З елітного підрозділу в окоп – історія захисника Олексія Мащенка

Історія сім'ї Мащенків розпочалася, коли обом — Наталі та Олексію – було лише 16. Познайомившись якось під час канікул в рідному Білопіллі на Сумщині, вони наче дві половинки одного цілого завжди були разом. Навіть навчаючись у різних вишах, зуміли створити міцну родину. Олексій Мащенко втілював свою мрію бути слідчим, а Наталя здобувала педагогічний фах.

«Після трьох років служби чоловік вирішив змінити місце роботи і влаштувався юристом на агропідприємство, – почала розмову Наталя. – У нас підростав син Михайлик, і ми дуже мріяли про власний будинок. Придбали його у 2018 році - наважилися взяти іпотеку на 20 років. Разом із житлом нам дісталося ще 30 соток землі. Спочатку навіть не знали, як нею розпорядитися. Якось нам принесли кілька саджанців винограду, і нам дуже сподобалося його вирощувати. Заклали велику плантацію – понад 80 кущів із 50 сортів. Плекали, наче дітей, бо рослина досить вибаглива. Та й справа для нас виявилася новою. Олексій багато читав, радився з досвідченими виноградарями, брав участь у тематичних онлайн-семінарах… Словом, постійно вчився, щоб виростити гарний врожай. У майбутньому хотіли сушити родзинки, робити вино, пригощати рідних і знайомих».

На фото: У Мащенків було чимало планів на майбутнє. Фото: з сімейного архіву.

Проте урожаю з власного садка сім'я так і не дочекалася – на нього, як і на сотні тисяч гектарів української землі, склали свої підступні плани кляті рашисти. «Ми лише по китиці встигли спробувати те, що виростили, – продовжує жінка. – Очікували, що наступного року зберемо вже більше. Але не судилося. 23 лютого 2022 року ми з чоловіком придбали абонементи в спортзал. Планували наступного дня відвідати заняття. Олексій тримав себе завжди у формі, займався підводним полюванням, з однодумцями дбав про водойми, їх зариблення, прибирання берегів. Але під ранок зателефонував кум і сказав, що стріляють. Ми почали складали необхідні речі, документи, але не знали, що із цим всім робити, куди йти».

На фото: Не зважаючи на грізний вигляд, "Бабай" був дуже доброю людиною. Фото: з сімейного архіву.

Кілька днів від обстрілів сім'я Мащенків ховалася у підвалі знайомих, адже свого не мали. Затим вирішили повернутися додому, бо не було так гучно. До них у пошуках прихистку приїхали друзі з села, яке ще ближче до кордону. Під їхніми вікнами постійно проходили колони рашистської техніки. Наталя каже, що певне їх усіх врятувало те, що не кинулися виїжджати з області. Бо це б означало йти на серйозний ризик потрапити під обстріли. «У перші місяці війни ми були в оточенні ворога, їхня техніка рухалася далі, вглиб України, – згадує жінка. – Місцеві чоловіки, в тому числі Олексій з друзями, знайомими, щоночі патрулювали вулиці міста. Адже поліції як такої вже не було. Озброїлися хто чим міг. Здебільшого – мисливськими рушницями. Склали графік чергувань, пильнували, щоб не було мародерів, диверсантів. А вдень, як і всі, намагалися щось придбати з продуктів, інших необхідних речей. Магазини та аптеки дуже швидко порожніли, а нові товари не привозили. Через деякий час Олексій вийшов на роботу, бо потрібно було за щось жити. Тож щодня йому доводилося добиратися до Миколаївки, кілометрів 40 від дому. А вночі – знову на чергування. Нам усім тоді спокійніше спалося, бо знали, що наші хлопці пильнують нічне місто».

На фото: перед останнім завданням. Фото: з сімейного архіву.

Наталя розповіла, що чоловік з самого початку рвався на війну. Адже колись був у званні лейтенанта міліції, мав досвід поводження зі зброєю. Проте на початку повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю у нього не було можливості приєднатися до українських сил супротиву. Та й хто ж тоді дбав би про місцевих жителів, захищав їх? Тож Олексій робив все, щоб боронити рідне місто, земляків, по суті, в оточенні. «У нас в сім'ї розмови про військову службу точилися ще з 2014 року, – продовжує жінка. – Олексій казав: «Ти ж розумієш, що ворог дуже близько до нас. Кордон – рукою подати, за 10 кілометрів. Можуть і до нас прийти. Хто, як не я, має захищати свою землю?» А я відповідала, що коли прийдуть, тоді й поговоримо».

Білопілля зустріло наших визволителів у квітні 2022 року. Олексій завершив свої справи на роботі, зробив певні закупки і пішов до військкомату записуватися добровольцем. Як і хотів - до Сил спеціальних операцій. Цей рід військ формувався на Хмельниччині. У травні склав присягу на вірність народу України. Майже два місяці проходив навчання на Сумщині, затим якийсь час служив на Хмельниччині. Мав позивний "Бабай".

«Якось влітку зателефонував, повідомив, що їде на Донеччину, – каже Наталя. – Сказав, щоб не хвилювалася, що все буде добре, що всі туди їдуть рано чи пізно. Два місяці я жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення, що живий, що здоровий. Врешті повернувся на базу. Кілька разів вдалося побувати вдома. А перед новим роком з елітного підрозділу Олексія перерозподілили в інший. Запитувала, чому? «Це ж армія», – чула у відповідь. На святкування Нового року приїхав додому, а 5 січня вже був на Донеччині. Виконував завдання у 67-й окремій механізованій бригаді. Був оператором керованих протитанкових ракет у стрілецькому батальйоні. Казав, що відточував навички снайпера».

Наталя з десятирічним сином переїхали жити в Суми, бо вдома було надто небезпечно – місто часто обстрілювали.
Востаннє вдома чоловіку довелося побувати у червні 2023 року. Відпустку дали на десять днів. 11 червня Наталя сама відвезла чоловіка до Слов'янська.

«Перед кожним завданням Олексій попереджав, що може не виходити на зв'язок якийсь час, щоб ми не хвилювалися, – пригадує жінка. – Так було і 13 червня. Тоді сказав, що три дні телефонувати і писати не буде, що востаннє виконує завдання і після нього має стати військовим слідчим. Ті три дні намагалася не думати про погане. Знала, попереджав… Але душа таки була не на місці. Просто чекала. А останню ніч, з 16 на 17 червня, не могла стулити очей – щопівгодини дивилася на телефон, чи немає повідомлення від чоловіка. А о восьмій годині зателефонувала його мама і повідомила страшну новину…»

Олексію снайпер поцілив в око за кілька годин до виходу групи з позиції. Про це дружині розповіли його побратими. Він загинув одразу. Це сталося поблизу населеного пункту Кузьмине, на Луганщині.

Михайло був поряд із мамою, коли та дізналася ту жахливу звістку. Для хлопчика це стало сильним потрясінням, адже тато для нього був взірцем. Тепер, каже Наталя, син налаштований завершити всі справи, які не встиг реалізувати його батько. «Олексій міг не йти на цю кляту війну, адже мав бронь. Проте ніколи не ховався за спини інших, - зізнається жінка. - І за медалями не рвався – просто виконував свій громадянський обов'язок. Він був дуже добрим, незважаючи на досить суворий вигляд. Це найдобріша, найчесніша і наймудріша людина з усіх, кого я знала».

Олексія Мащенка поховали 20 червня у Сумах на Алеї Слави. Герой так і не встиг подати документи на учасника бойових дій. Доброволець завжди казав, що ще встигне…

Наталя часто провідує могилу найдорожчої людини. А додому досі не можуть повернутися через небезпеку. Заріс без догляду дбайливих рук і виноградник, у який так вкладав душу чоловік… Наталя каже, що після нашої Перемоги намагатиметься продовжити улюблену справу чоловіка. Навіть попри те, що кущі доведеться повністю пересадити. «Ще не знаю, де ми точно будемо жити й працювати, але точно в Україні. Бо Олексій боровся за неї до останнього подиху», – завершила розмову дружина.

Читайте також: З немовлям у холодному погребі: про важкі митарства переселенців