ye-logo.v1.2

Віталій Олуйко: «Секрет сімейного щастя – справжнє кохання»

Суспільство 9019
Фото: з архіву Віталія Олуйка та "Іншої Студії"

У кабінеті Віталія Миколайовича доволі просторо й затишно. Кидається в очі друкарська машинка Мерседес, 1880 року випуску. Як каже пан Віталій, вона була вилучена за несплату податку Подільським казначейством. Він придбав її у антиквара, де випадково побачив, разом з усіма документами.

Досьє
Віталій Олуйко - голова Хмельницького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, політик, доктор наук з державного управління, професор, заслужений юрист України.
Народився 2 січня 1961 року у селищі Ямпіль Білогірського району.
Дві вищі освіти – інженер-механік та юрист.
Автор 93 наукових статей та 117 законопроектів.
Одружений, має дві доньки та онука.

У кабінеті Віталія Миколайовича доволі просторо й затишно. Кидається в очі друкарська машинка Мерседес, 1880 року випуску. Як каже пан Віталій, вона була вилучена за несплату податку Подільським казначейством. Він придбав її у антиквара, де випадково побачив, разом з усіма документами. А ще стоїть старовинний програвач. Точніше, стилізований під старовину, бо там можна слухати сучасні диски. Звідти ллється тиха класична музика, що заспокоює й навіює приємну й невимушену атмосферу. За чашкою кави та під звуки класиків пройшла наша розмова.

«Юнацькі роки пройшли на одному диханні»

- Пане Віталію, розкажіть про свою родину.
- Я-подолянин, хоча й народився на історичній Волині, в селищі Ямпіль Білогірського району. Там колись проходив кордон з Австро-Угорщиною та Польщею. Саме звідти моє коріння. Там я закінчив школу. Туди й повернувся після закінчення Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту у 1983 році.
В сім’ї нас росло троє: я та два брати Володя і Василь. Один живе й працює у Білогір’ї, інший - у Києві. Мої батьки обидвоє родом з Ямполя. Мама Віра, до якої я часто навідуюся, та батько Микола, якого, на превеликий жаль, вже кілька років немає з нами. В нас дуже велика і дружна родина, багато родичів, з якими підтримуємо стосунки.
Мої обидва дідусі були, й досі є, для мене взірцем, прикладом у всьому, адже були добрими, справедливими, найкращими у професії. Один дідусь був лісничим, інший – залізничником. Я ріс у красі та гармонії. Це й річка Горинь, ліс, надзвичайно гарна місцевість, тому й спогади у мене якнайкращі.
Ямпіль відіграв у моєму житті доволі знаменну роль, адже це історичне поселення, яке я дуже люблю. Часто допомагаю йому. Наприклад, нині за проектом мого благодійного фонду «Закон і справедливість» проводимо відродження Аріанської каплиці. Селище має справжню територіальну громаду, там збережені всі історичні традиції та обряди.
- Яким ви були в роки студентства?
- Намагався вести активний спосіб життя. Був секретарем комітету комсомолу в школі, потім - в інституті, який жартома називали КПСХІ – Кам’янець-Подільський спортивно-художній інститут, оскільки там приділяли багато уваги розвитку колективізму, спорту, художній самодіяльності. Ми отримували всебічний розвиток, тим паче, навчалися у місті-столиці студентського руху. Свого часу я супроводжував Олімпійський вогонь, став кандидатом в майстри спорту з легкої атлетики, грав на ритм-гітарі у студентському вокально-інструментальному ансамблі, був старостою групи.
- Як ви з дружиною познайомилися?
- Наші навчальні заклади знаходилися через вулицю. Я навчався в сільгоспінституті, а Лариса - в медучилищі. Я був старостою групи, а вона – комсоргом. Їхня група запросила нас на вогник, де ми з Ларисою були ведучими. Я, як побачив її, одразу подумав: «Яка розумна і красива дівчина. Мабуть, вона не для мене. За неї треба довго боротися». Вважав, що у мене нема шансів. Згодом ми зустрілися біля будинку, де я з іншими студентами винаймав квартиру. Виявилося, що Лариса жила в цьому ж будинку разом з батьками. Розговорилися. З того часу ми разом. Коли мені був 21 рік, я одружився. У нас міцна сім’я, в якій народилося двоє доньок – старша Юля та молодша Таня.
- Не важко було – бути сімейним студентом?
- Ми жили в батьків Лариси, які нам допомагали. Хоча все одно велике навантаження було. Звісно, я підробляв - працював лаборантом на кафедрі теорії машин і механізмів. І з дітьми допомагав. Щоразу з самісінького ранку я біг по свіже молоко в село, через залізницю. Чекав, коли бабця видоїть корову та чимдуж ніс молоко додому, поки воно ще тепле. Дитину ми разом купали, фізкультуру робили.
Лариса, як дружини декабристів, з малими дітьми без вагань поїхала зі мною в село, залишивши рідне місто. Наразі кожен замислився б, їхати чи ні. А на той час рівень нашого виховання був іншим. Якщо треба – то треба. Ми не сподівалися, що кудись виберемося з Ямполя, планували провести там усе своє життя, побудувати будинок, мати власне господарство, робити кар’єру.

