«У нас жодного дня не обходиться без сліз», -

Ольга та її молодша сестра Люба обожнюють своїх дітей - Наталю та Любочку. Не випускають із рук: Оля щохвилини цілує донечку в щічки, гладить, притискає до себе, щось ласкаво примовляє. Люба заколисує маля, годує з соски… Однак ця ідилія нічого, окрім сліз не викликає.
Справа в тому, що сорокачотирирічна Ольга та її на півтора року молодша сестра Люба бавлять ляльок, щиро вважаючи, що то їхні діти.

«У нас в роду ніколи не було таких хворих, - розповідає мешканка села Антонівці, що на Ярмолинеччині, Альбіна Третякова. - Мої батьки дуже добре жили. Пам’ятаю, ще коли ходила до школи, діти часто розповідали, як тато бив маму, як вони втікали з дому. Я думала: «Як це тато маму бив?». А коли вийшла заміж, то вже добре взнала, що таке тікати й куди. Пам’ятаю, коли Олі було три роки, вона абсолютно не могла себе обійти, але вже знала, як відкривати вікно і куди тікати: чи в поле, чи за село. І не дивилася, чи то літо, чи зима, одягнена вона чи ні. А я вже - як устигну, бо треба було маленьку Любу в щось закутати.
… Чоловік одразу після весілля почав дуріти, навіть тижня не потерпів. Бив посуд, вікна, татові розім’яв пальці на нозі... Отож ми забралися від батьків і почали будуватися».
Але вийшло так, що будувала хату жінка сама. На початку 90-х чоловік влаштувався на роботу в Хмельницькому, вантажником у магазині. Якось п’яниці побили його так, що вибили шматок черепа. Пластина, яку йому вставили, не прижилася, чоловік страждав від страшного головного болю. Просив забрати його додому, обіцяв, що більше пити не буде. «Забрала, - каже жінка. - А ввечері так напився, що ми по хаті літали. І ночували в сусідському хліві».
… Лише через кілька років його забрали у Скаржинці - лікарі вирішили, що його треба ізолювати від родини. Там через тринадцять років він і помер. Альбіна не їздила до нього, і не ховала, лише перехрестилася, що збулася. «І ніколи не жалію за ним, - каже вона, - шкода лише, що життя занапастила».

Кровинки
Коли народилася Оля, а через рік і сім місяців - Люба, ніхто з лікарів не сказав жінці, що у дітей будуть проблеми з розвитком. Хоча, через те, що обидвоє народилися з жовтухою, возила їх і в Хмельницький, і в Київ. Почала хвилюватися, коли побачила, що ровесники її дітей пішли далеко вперед: ходили, розмовляли. А її - і до сьогодні знають кілька слів: мама, тато, ляля… Після обстеження обидвом поставили діагноз: «шизофренія в стадії дебільності.
«У мене дня немає спокійного, - каже Альбіна Олександрівна. - Вони ще змалечку весь час плакали. Вже потім мені сказали, що в обидвох внутрішньочерепний тиск, затиснені судини, через це і страшний головний біль. І кожен день у нас починається зі сліз: болить голова, хребет, турбує підшлункова... Прокинувшись, одразу починають плакати, а Оля хапає за шию і, показуючи на голову, примовляє: «Вава, Оля - вава».
Таблетки не допомагають, хоч в день п’ють по шість-сім штук. Періодично проходять курс лікування - наш соціальний працівник робить їм уколи. То хоч ніч дають поспати».
В Альбіни Олександрівни болять ноги, жінка ледь ходить з двома палицями. Руки скрючені, пальці не розгинаються. «У мене деформуючий остеоартроз, - каже вона. - Коліна дуже болять, лікарі кажуть, немає змазки, тому й ходити не можу. Те ж саме і з хребтом. Тому періодично треба «обколювати» хребет і вводити рідину в колінні суглоби».
Але нормально полікуватися нема як. У липні цього року в Альбіни Олександрівни стався інсульт. Потрібно було лягти в лікарню, а оскільки дівчат самих залишити не можна, жінка лягла у Скаржинці (у неврологічне відділення), щоб узяти їх з собою. Оля лежала спокійно - бавила дочку Наташу. А Люба пішки зі Скаржинець прийшла додому.
«І я, не долікувавшись, через дев’ять днів поїхала додому, - продовжує жінка. - Люба щодня в приходила до нас у лікарню. Мені спочатку не казали, що вона втекла, але наступного дня санітарка з відділення каже: «Дивіться, там якась жіночка весь день сидить на пеньку і тримає маленьку дитину». Любу заради мене не чіпали (хоч могли закрити у відділенні), щоб не нервувати».
«А Люба як рознервувалася! - каже соціальний працівник села Антонівці Лариса Мосендз. - Закрилася, нікого не пускає. Я ледь впросилася, щоб відчинила. Я їй даю їсти, а в неї руки так трусяться, що ложку не втримає. То я її годувала.
А наступного дня, ледь сонце зійде, вона вже йде до мами в лікарню».
«Якби ми мали медичні карточки, - каже жінка, - можна було б через органи соціального захисту отримати путівку, але пройти всіх лікарів через стан здоров’я жодна з нас не може».
Тому в Альбіни Олександрівни гроші, в основному, йдуть на ліки. Лише за останній Олін курс лікування заплатити 800 гривень. А хворіють усі троє.
«Буває, прийдеш, мама лежить, - каже Лариса, - в Люби від нервів тиск під 200, налякалася, Оля кричить...».
До речі, соціальний працівник Лариса Мосендз, у цій родині уже як своя. Приходить щодня, навіть у вихідні. Пере (і додому бере прання), прибирає, на городі порається. І сусідам Альбіна Олександрівна дуже вдячна - Миколі Лаврентьєву, Люсі Демидас, Анатолію Базилюку, які допомагають їй усім, навіть садити город. А ще - колишньому соцпрацівнику Ніні Широкорудюк, яка і до сьогодні опікується Олею, навіть миє її.
До речі, протягом усієї нашої розмови Оля намагається щось розповісти. Виявляється, вона через кілька тижнів піде на день народження до своєї подружки - восьмирічної дівчинки. Вже знає, що вдягне сама (Оля чистюля і дуже любить гарне вбрання), і в що одягне доню Наташу, яку не полишає ні на хвилинку. За той час, доки ми розмовляли, Оля кілька разів перевдягнула «дитину», постійно її цілуючи.
«Знаєте, я навіть не можу щось добре згадати, чимось похвалитися, одні сльози, - каже Альбіна Олександрівна. - А зараз ще приєднався страх. За дівчат. Якби хтось з рідних був, а так… Молю Бога, якби так сталося, щоб усі троє. Разом…».