ye-logo.v1.2
22 Серпня, 2019

Леонід Бриндіков: «Трагедію своїх пацієнтів я зрозумів, коли від онкології померла моя мама»

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 3933 2
Фото: Фото з домашнього архіву.

Народився Леонід Миколайович в Росії, в Краснодарському краю, в станиці Ленінградській.

Проте, оскільки його ба­тько був військовим, з 1-го по 7-й класи він навчався в Німеччині. А коли звідти разом з батьками приїхав у Хмельницький, української мови не знав – не розумів ні слова. І коли написав диктант і отримав одиницю (хоча був круглим відмінником), вчителька сказала: «Краще, Льончику, української не вчи», і його звільнили від її вивчення.

– А от коли вже вступив до Тернопільського медінституту, де потихеньку переходили на українську мову, доводилося важкувато. Але в мене була дуже хороша староста групи, яка перекладала з української те, чого російською знайти було ніде, і так ми вчилися. І коли після закінчення прийшов на роботу в Хмельницьку міську лікарню, мовної проблеми для мене не існувало. Крім того, в мене дружина українка, і вдома ми спілкуємося лише  українською. 
– Чому Ви вирішили стати лікарем? Через престижність професії?
– Ні. Справа в тому, що мою молодшу на 14 років сестру у 2-річному віці прооперували з вадою серця. І я був настільки вдячний професору Мєдвєдєву, який настільки вдало зробив операцію, що вона живе й досі, що зі штучним клапаном сама, без кесаревого розтину, змогла народити двох дітей! І я тоді, у 16 років, сказав, що буду лікарем. Якби не склалося, то став би юристом, більше в жодній іншій професії себе не бачу.
Правда, онкологом став не одразу. Спочатку п'ять років пропрацював у міській лікарні ургентним хірургом (тим, що виконує термінові, непередбачені, невідкладні операції). І це справжня школа, тому що, зазвичай, мова йде про хвилини й секунди. Потім був інститут клінічно-експериментальної хі­рургії Шалімова: два роки ординатури і чотири – аспірантури. І лише в 1984 році  прийшов в онко-диспансер. Спочатку – ординатором, потім 10 років працював начмедом, а з 2001 року – головний лікар.
– Вас не гнітить місце роботи? Адже деякі люди навіть бояться називати хворобу, яку лікуєте Ви і Ваші колеги.
– Ні, не боюся. Тому що 1-2 стадія раку – це хронічне неспецифічне захворювання, і онкохворий, якщо приходить вчасно, зовсім не приречена людина. І ми з колегами нама­гаємося пра­цювати так, щоб довести, що наші хво­рі не безнадійні, їм можна допомогти.
…Моя мама померла від раку яєчни­ків. Я вже працював у онкодиспансері, але був зовсім молодим хірургом, і вза­галі, тоді мало що знали про онкологію. Діагноз «рак» тоді справді був вироком, і я не зміг допомогти своїй мамі…  І зараз, коли дехто з родичів дорікає, мовляв, «Ви не розумієте нашого горя», я кажу: «Я зрозумів ваше горе ще 20 років тому, коли раптово помер мій батько від серцевого нападу, а за ним і мама – від онкології».
– А як Ваша дружина сприймає галузь медицини, яку Ви обрали?
– Нормально, адже вона теж лікар. Взагалі я вважаю, що з другою половинкою мені дуже пощастило. Оскільки одруження – один із важливих факторів у житті будь-якої людини. Ти можеш закінчити 10 інститутів, можеш бути генієм, але якщо тобі зустрінеться людина, яка псуватиме тобі життя, то ти будеш і дурною, і дурником, і ще Бог знає ким. Але якщо ти зустрінеш свою половинку, то вона завжди буде пишатися тобою, і ти завжди будеш на висоті – завдяки їй.  
