По-сусідству з «хімією»

Від будинків до колишнього складу міндобрив та хімікатів — метрів зо двадцять. Там, де були стіни, — нині корчі бузини. Від приміщення залишились кілька купок битої цегли, і лише різкий запах «хімії» вже стільки років поспіль дає про себе знати тим, хто мешкає поруч. Коли вітер обертає в бік селяських будівель, від їдкого смороду паморочиться в голові і пече в горлі.

У Наталі Матвійчук, котра живе навпроти, — двійко дітей. Аби чотирирічний син часом не побіг гратися на небезпечне місце, доводиться пильно стежити. А з десятимісячним малям молода мама ходить гуляти аж за кілька сотень метрів - до лісосмуги. Каже, там дихати легше. Особливо допікає запах «хімії» у літню спеку та після дощу.

«Колись усе це «добро» зберігалося в складських колгоспних приміщеннях, - пригадує вона. - А як господарство розвалилося, знайшлося багато охочих на дармове майно. Склад рознесли до цеглини. Трохи міндобрив вивезли, бочки з-під ядів поздавали на металобрухт. Решта - розмокло під снігами та дощами... Тут земля усім цим просякла. Від того і нестерпний сморід. І хто зна, яку воду ми п'ємо: он за кілька метрів стоїть криниця».

Поруч з небезпечним спадком, який залишився від колишнього колгоспу, живе і Людмила Іванцова. Чотири десятиліття вона працювала в колгоспі агрономом.

«В цьому складі я трудилася 40 років, - каже жінка. - Навіть хату купила ближче до роботи. Колись на міндобрива, пестициди в колгоспі не скупилися. Цього добра було вдосталь. Так що свою порцію «хімія» я отримала ще там. Інсульт пережила. Чи то від нервів, чи від шкідливих умов роботи — хто його знає. Але те, що дихати цими випарами небезпечно для здоров'я, — це правда. Нехай ми - вже літні люди... Але ж тут ростуть діти... От тільки й живемо, коли вітер в інший бік дме».

Жителі вулиці пригадують, як кілька років тому, набираючи воду з криниці, у відрі знайшли... солярку. Як виявилося, диспаливо потрапило до підземних вод із заправки, що знаходилася неподалік. Тож нині не впевнені, що «хімія», яка просочилася у грунт, не потрапляє їм до кухля.

Хто нині господар того клаптика землі, де раніше був склад, у селі не знають. Люди зізнаються, що свого часу в селі ходили чутки, що якийсь інвестор хотів викупити збанкрутілий колгосп, однак громада вирішила інакше. Тоді на залишках колгоспу імені Петровського (раніше - «Зорі Кремля») створили товариство «Черепівка», згодом - «Золотий колос». На зборах обрали співзасновників, які мали займатися продажем розпайованого колгоспного майна.

Як там справи нині з тим майном, жителі вулиці Леніна навіть не здогадуються. Формально, кажуть у селі, печатка в товариства ще є. Але те, що усі, кому не ліньки, розтягував колгоспне добро по своїх дворах, бачили на власні очі. Розібрали до цеглини колгоспні гаражі, не погребували і складом міндобрив. Тож кому нині пред'являти якісь претензії, люди, котрі живуть із залишками «хімії» по-сусідству, не знають.

Не знає достеменно, кому належить територія колишнього хімскладу і сільський голова Микола Юзвишен. Хоча й зізнається, що проблема така у селі є, тож і вирішувати її - саме йому.

«Кілька років тому приїжджали мнс-ники, - каже він. - Усі хімікати, котрі були у мішках, вивезли. А розсипані залишилися. Грунт довкола ними просяк, тож, мабуть, аби позбутися шкідливих випарів, треба знімати шар землі на чималій території. Відповідної техніки у нас немає. І звісно, усю цю небезпечну суміш потрібно належним чином утилізувати. Ми ж не можемо її просто кудись вивезти...»

Після візити журналістів до Черепівки сільський голова пообіцяв найближчим часом звернутися по допомогу до відповідної служби в Хмельницькій райдержадміністрації. У свою чергу ми будемо слідкувати за виконанням цих обіцянок.