Все життя Ольга помістила у дві валізи, коли тікала з окупації

Все своє життя Ольга провела у Херсоні, де минули дитинство і юність, роки навчання та перший трудовий досвід. Тут створила сім'ю, тут народилися діти. Вже й онуків діждала… Всі гуртом полюбляли відпочивати на дачі, в селі Кринки, що на лівому березі Дніпра.

«24 лютого нас розбудив гул літаків, – згадує Ольга. – З інтернету дізналися, що почалася війна. Почали думати, що робити. У багатоповерхівці страшнувато, тож вирішили перебути якийсь час у знайомих, в приватному будинку. Там хоч був підвал. Рушили в тому напрямку, а попереду вже горів аеродром. Повернули назад. Десь з тиждень жили у родичів. Їсти доводилося все, що могли добути. Навіть споживали продукти, які раніше ніколи не їли… У свою квартиру повернулися, бо вже не могли витримати сирості у підвалі, скупчення людей, адже сюди поприїжджало чимало родичів».

Вдома родина прожила десь з місяць. Ольга навіть на вулицю не виходила, щоб не зустрітися з окупантами. Й 18-річного онука старалися не випускати, бо той горів бажанням виказати все в очі загарбникам. Хвилювалися, щоб не наробив дурниць. Витримати психологічно такий ритм життя було дуже важко. Тож порадившись, сім'я вирішила виїжджати. На той час зробити це в напрямку Миколаєва було неможливо. «Тисячі машин стояли в черзі на виїзд, – розповідає жінка. – Раз за разом блокпости. Перевіряли, що веземо. Запитували, чому покидаємо Херсон.

«Визволителі» ніяк самі не могли здогадатися – чому… Були серед «перевіряючих» і буряти, і чеченці, і ще якісь. Інколи траплялися нетверезі, цікавилися, чи не маємо спиртного. А ми навмисно взяли пляшки, щоб роздати, щоб до смерті понапивалися… Сподівалися, що так відчепляться від нас швижше. І це доволі непогано спрацювало».

Ольга зізналася, що просто їхали вперед. Куди – й самі не знали. Дорога привела на Прикарпаття. Якась місцева жінка взяла до себе пожити. Будиночок – високо на горі, чисте повітря, чудові краєвиди… Ось у цій красі родина трохи вгамувала біль, відпочила серцем, підлікувала душевні рани. Але жити так довго не було можливості. Потрібно було думати про майбутнє, заробляти на прожиття. Тож через пів року Ольга вирушила до Польщі на роботу, а її діти знайшли житло в Одесі.

Розповідаючи свою історію, Ольга раз по раз закурює сигарету. Каже, що курити почала в перший день повномасштабного вторгнення і відтоді не може кинути. А до того цигарки навіть в руках не тримала.

У Польщі вона пробула чотири місяці та вирішила повернутися. Діти дуже просили берегти здоров'я й бути з ними. В автобусі Люблін-Київ Ольга рахувала хвилини, коли перетне кордон з рідною Україною. Вона так скучила за своїми дітьми, онуками, за Чорним морем… І хоча воно не в Херсоні, проте таке омріяне. Рідна квартира нині стоїть пусткою: в ній вибухом повибивало вікна. А про дачу жінка навіть не може згадувати без сліз. «Хтось розповідає про шашлики, я одразу ж згадую про наш мангал. Побачу у вітрині теплу ковдру – і в нас така на дачі була… На овочевому базарі до горла підходить клубок – скільки ми щедрих врожаїв збирали, вирощеної власними руками городини, які ягоди, фрукти мали… Двічі нашу дачу пограбували окупанти, а тепер село знищують гарматами. Вже й не мрію, що колись повернемося туди, що зможемо відродити наше затишне гніздечко», – зі сльозами на очах зізнається жінка.

Ольга ніколи не забуде, як швидко зібрала «минуле життя» у дві валізи та тікала від окупантів. Тоді вона навіть на вулицю не могла вийти – гидко було зустрітися поглядом з нелюдами. Подалі від рідного дому, жінка, як і всі ми, мріє про Перемогу. Про те, що правда неодмінно буде за нами…