До речі, я вважаю, наша зустріч була невипадковою. Працюючи в будівельному загоні, я вже був трохи знайомий з терапією. І якось хлопці попросили мене оглянути нашу старосту, яка захворіла. Відмовити я не міг, бо вона мені завжди допомагала з перекладами, тож пішов. Послухав, дав ліки. А тут кажуть, що в них ще одна дівчина захворіла. Дивлюся, в кутку на лежачку лежить щось закутане. Я підійшов, попросив розстебнутися, послухав. І її личко, і те, що зумів побачити, коли слухав, було таким гарнесеньким, що наступного дня знову прийшов – проконтролювати. Температура вже спала, дивлюся – ото гарна дівчина! «Можна з вами познайомитися?». Потім запросив прогулятися. І до того допрогулювалися, що після третього курсу я запропонував їй вийти за мене заміж. От вам і доля, а йшов же старосту послухати…
– А Ви відповідаєте своїй половинці?
– Сподіваюся, що так. Взагалі я універсальний чоловік: по господарству вмію робити все, а ще – я абсолютно не­вибагливий до їжі. Що є, те їм, якщо нема, то яєчню засмажу. І коли дружина захворіє, то не йду по їдальнях  чи кафе, а сам приготую та ще й її нагодую. І зранку сам собі готую сніданок, так що вона не зривається з ліжка, щоб мене нагодувати. Можу борщ зварити, і смачненьку другу страву. От тільки з тістом проблеми, але якби захотів, то й з ним би упорався.
– Вважається, що голодування допомагає позбутися багатьох хвороб. Кажуть, навіть на початкових стадіях онкозахворювань.
– Навчаючись в аспірантурі, я познайомився з людьми, які  займалися сироїдінням. Почитавши кілька журналів та брошур, зацікавився цим пи­танням, тож подумав, чому б не спробувати? День голодую, два, тільки воду пив. Вже на другий день всі органи відчуття загострилися: там пиріжками пахне, там ковбасою, в того шкарпетки брудні…
З четвертої доби їсти зовсім не хотілося. І пити, до речі, теж. Але я ходив на роботу, хоча, за правилами, треба вдома сидіти. І от на сьому добу йду в операційну – асистувати. А починали операцію, тобто робили розрізи – ми, професура вже потім вступала. Тількино розрізав, як відчув солодкий присмак у роті. Тоді я зрозумів, що кров солодка, а не солона, як прийнято вважати. Я до того ніколи не непритомнів. А тут упав.
Після цього покинув голодувати, але зрозумів, що під наглядом лікаря,  розумне голодування забирає багато хвороб. Я бачив інвалідів з відкладенням солей, які до того були прикуті до інвалідного візка. Але після 40 днів голодування організм все з'їдає, і солі теж. І людина починає рухатися.
А що стосується онкозахворювань, то про подібні випадки я не чув.
– Але ж бувають чудесні випадки самовиліковування…
– Бувають. У нас навіть була конференція спільно з москвичами з приводу самовиліковування раку. Справа в тому, що у хворого позитивно налаштовуються мозок, імунна система, і хвороба зникає. Був випадок, коли ми прооперували занедбаний рак шлунка, але хворому (дідусеві) сказали, що все добре. Він запитує: «А травичку можна пити?». «Можна». Він почав пити чагу, ще щось, адже справжню народну медицину не можна відкидати. І якщо Господь дав нам онкозахворювання, він стовідсотково дав, чим  їх лікувати.  
І от, років через три, приїжджає до нас цей дідусь, який за всіма законами медицини мав уже давно померти, і каже: «Мене послали до вас зі ВТЕКу, щоб ви мені дали довідку, що я не помру, бо, казали, що мав би вже померти»… Виявляється, члени комісії подивилися, що у нього рак шлунка в останній стадії, а він вже три роки з цим живе. Та й прислали до нас. Ми його обстежили, а в нього ніякого раку немає…
