Гандболістка Інна Голярдик: «У кожному з нас живе переможець»

Наша героїня теж класична спортсменка. Вона вперта, доводить усі розпочаті справи до завершення… Однак частину стереотипів Інна Голярдик все ж таки руйнує: вона не має особливого раціону, дуже вразлива і не робить зарядку. Її можна побачити скрізь: на прогулянці містом, дискотеці, у крамницях, кафе та ресторанах і звичайно ж, у спортзалі. Неможливо її побачите лише зранку у спортзалі. Вона, хоч і спортсменка, 8 років професійно займається гандболом, але, як сама зізнається, сова, та ще й лінива до усіляких вправ.
«Єдине, чого не вистачає – це фінанси»
– Інно, як ти підтримуєш себе у потрібній фізичній формі?
– Щодня ходжу на тренування по півтори-дві години. На них я викладаюся на повну, тому додаткових вправ чи тренувань не потребую. Буває, що тренер влаштовує нам спаринг із хлопцями і каже: якщо ми навчимося нормально грати з ними, то жоден суперник для нас не буде страшним. А з хлопцями самі знаєте, і удари сильніші, і тактика інша. Ще у нас, як і в інших командних видах спорту, є міжсезонні збори, які відбуваються влітку. Зазвичай ми їздимо на море, але не для того, щоб відпочивати. Ми там тренуємося більше, ніж щодня. З самісінького ранку до вечора. Тому лінуватися дозволяю собі дуже рідко.
– Чому ти обрала саме гандбол, адже це досить травматична гра?
– Паралельно зі школою я навчалася грати на скрипці. У шостому класі відчула, що мені чогось не вистачає. Розуміла, що для того, щоб розвиватися у музиці та співах потрібно вкладати гроші. У батьків не було достатку настільки, щоб мене просувати далі і я вирішила зайнятися чимось, що не потребує великих коштів. І обрала гандбол. Коли закінчила музичну школу, постало питання, куди далі йти навчатися: у музичне училище чи займатися спортом. Я спорт не проміняла на музику, і не шкодую. Потроху почала вдосконалювати свої навички. Тренувалася спочатку у школі, потів мене забрали у ДЮСШ, а згодом – у Хмельницьку гандбольну команду. Минулого року я стала кращим бомбардиром серед жіночих та чоловічих команд суперліги та вищої ліги.
– Були в тебе запрошення працювати за кордоном?
– Були запрошення працювати і в Казахстані, і в Польщі, але не було можливості їхати, потрібно бути вдома. Немає впевненості в тому, що я поїду за кордон і досягну там бажаних успіхів. А ще однією, не менш важливою причиною було те, що я завжди хотіла вивести нашу, хмельницьку команду, на високий рівень, щоб про нас говорили усі. Минулого року команда у вищій лізі стала срібним призером. Цього року плануємо перемогти і стати лідерами, це нам допоможе вийти на всеукраїнський рівень. У нас є Вища ліга і Супер-ліга, у якій за перші три призові місця команди змагаються у єврокубках.
– Для хмельницьких гандболісток єврокубок – це дуже далека мрія?
– Це реальна мрія. Єдине, чого не вистачає найбільше – це фінанси. Для перемог на такому рівні команда мусить купувати професійних гравців. Виїзди на змагання та тренування теж коштують дорожче. Тому фінанси, яких завжди не вистачає, на жаль, дуже важлива складова.
– Знаю, що тебе запрошували в інші команди . Чому не залишилася?
– Мене не влаштовувало ставлення до мене, як до гравця. Коли приїздила до іншої команди, до мене ставилися як до початківця, хоча насправді не вважаю себе такою. Я не гірше граю, а іноді навіть краще, ніж дівчата в тих командах. Мені не давали розкритися.
– В яких командах ти вже випробувала свої сили?
– Я була в Казахстані, Польщі, Білорусії. Грала також в українських командах, але вдома завжди краще.
– Є команда, в якій ти б точно погодилася грати?
– В Україні таких немає.
«Тренуюся бути мамою»
– Ти бачила себе у спорті з дитинства?
– Ні, займалася, як-то кажуть, «для себе», а вже згодом, коли почала їздити на змагання, зрозуміла, що в спорті можна теж досягнути чималих висот. Мене хотіли забрати ще тоді, коли навчалася у 11 класі, але тренер не відпустив. Грала майже на усіх позиціях на полі, від кутового крайнього гравця, до на півсереднього, де граю й досі. Тренер в мене повірив, хотів щоб я там грала, і серйозно займався рівнем моєї підготовки. Тепер він мене нікуди з команди відпускати не хоче.
– Ти плануєш залишитися в Хмельницькому і працювати тут, скажімо тренером, чи все ж таки вирватися кудись далі?
– Є мрія вирватися далі. Але все частіше з’являються думки, щоб залишитися у Хмельницькому. Зайнятися нарешті особистим життям, сім’єю. Адже час буде грати проти мене. Чим більше приділяєш уваги спорту, тим важче згодом влаштувати особисте життя.
– Крім спорту в твоєму житті для чого ще є місце?
– Я «масовик-організатор». Люблю організовувати зустрічі, походи, відпочинок. А взагалі я можу робити багато чого, під настрій. Роблю букети з цукерок, іноді фотографую і опрацьовую фото. Коли є настрій, виготовляю сувеніри власними руками. Я різнобічно розвинена людина. З’являється якась ідея, втілюю її в життя і все, забуваю, йду далі. Бо не можу жити на місці, мені потрібен постійний рух. Багато часу зараз проводжу з племінником, бо сестра працює. Тренуюся бути мамою (сміється – авт.).