Спортсмен, комсомолець, і ректор

- Проте в Ямполі ви довго не затрималися.
- Два роки я пропрацював головним інженером, потім заступником голови колгоспу «Червона зірка» під керівництвом талановитого менеджера Василя Петринюка, нині героя України. Згодом Іван Кобринський, керівник компартії району, помітив мене та запросив до комсомолу. Так я став першим секретарем райкому комсомолу. Проте я постійно тяжів до господарської роботи, мріяв очолити господарство, зробити цікавий проект на селі. В той час для мене прикладом був Григорій Ткачук, двічі герой соціалістичної праці з Лісоводів.
Проте партійна робота затягує тебе. Тому, «засвітившись» у Білогірї, опинився в Хмельницькому, де став другим, а згодом першим секретарем обкому ЛКСМУ. На цій посаді пропрацював до 1991 року. Тобто, був останнім секретарем перед розпадом Союзу.
- А що робили після того, як розпався Радянський Союз?
- Звісно, потрібно було чимось займатися. Ми разом із Сергієм Тігіпком на Хмельниччині починали розвивати проект «Приватбанку». Потім цю справу успішно продовжив і розвинув мій товариш Юрій Браніцький.
Тодішній керівник області Євген Гусєльніков, мудра й сильна людина, лише за третім разом переконав мене піти на посаду заступника голови облдержадміністрації. Тому у 1992 році, молодий та без досвіду державного управлінця, прийшов на роботу. Цікаво було. Я віддав цій роботі майже 10 років. Вів організаційні, кадрові, правові питання, іноді траплялося, що й гуманітарні. Це був для мене колосальний досвід, величезні контакти, знайомства. Вдячний усім, з ким працював, бо це були сильні кадри. При мені помінялося кілька губернаторів та голів рад.
- Чому ви вирішили змінити напрямок роботи на освітянський?
- Знаєте, японці вважають, що людина не повинна на одному місці затримуватися більше ніж на 5-7 років, інакше вона засиджується, в неї з’являється така небезпечна хвороба як конформізм (тобто відсутність власної позиції, безпринципна і некритична покора певній моделі, що володіє найбільшою силою тиску – прим. авт.). Людина має весь час себе випробовувати. Тому я взявся за освітянський проект. І недарма. З Хмельницького інституту регіонального управління і права ми побудували справжній європейський університет, який усі знають, поважають. Він дисциплінований, вишколений, де є прекрасний колектив, що дає якісні знання. І головне, нам з командою вдалося створити найкращу матеріальну базу.
Вже пізніше, ставши народним депутатом України, я залишився головою Наглядової ради університету. Мені вдалося добитися розширення земель та площі, університет розростався, обростав, і утворилося таке собі студентське містечко.
- Не шкодуєте за цими роками?
- Я віддав університету майже 10 років свого життя та наполегливої праці. Сталося те, що сталося. Це, вважаю, було політичною розправою. Проте, не хочу про це навіть згадувати. Так чи інакше, я планував братися за нову справу, бо вже став доктором, професором, написав близько 20 книг, видав монографії. Настала пора зайнятися чимось іншим.
Дуже активна сторінка мого життя – коли мої земляки обрали мене народним депутатом України у 2002 році. Я щиро вдячний усім землякам, адже вони дали мені переконливу перемогу. У нас був один з найкращих результатів в Україні. Тому я старався сумлінно працювати, з Києва їхав не додому, а спочатку в округ, де в мене наперед був графік зустрічей, прийомів, я списував цілий зошит, і в Київ повертався з купою справ, які треба було негайно вирішувати. Було дуже цікаво. Я робив усе на одному диханні.
- Ви є членом делегації України у Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи у місті Страсбург (Франція). Що це вам дає?
- Раз у квартал їду на пленарні засідання, де, до речі, виступаю німецькою. Нещодавно звідти повернувся. 48 країн є учасниками цього конгресу, Україну представляло 14 чоловік.
Думаю, займатимуся цим й надалі, бо хочу, аби люди дізнавалися якомога більше про життя в Європі. Краще раз побачити, аніж сотні разів про це говорити. Активно співпрацюю з Європейським судом з прав людини, було з десяток українських справ, які вдалося захистити там. Також намагаюся активно працювати в раді Європи, нещодавно був спостерігачем на виборах місцевих рад в Албанії та Польщі.
До речі, у Страсбурзі я організував фотовиставку «Хмельниччина з висоти пташиного польоту», яку ми підготували спільно з Костею Ждановим. З висоти 200 метрів з планеру знімали краєвиди Поділля, я зробив сотню дисків та роздав усім учасникам Конгресу. Всім дуже сподобалося те, що вони побачили.