Словом, вийшло так, що людина сама налаштувала себе на одужання. В мене є книга, де описані десятки подібних прикладів, коли люди, будучи безнадійними, повністю вилікувалися лише завдяки тому, що налаштували себе на позитив. Найкраще це виходить у сільських людей, які викидали з голови думки про хворобу, займалися  картоплею, свинями… А от міський, а якщо ще «грамотний», той сам себе з'їсть. Взагалі, треба приглядатися до тварин, до того, що вони їдять при певних захворюваннях.
– До речі, у Вас є домашні улюбленці?
– Є собака. Дуже котів люблю, але, на жаль, вони в мене не тримаються. Зате годую сусідського, і тільки приїжджаю додому, він тут як тут, і зустрічає мене як рідного.
А недавно довелося надавати медичну допомогу своєму псу. Сусідський собака його дуже порвав. І ми з лікарем з ветеринарної клініки у нас в гаражі зашивали його рани. Вийшов звідти – наче сатана, увесь в крові, але на пацієнтові все зажило, як «на собаці».  
…Взагалі я з великою повагою ставлюся до цих тварин, адже недарма Павлов поставив їм пам'ятник.
– Вважається, що всі лікарі – циніки. У Вас це є?
– Ні. І якщо людина страждає, я не можу не співчувати. Хоча нинішня молодь не така. І якщо такий лікар ще й за контрактом вивчився, то він вважає, що хворий – це лише об'єкт для заробляння грошей. Моє покоління зовсім інше, і в кожному пацієнті ми, перш за все, бачимо людину.  
І після кожної смерті, навіть якщо ти не винен, я довго знаходжуся в пригніченому стані, адже в мене, як і в кожного хірурга, є своє кладовище. Правда, зараз ми працюємо бригадою, так що в найскладнішій ситуації є з ким порадитися, є кому допомогти, і через дефекти операції у нас пацієнти не помирають. Хіба що виникне непередбачувана ситуація: тромб, інсульт, інфаркт...    
– Лікарів у нас нерідко звинувачують у хабарництві. Як можна розділити поняття хабара і подарунка?
– Якщо Ви хочете образити лікаря, занесіть йому конверта. Або пляшку.
В мене, наприклад, є безцінний подарунок – срібний перстень, на якому написано «Спаси і сохрани». Це як Божий дар, і він мені допомагає. І крім нього я взагалі ніяких прикрас не ношу і не люблю, хіба що срібний хрестик. А ще в мене в кабінеті є чотири подаровані ікони. Дві – справжні, з Єрусалима. Є в мене і копія животворящої ікони, і коли її саму привозили до Хмельницького, і наші хворі приходили до неї помолитися, то митрополит Антоній посилав їх до мене: «Йдіть до Леоніда Миколайовича, та, що в нього, має таку ж силу».
Я й сам до них нерідко звертаюся, і коли буває тяжко на душі, зайдеш у ту кімнату, попросиш Господа та матір Божу, дивись, і сили знаходяться. А ще по середах до нас приходить отець  Леонід з Церкви святого Пантелеймона і проводить служіння. Може, за те мене і Церква поважає, адже в мене три церковні ордени.
Леонід Бриндіков, головний лікар Хмельницького обласного онкодиспансеру, заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургії Хмельницького факультету післядипломної підготовки лікарів Вінницької медакадемії, член асоціації онкологів України, хірург-онколог вищої категорії.
Депутат обласної ради від БЮТ. Нагороджений відзнаками Української православної церкви (кавалер ордена преподобного Нестора Літописця та ордена святого Пантелеймона), грамотою та медаллю Верховної Ради.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Дарина 06.10.2010 11:30

Справді Бриндіков дуже щира й відкрита людина. Добре, що в газеті пишуть про таких людей! Молодці!

Андрій 06.10.2010 11:16

Дуже гарна стаття про гарну людину!!! Леонід Бридніков справжній лікар і дуже хороша людина...

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую