На хуторі Золотарка, що на Городоччині, живе лише півсотні людей. Але виїжджати ніхто не збирається

Серед пожовклого листя садів заховався цей маленький хутірець. Поміж садами рівненькими алеями виструнчились тополі. За хатами – невеликий ставок, де верби, плачучи, схилили віти. Ви не побачите тут багато автівок, не відчуєте задушливого смороду міста. Вам не болітиме голова від безперестанного гуркіту. Тут тихо і спокійно, хіба що пташка яка заспіває чи загавкає пес. Повітря навдивовижу чисте та зараз пахне осінню. Лише три вулиці, лише 28 хатин, 11 з яких – сироти… Можливо, хтось вирішить, що Золотарка ледь не на краю світу, що тут ніякої цивілізації, глушина. Проте це не так. Якраз тут – найбільша цивілізація. Тут тобі ніяких сварок, ніяких чуток, образ та байдужості. Усі живуть як одна велика і дружна родина. В кого радість яка – веселиться все село, якщо горе – то разом і сумують всі. Допомогти треба – будь ласка, відвезти кудись – без проблем, святкувати – з великою охотою! А природа, як на картинці: сади, ліс, ставочок, річка. Ніхто з хуторян не хоче покидати такого «райського містечка», адже такої природи, як у них, таких добрих та щирих людей, вважають мешканці Золотарки, немає більше ніде.

Старожили розповідають, що на кар’єрі поблизу хутора колись видобували каміння і міняли його на золото, тому його назва – «Золота арка». Хутір належить до Великояромирської сільської ради, як і навколишні хутори Поляна, Садиби та село Завадинці. На хуторі нема нічого, крім осель. Усе в селах: дитячий садок, школа, будинок культури, медпункт та магазин. На Золотарці є, звичайно, електрика, а з 2005 року хуторяни і газом можуть користуватися. До села Завадинці близько двох кілометрів, а до Великої Яромирки майже чотири, і все грунтівкою. Золотарчани жартують: «У нас, як у раю: якщо вже потрапиш, то назад не вернешся!». Минулого року завдяки старанням сільського голови Йосипа Терещука дорогу підсипали трохи, але дощі роблять свою справу. Хотілося б жителям і магазину, бо ж пенсіонерам важко йти аж до села, то мусять просити школярів, щоб купили потрібне. Та на Золотарці не часто почуєш нарікання на долю. Навряд чи хтось погодився би звідти переїхати: тут пишаються своєю маленькою батьківщиною. «Усі села, як села, а Золотарка наша особлива. І люди тут особливі, – каже хуторянка Анжела Дацько. – Я всім серцем люблю цей маленький рідний куточок і ні на що його не проміняю». Геннадій Деревіцький, який живе тут з 1956 року, зізнається, що до хутора його навіки «прив’язала» неперевершена природа. А подружжя Анатолія та Надії Буняк, які на двох прожили в Золотарці 112 років, згадують, яким був хутір раніше: «Ми прийшли сюди жити з сусіднього хутора Поляна, коли тут ще зовсім мало людей було. Та й тепер усе менше стає. Переселяються на той світ», – каже пан Анатолій. «Так, раніше у Золотарці було більше люду, – продовжує його дружина Надія. – Хоч тоді працювали тяжко, голодні були, не мали у що вдягнутися, та жили якось веселіше. Вечорами збиралися, співали різних пісень, а зараз і співати нема кому, і не хоче ніхто. Не ті часи настали».

Ганна Підгаєцька, найстарша жителька хутора, більшу частину свого життя прожила на Золотарці. Її, молоду вчительку, у 1947 році направили з села Стара Пісочна у Завадинецьку восьмирічну школу, а звідти вона перейшла вчителювати у Золотарську початкову школу. Зараз Ганні Омелянівні 87 років, вона ще досить жвава та з радістю ділиться спогадами про Золотарку.

Думка, що на хуторі живуть лише літні люди, – хибна. Тут і молоді сім’ї, і студенти, і школярі, і дошкільнята. Мешканці сусідніх сіл співчувають, як то хуторяни щодня такий шлях долають, хто до школи, хто на роботу. Та золотарчани на це лише сміються: мовляв, не так уже й далеко, та й хода корисна для здоров’я. «Коли питають, звідки я, відповідаю, що з Яромирки. Це село хоч зрідка, проте знають, а про Золотарку точно ніхто не чув. Тому й не кажу, щоб не виникало багато питань. Та я не соромлюсь того, що хуторянка», – зізнається студентка Настя Щудляк.

Золотарчани люблять святкувати гуртом: 28 червня 2009 року вони організували для себе День села. Була музика, пісні, танці. І найголовніше, що участь брали всі: від наймолодшого до найстаршого жителя Золотарки. З усієї України і навіть зарубіжжя на свято з’їхались вихідці із Золотарки. Останній раз таке свято відзначали років десять тому, наступне планують також через десятиліття.

А проблеми у хуторян такі ж, як у будь-якого села: немає роботи, отож чоловіки їдуть у великі міста, щоб заробити на сім’ю. Жінки ведуть домашнє господарство, літні жителі намагаються боротися зі старістю, а босонога дітвора безтурботно ганяє вулицями. Проте є щось таке, що відрізняє хутір Золотарку від інших сіл: люди один одному не просто сусіди, а майже рідня. Краса природи сіє в душах хуторян любов до рідної землі, і проростає вона зернами щирості та людяності.

Галина МЕЛЬНИК.