«На пенсії займатимусь меценатством»

- Чим ви захоплюєтесь?
- Веду здоровий спосіб життя, займаюся спортом, їжджу на велосипеді – гірський велоспорт, гірські лижі, стрільба, люблю автотуризм. Разом з дружиною автомобілем об’їздили практично усю Європу. Нещодавно повернулися з Хорватії. Залюбки подорожуємо Україною. Одні з останніх поїздок – Батурин, Крути. Ми любимо багато подорожувати, ходити в гори. Я раджу усім: коли у вас криза – йдіть в гори. Ми з Ларисою подолали багато вершин. Раніше ходили з компанією друзів, зараз - удвох.
А ще я дуже люблю коней, часто їжджу верхи. Полюбляю слухати класичну музику.
- Маєте якесь особливе хобі?
- Так, у мене є дивне хобі: я вже 10 років збираю каміння з усього світу, є ціла галявина біля будинку. Каміння різне: і велике, і маленьке, різне за кольором, структурою, тепле, холодне, з прожилками тощо. Інколи виникає певна проблема в аеропортах, бо не знають, що робити зі мною: це наче й не дорогоцінність. Тому подивляться-подивляться, й відпускають.
- А звідки саме має бути каміння?
- Важливо, щоб це були якісь ріки, гори, монастирі, все, що має власну енергетику. Я про кожен камінь можу розповісти свою історію. У мене є каміння з Ізраїлю з руїн біля Гробу Господнього, з Віфлієма, Назарету, Флоренції, Риму.
Перший камінь у колекції - з Китайської стіни. Моя галявина каміння – це ціла земна куля. Навіть якщо я десь не був, то друзі знають про моє захоплення й везуть мені такі сувеніри. Для мене це - найцінніший подарунок.
А ще я збираю різні старовинні речі. Для них є облаштована територія: старовинний будиночок зі зрубу, колодязь. Ми з Ларисою позбирали різні речі від наших дідусів й бабусь. Від них лине запах пасіки, воску, старовини.
- Ваш секрет сімейного щастя.
- Секрет – у любові та довірі один до одного. Ми ще студентами полюбили один одного по-справжньому. А тільки справжнє кохання проносиш через усе життя. Тоді тобі все миле й кохане: дружина, діти, онуки. Ми разом з Ларисою завжди, у різних поїздках, відпустках, санаторіях, до лісу, у гори – усюди. Головне - свято бережемо наші родинні традиції, поважаємо родини один одного. У нас є відчуття єдиної родини.
- Ваша дружина…
- … сімейний психолог, працює з дітьми. Лариса дуже любить свою роботу, багато навчається та працює над собою. Для неї, як для багатьох психологів, взірцем є Зігмунд Фрейд.
- А доньки чим займаються?
- Юля пішла моєю стежкою, вона юрист, магістр права. А Тетяна закінчила факультет міжнародної інформації, працює менеджером у компанії «Київстар» разом з чоловіком Олегом. Інший зять Андрій – бізнесмен.
- Чи змінили б ви щось у своєму житті, якби випала нагода прожити його знову?
- Звісно. Але не все. Повів би себе тактично по-іншому в деяких ситуаціях.
- Хто для вас є взірцем, прикладом?
- Мені імпонує флорентійський філософ та державний діяч Ніколло Макіавеллі. Я досліджував його творчість. Він для мене - приклад, особливо його книга «Государь». Якось під час перебування у Флоренції я був на його могилі, де написано: «Такій великій людині, як Ніколо Маккіавеллі, написів не потрібно». Ця особистість увібрала у себе все: науку, філософію, державотворення, політику. Він цінив кадри, був гарним вихователем та державотворцем.
- Про що ви мрієте?
- Мрій у мене багато. Частина з них вже здійснилася, частина – ще ні. Якщо у тебе нема мрії – навіщо тоді жити?! Хочу мати багато внуків. А ще - побачити увесь світ. Думаю, це прекрасні мрії.
- А що робитимете на пенсії?
- Буду займатися благодійністю та меценатством. І писати книги.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую