.

Усе відбувається під обстрілами. Щоразу, вирушаючи за пораненим, пара не знає, чи повернеться назад. Зізнаються, що товариші їх уже разів п’ять «хоронили», а потім здивовано зустрічали їхній екіпаж.

«Заїхали однією дорогою. Вписалися в десятихвилинне вікно, коли не було обстрілу. Потім накрили, а ми виїхали другою дорогою. Так було кілька разів. Нам щастить», - говорить волонтерка.

Парамедики кажуть: є алгоритм дій, який вони переступати не можуть. Попри це намагаються знати і вміти всього більше. Пояснюють: якщо екіпаж застрягне і не зможе терміново виїхати, людину треба рятувати. Саме тому нині пара вчергове підвищує кваліфікацію. Разом з професійними лікарями вони допомагають рятувати пацієнтів у стабпункті, куди звозять поранених з передової.

«Ми не медики, а парамедики – це щось посередині між медсестрою і лікарем. Між ротаціями неодноразово проходили підвищення кваліфікації, щось підтягнули. Зараз на «стабіку» під Бахмутом навчаємося і працюємо. По суті, ми там, як медсестри: замотати, перемотати рани, поставити крапельницю, розрізати одяг, передивитися кишені, бо потім все викидається. Бували дні, коли 10-15 хвилин можна було посидіти, а далі знову людей везуть. І такий конвеєр зранку до вечора. Інколи траплялося, що й годину не було нових ранених, то ми розгрібали завали, прибирали приміщення мінімально», - каже Вівєя.

Перед першим виїздом на фронт пара домовилася, що ніхто нікого не вмовляє залишитися.

Подружжя попросилося залишитися в стабпункті й на наступній ротації, бо там гарні спеціалісти. Розповідають, що зазвичай їх – «не медиків», не дуже навчають, а тут лікар все пояснює до найменших подробиць. Сказав підготувати список, що вони хочуть знати.

«Мені найстрашніше помилитися в медицині, коли не вистачає знань. На щастя, у нас не було такого, щоб ми не довезли живого. Але нас одразу до цього психологічно готували, що ми можемо втратити людину і потім жити з цим, - додає жінка. - Зараз я роблю такі речі, які здавалися раніше божевільними. На війні дуже швидко вчишся і страх відходить. Деякі процеси доводяться до автоматизму. Ти їдеш швидко, обстріл. Навиків ще немає, ти губишся, робиш тисячу зайвих рухів. А зараз все чітко і спокійно».

На першій ротації пара потрапила під обстріл градами й дивом вціліла.

«Третій наш день на війні. Ми виїхали на чергування на позиції, через деякий час почався обстріл, один хлопчина отримав легке поранення. Ми з ним побігли до машини евакуації, але обстріл повторився і всі поховались в окопах. Земля піднімалася навколо. Вадим був в посадці через дорогу без окопа, я тримала пораненого біля машини . У мене тоді виключилося все, що до того вивчила про безпечне надання допомоги, про власну безпеку. Хлопець теж молодий, тільки приїхав, поклався на мене. Кілька разів нас накривало градами. Окопи були поруч, а я все намагалась накласти йому бандаж. Як ми залишилися цілі, я не розумію. Ця помилка могла коштувати йому життя. Про те, що нас вчили чергувати за півтора кілометра від позицій ми згадали вже потім. Це було наше бойове хрещення», - говорить Вівєя.

За майже рік на передовій подружжя встигло спробувати життя в різних умовах. Кажуть, це залежить від специфіки роботи підрозділу, яким вони допомагають.

«Під час останньої ротації ми жили в садочку з гарячою водою. А були з піхотою, жили з солдатами в підвалах. За два тижні міняли місце проживання десь шість разів. По всьому місту перебігали, бо просувалася лінія фронту, - згадує Вадим. - Забігаєш в підвал. Кидаєш каремат і це твоє місце. Якщо він ще й сухий – то це суперумови. Бо під час першої ротації під Харковом вода просто текла по стінах в підвалі. Лягаєш в ліжко, а воно постійно вологе. На щастя, на ротаціях зазвичай не хворіємо. Тримаємося на адреналіні. А потім приїжджаєш в спокійне місце і одразу розклеївся».

«Якщо не жартувати, можна зійти з розуму»

«Госпітальєри» – добровольці. Це медичний підрозділ Української добровольчої армії, який функціонує завдяки донатам людей з 2014 року під командування Яни Зінкевич. Більшість госпітальєрів працюють і не можуть постійно бути на фронті, тому їдуть на передову в свої відпустки. Вадим і Вівєя прийняли рішення бути добровольцями доки вистачить сил. На фронті вони майже рік – місяць-два під обстрілами, потім тиждень відпочинку і знову назад. Перебуваючи в постійній небезпеці, додому приїздять, коли відчувають, що потрібна перерва. Пояснюють, що в лави ЗСУ не йдуть, щоб не втратити право вибору. Кажуть: залишаючись добровольцями, відчувають себе вільними.

Парамедики й нині продовжують підвищувати свою кваліфікацію.

«Якось ми були прикріплені до роти, де під нашою опікою було близько сотні людей. З двадцятьма з них жили в одному підвалі. За час ротації стали близькими. Командир тоді сказав, що погано, коли звик до медиків. Бо важко відпускати під обстріл. Ми ж добровольці, нам за це навіть не платять», - мовить Вадим.

Як справляються без зарплати? Дякують друзям за підтримку. Також батальйон забезпечує їх ліками, медтехнікою, машинами, пальним, а ще постійно знаходить нові ефективні засоби допомоги і навчає парамедиків ними користуватися. Механіки з Хмельницького після кожної ротації безкоштовно діагностують і ремонтують їхню машину.

«Нам видають гроші на дрібні витрати, дають продукти і одяг. Зекономимо з того і так вистачає приїхати в Хмельницький. А ми надовго не приїжджаємо. Що турбує – у нас четверо дітей. Хоч і не маленьких, але хотілось би їм допомогти. З іншого боку згадуєш, що в інших дітей війна забрала батьків, - ділиться Вівєя. - Якось в стабпункті сорок хвилин боролись за людину, а він помер. І ти думаєш: він чиїсь батько, син, чоловік. І накриває. Такі думки треба одразу відкинути, не допускати їх. Бо по-іншому не справишся. Після війни будемо оплакувати».

На руці Вадим носить браслет з його портретом 20-річної давності, який колись йому намалювала донька.

Пара жартує, що зараз проживає бродячий стиль життя. Борги за комуналку в хмельницькій квартирі ростуть, чекають старі банківські кредити, але розбиратимуться з тим після повернення.

«На війні відчуваєш фаталізм – ти не можеш будувати плани, не знаєш, коли все закінчиться. Звісно, сподіваєшся на краще, але живеш нинішнім. Кожну ротацію ми нічого не плануємо. Часто в дорозі вирішуємо куди їдемо. Якщо не жартувати, можна зійти з розуму. Мозок інколи блокує певні речі. Ми ж розуміємо, що поки маємо бути на цьому місці», - доповнює Вадим Гаврилюк.


Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую