З немовлям у холодному погребі: про важкі митарства переселенців

 «Що це?» – запитала Вікторія у чоловіка, коли всенькі Дергачі, що на Харківщині, прокинулися від страшних нечуваних досі звуків. «Обстріли. Певно, танки», – відповів Юрій. Зайшли в інтернет. Війна…

А ще три дні тому щасливе сімейство Їжаків відзначало чергову річницю весілля, тішилися, як підростає піврічний Артемко, й пишалися успіхами третьокласниці Ангеліни. Розбудовували й вкапітальнювали свій будинок. Працювали. Планували. Мріяли.

Чимало знайомих одразу покинули рідні домівки. Деякі виїздили пізніше, рятуючи дітей від страшного пекла війни. Вікторії, провідному фінансовому фахівцю, міжнародна компанія, у якій працює, пропонувала з перших днів війни прихисток у безпечній місцині. Їжаки вперто не їхали. Беззаперечно вірили: це пекло скінчиться сьогодні-завтра. А ще були переконані, що цивільне населення, люди без зброї не можуть стати мішенню для рашистів. Війна ж бо теж мусить мати свою етику. Втім, яка там етика для російських гнид! Вони уже за кілька днів, розважаючись, розстріляли колону машин з мирними жителями й дітьми. Загинули в тій м'ясорубці й знайомі Вікторії та Юрія.

Винищувачі раз-по-раз буквально над домівкою летіли на Харків. Через те ходором ходила хата й здавалося, от-от все посиплеться на голову. Тоді падали на підлогу… Якщо малюк ще не розумів, що відбувається, то донечка була смертельно налякана. Сирена за сиреною, приліт за прильотом, вібрувала земля від іскандерів. Чоловік облаштував під умовне житло погреб, туди знесли теплі речі, обігрівачі, й… лопату – на випадок, якщо засипле. Утім, коли світла не вмикали подовгу, сирість і холод змушували тиснутися у сусідському підвалі, де була буржуйка, або спати в будинку з наглухо забитими вікнами. Всім на одному ліжку. Одягнутими, щоб не змерзнути і встигнути добігти до погребу.

Вікторія на кілька тихих хвилин забігала до хати, аби швиденько приготувати поїсти й розвести дитячу суміш. Запас продуктів закінчувався, супермаркети не працювали. У невеличкі крамнички щоднини щось привозили. Ніхто не знав що, проте черги вишиковувалися кілометрові. Стояти в них було небезпечно. Таким чином Юрію вдавалося принести додому коли дріжджів, коли хліба, коли солі. «Виїхали вже майже всі Дергачі, - пригадує Вікторія. – А ми все чекали.Утім, коли уламок ракети вбив сусіда й поранив його дружину, наважилися. Завантажили в автівку найнеобхідніше. Свекруха їхати відмовилася. Не хотіла залишати дім і домашніх улюбленців. Зосталися й мої батьки. До слова, чимало старших людей прагнули відправити дітей, а самі утримувалися. Важко розлучатися із домом. Боялися приректи його на мародерство. Тим паче, що раз-по-раз прилітали дрібні уламки ракет й спричиняли пожежу, і ті хто був на місці, встигали врятувати будівлю. Якщо не було нікого – вигорало дощетну. Рятувальники через обстріли не доїздили».

Невідомість лякала. Написали на авто «Діти». Молилися. В машині мирно посапувала дітвора, а за вікном понуро й загрозливо демонстрували реальні кадри війни. Один блокпост змінювався іншим. Протитанкові пристрої, сплюндровані населені пункти, руїни, вигорілі поля...

Нині родина мешкає у Фастові

Місяць жили в одному із закарпатських санаторіїв, потім переїхали до Фастова. Тут знайомі запропонували хатинку, власник якої помер. «Нас тут гостинно зустріли сусіди, - ділиться Вікторія. – Принесли закруток, продуктів, картоплі й насіння для посадки. А ще дали ліжечко й столик для годування Артемчика. У той момент здушили сльози: вдячності за непідробну людяність і болю, адже в дитини вдома є все своє, а ми ніби жебракуємо. Міська рада забезпечила ковдрами, іншим необхідним. І навіть психологічною підтримкою».

«Ангелінка якраз на вулиці гуляла, а я в будинку була, коли почули гул літака, - пригадує співбесідниця. – То ми так бігли одне навпроти одного, аж серця з грудей вискакували. Сусідка обійняла нас, каже: «Не бійтеся. Це наші». Та ми й досі не те що літаків, а й грому і блискавки боїмося».

Засмутили Ангеліну руїни, що залишилися від рідної музичної школи у Дергачах

Ангеліна продовжує навчання у рідній школі. Онлайн. До музичної пішла у Фастові. Так засмутилася, коли побачила руїни від своєї рідної музичної школи у Дергачах. На новому місці вона має нових друзів. Проте додому, звісно, хочеться. Як і всім. Кілька разів дружним сімейством їздили на батьківщину, показували бабусям, як онуки виросли. Назовсім повертатися поки що дуже ризиковано.