Без житла, без роботи, без паспорта…

Розрахований на десятьох мешканців, але буває, що ночують тринадцятеро
Центр соціально-психологічної допомоги розташований у цокольному приміщенні непримітного ззовні будинку. Але всередині затишно, як удома. І, щойно переступивши поріг, доводиться знімати черевики. Перше, що потрапляє на очі: килимки на підлозі, картинки на стінах, пошиті власноруч подушки, вишиті серветки і безліч милих серцю дрібничок, котрими кожен із нас, зазвичай, щедро обставляє власні оселі. Виявляється, більшість із цього «багатства» – подарунки колишніх мешканців. У коридорі на стіні одразу три плани евакуації: один – на випадок пожежі, інші два – для кішки, зображені дитячими «каракулями». «Якщо у сім’ї проблеми, діти шукають вихід разом із дорослими, – відповідає на наше німе здивування директор центру соціально-психологічної допомоги Алла Андрейчак. – Це братик і сестричка малювали – двійнята. Їхня сім’я вдало вийшла із проблемної ситуації, в якій опинилася, а малюнки свої залишили нам на пам'ять».
Проходимо далі невеличким коридорчиком. Ліворуч – жіноча половина, прямо – чоловіча. У кожній із них двоярусні ліжка. «Заклад розрахований на десятьох мешканців, але буває, що й тринадцятеро ночують, – каже Алла Федорівна. – Хоча намагаємося, аби завжди одне вільне ліжко було... Класична ситуація: телефонний дзвінок посеред ночі й у нас вже нова мешканка, котру вигнав з дому п’яний чоловік».
Кухня (вона ж їдальня) – душа цієї обителі. За невеличким круглим столом і стійкою, котру всі помилково називають барною (адже вживати алкоголь у центрі заборонено), збираються усім гуртом. Раз на три дні кожен мешканець отримує сухий пайок, який складається з банки тушонки, пачки масла і яєць. На додачу до цього дітям дають молочні продукти і печиво. Всілякі крупи, овочі, олію, хліб і чай завжди у розпорядженні. Готують дорослі. Хоча підлітки під наглядом батьків часто також пробують куховарити.
Безпритульна Надія подарувала надію
Доки інші мешканці центру порозбігалися у справах, 57-річний Михайло Миколайович, збираючись на роботу, ділиться із нами наболілим. Родом він з Івано-Франківщини. Розповідає, що після того, як сестра продала батьківський дім, залишився без даху над головою. Зате, з радянським паспортом, який, постійно перебуваючи на заробітках у далеких світах, так і не встиг поміняти. Але біда, як кажуть, не ходить одна. Під час безглуздої пожежі і той згорів разом із заощадженнями. Усіма правдами і неправдами, повернувшись в Україну, чоловік подався на малу батьківщину. Там не цурався жодної роботи: копав криниці, відливав фундаменти, працював на пилорамі, вантажником, охоронцем... «Щойно роботу знайду – житло треба шукати. Знайду житло – сиджу без роботи, – пригадує замкнуте коло своїх поневірянь Михайло Миколайович. – Коли настала зима і роботи взагалі не стало, з дальнобійноком приїхав до Хмельницького. Підробляв на товчку, а ночувати ходив на вокзал. Жив там тиждень, доки не познайомився з безпритульною Надією. Вона саме святкувала ювілей і запросила приєднатися «на 50 грамів». Розговорилися… Надія порекомендувала мені звернутися у благодійний центр «Сіон». Саме з нього у кінці жовтня я потрапив сюди».
Проте Михайло Миколайович не полишає надії відновити втрачені документи. Ремонтуючи машини на станції техобслуговування, складає кожну копійку.
«Похована» заживо
«У нас проживала жінка-інвалід, яка вперше прийшла до нас на милицях, – пригадує соціальний педагог Лілія Ольхова. – Жінка рік пролежала у лікарні. У неї не було оформлено нічого: ні інвалідності, ні пенсії. На «додачу» ще й загублений паспорт. З документів – тільки свідоцтво про народження. Ми почали оформляти їй групу, але без паспорта це, звісно ж, неможливо. Почали робити паспорт, а за деякий час подзвонили з паспортного столу і повідомили, що паспорт оформляти не будуть, бо ця людина визнана безвісти зниклою. Виявляється, її «поховав» колишній чоловік, який, до речі, приходив у лікарню її провідувати... Це йому так його мама порадила. Натомість чоловік зі свекрухою отримували кошти на неповнолітню дитину. Лише через численні суди вдалося довести, що ця жінка – не самозванка!»
«Повернули її з мертвих», – каже директор.
«В результаті ми оформили клієнтці другу групу інвалідності і пенсію, – продовжує соціальний педагог. – Але, незважаючи ні на що, вона знайшла чоловіка, і зараз щасливо живуть у громадянському шлюбі».
У центр прийшла без копійки, а зараз має два будинки
Ще одна тутешня мешканка – Катерина потерпіла, як кажуть, від трудової міграції. Поїхала на заробітки здоровою сильною жінкою, а повернулася інвалідом. Без коштів на лікування, без пенсії, без даху над головою. У центрі їй допомогли оформити пенсію по інвалідності, а потім ще й купили у селі хату. «Як же вона тішилася, що матиме власне житло, – із захватом пригадує Алла Федорівна. – Курей мріяла розводити, город обробляти…».
Проте недовго прожила жінка у власні хаті… Знайшовся у селі вдівець з дуже гарним будинком і покликав Катерину жити до себе! Вони одружилися і живуть разом. Його діти, її діти породичалися. «Свій будинок вона спершу хотіла переписати на працівників центру, але ми жінку відмовили, – каже Лілія Ігорівна. – Дітей має, нехай їм зостанеться».
«Був випадок, що дівчині з маленькою дитиною не було куди дітися, то Катерина пустила їх у свою хату», – додає Алла Федорівна.
Сусідські діти діляться іграшками, а дорослі – закрутками
«Огірки і компот – це сусідки з п’ятого поверху, – вказує на повні банки смакоти на холодильнику Алла Федорівна. – А дядя Вітя з сусіднього будинку влітку завжди приносить кабачки. Мовляв, нате насмажте собі на вечерю. Сусідські діти граються з нашими дітьми, діляться іграшками. А дорослі запрошують наших клієнтів на суботники».
«На свята збираємося разом за обіднім столом, – розповідає адміністратор центру Алла Косік. – Минулого року на Святвечір гуртом ліпили вареники і варили кутю. Після вечері, хто умів – співав колядки. На новий рік власноруч зробили штучну ялинку. Якщо є діти, то малюють на вікнах, або наклеюють «сніжинки». Все, як у звичайній родині».