– Спорт і музика – це захоплення, які не можуть існувати паралельно, тим більше, коли мова заходить про скрипку…
– Мама хотіла щоб я займалася скрипкою. У неї була мрія, щоб хоч хтось котрась із двох її доньок стала скрипалькою. Коли я серйозно почала займатися гандболом, вчителька зі скрипки постійно мені казала, що мушу обирати. Адже для скрипки потрібні м’які, ніжні руки, а гандбол – це спорт, м’яч і відповідно, загартовані руки, огрубілі пальці. Коли я остаточно обрала спорт, мати була дуже проти. Тоді за мене заступилася тітка. Коли я ще навчалася в школі, мама іноді забороняла мені ходити до спортзалу, але я казала, що йду в бібліотеку, а сама йшла на тренування. Я жила і живу спортом. Через спорт почала гірше навчатися. Хоча, я таки була лінькувата до навчання (сміється – авт.). З іншого боку, після уроків я одразу йшла на музику, а звідти до спортивної школи. Додому поверталася в дев’ятій вечора, безсило падала спати. Ці тренування виховали в мені наполегливість, силу волі… Останні два роки навчання в музичній школі я регулярно хотіла її покинути. Не витримувала навантаження, але потім брала себе в руки і переконувала, що потрібно закінчувати все розпочате. Я переконана, що в кожному із нас живе переможець, просто потрібно мати силу волі, щоб чогось досягти.
– Якби мамі вдалося тебе переконати залишити спорт, що тобі його замінило б?
– Нічого. Я вивчилася б на економіста і просто десь працювала: без захоплення і особливого ентузіазму. Музикою я точно не займалася б, це не моє.
– Батьки уже змирилися з тим, що ти спортсменка?
– Так. Тепер вони пишаються мною, завжди підтримують, допомагають
«У гандболі головне – бути дружніми»
– Твої друзі теж спортсмени?
– Здебільшого так. Проте, поза спортом в мене є справжній друг, він завжди поруч. З ним я почуваю себе впевнено, маю до кого звернутися за підтримкою, порадою чи просто забути про все. Але більшість подруг все ж таки – це дівчата з команди. Ми разом тренуємося, разом відпочиваємо. Хоча загальний склад команди, який майже не змінюється – це четверо дівчат, решта приходять на рік-два і постійно доводиться до когось звикати, пристосовуватися до техніки та стилю гри.
– Чому така плинність кадрів?
– Одні створюють сім’ї і покидають спорт, хтось переїздить до іншої команди. Значна частина залишають гандбол через травми. Хоча це гра дуже травматична тільки у нас, в Україні, за кордоном зовсім по-іншому. У нас даються взнаки вподобання суддів: якщо, до прикладу, суддя упереджено ставиться до однієї команди, то під час гри на порушення суперників часто закриває очі. Минулого сезону в мене було три важкі травми. На фінальну гру я вийшла зі зламаним пальцем. Відмовитися від гри не могла, адже вона була вирішальною: ми боролися за друге місце. Коли ти весь рік вбиваєш себе, йдеш до перемоги, то не хочеться третього місця, тому я вирішила йти до кінця. Перед грою всі команди-учасники знали, що я в мене травма і чекали, що ми будемо придумувати. Команда, в тому складі, в якому була тоді, не перемогла б. Я перемотала палець еластичним бинтом і пішла змагатися. Хоча наші, якщо знають «ахілесову п’яту» спортсмена, відразу його добивають. Спортсменам байдуже, чи зможе людина потім нормально жити, вони добивають, бо їм або потрібна перемога, або показати себе перед владою, чиновниками, гостями… Спорт – це жорстокість.
– Яка вона, твоя команда?
– Ми непередбачувані. Можемо всю гру програвати, а на останніх хвилинах виграти у кілька очків. Тренер іноді нервується, кричить, що такою тактикою ми доведемо його до інфаркту. А ще кажуть, що Хмельницька команда – одна з тих, які грають дуже жорстко.
– Перед грою готуєш якось себе та команду?
– Налаштовую всіх на перемогу. Хоча кожен готується сам. Я лише нагадую, що ми важко граємо і потрібно докласти зусиль, щоб усі попередні здобутки не були марними. Адже дуже неприємно, коли наприкінці сезону нам не вистачає одного-двох очків. Себе теж налаштовую на перемогу, бо знаю, що від мого настрою, темпу та підготовки залежить вся гра. Я вже помітила: якщо виходить в мене, виходить у всіх, щойно я десь даю збій, летить шкереберть уся гра. Ще нас дуже підтримує і налаштовує на гру тренер. Для кожної з нас він – як батько, завжди вислухає, порадить і навіть посварить тоді, коли треба. Хвилюється щоразу, як ми виходимо на майданчик.
– Маєте якісь свої прикмети чи забобони?
– Прикмет особливих немає. Кажуть, що перед грою не можна бачити весілля, бо це до поразки. Краще навіть побачити похоронну процесію, аніж весілля.
– Головна якість для гандболістів?
– Бути дружніми. Якщо команда, особливо на майданчику, починає з’ясовувати стосунки, шукати крайнього, хто пропустив м’яч, вона не зможе перемогти.