«Кожен день прошу Бога, щоб продовжив моєму чоловіку життя», -

Розсіяний склероз. Страшна, невиліковна хвороба, яка вражає на злеті. Зазвичай, нею хворіють молоді люди віком до 40 років. Починається все з порушення координації рухів, закінчується - повним паралічем усього тіла. За прогнозами лікарів такі хворі живуть 7-8 років.
Григорій Блажко хворіє уже 26 років. Але живе, чим завдячує своїй дружині - Галині, котра увесь цей час піклується про нього.

Коли Галина працювала в технікумі радянської торгівлі і жила в гуртожитку, обставини склалися так, що вона пішла разом з подругою в кіно. Та була з чоловіком. Його товариш - зі своєю дівчиною. І Галина - одна.
«Після кіно поспілкувалися, та й розійшлися, - розповідає жінка. - А наступного дня подруга каже, що товариш (а то був Григорій) розпитував про мене. Потім прийшов - раз, другий. А через два місяці ми одружилися. І вже 37 років разом. Уже й онуків дорослих маємо».

«Він весь день лежав на цементній підлозі і чекав, коли я прийду»

Спочатку скаржився на те, що йому важко сходами ходити, а вони жили на шостому поверсі. Як він розповідав: «Думаю, що треба підняти ногу, а вона не рухається». Через порушення координації знайомі не раз казали Галині: «Твій Гриша вже веселенький додому пішов».
«Так боляче було те слухати, але я не знала, що відповісти, - каже Галина Іванівна. - Сама дивувалася - молодий чоловік, ще й 35 нема, а ногами заплітає. У нас у «Думці», де я на той час працювала, був медичний відділ, і багато медиків заходили до нас за спеціальною літературою. Коли я розповіла про хворобу чоловіка невропатологу з першої поліклініки Зої Мироновій, вона наказала негайно лягти у лікарню. Там нам поставили діагноз «розсіяний склероз» і сказали, що проживе чоловік від сили сім-вісім років. А він вже живе 26».
Спочатку ходив, широко ставлячи ноги, для кращої рівноваги, потім - з паличкою, згодом узяв у руки милиці, і вони змушені були змінити квартиру, перебравшись на перший поверх. А потім Григорій сів у візок. Зараз уже й візок для нього - річ нездійсненна.
Згодом Галина покинула роботу. У 40 років. «Якось прихожу, вмикаю світло, а він лежить на підлозі, - розповідає жінка. - Сповз з дивана, а піднятися не міг. І весь день лежав і чекав, коли я прийду. А то була зима, підлога цементна, ми ж живемо на першому поверсі. Якось всадила на ліжко (він важив під 100 кілограмів), а наступного ранку подала заяву на розрахунок».
Зазвичай, таких хворих здають. Але стільки доброти та ніжності отримала Галина від свого чоловіка, що ніколи не могла б цього зробити.
«Можна з упевненістю сказати, що я його з гіршого стану виводжу до кращого, - каже Галина Іванівна. - Він уже сам їсть, а раніше годувала його з ложечки.
Двічі ми їздили до професора у Крим. Той припалював йому точки, а я як побачила, що він на вогні якусь металеву штуку розжарює до червона і прикладає чоловіку до тіла, виходила, бо не могла виносити запаху горілого м’яса.
Щоліта вивожу його в Сатанівську зону, і він постійно на свіжому повітрі.
Обов’язково беремо з собою нашу кішку та двох папужок. В мене там старенька хатка, якій уже більше 170 років. Навкруги - Товтри, чудове повітря, а ще я маю город. Все чисте, не кроплене, навіть жуків збираю руками. А ще він усе літо їсть свою смородину, малину, полуницю.
Щодня роблю йому масаж спини - по кілька разів на день, щоб налагодити кровообіг. Та й сам він постійно в русі, хоч бачу, як йому важко, як ті руки розлітаються.

«Якщо моя дружина помре, жоден з вас тут працювати не буде!»
«Він умів і приготувати, і випрати, і в ліжко мені сніданок подавав. А в гуртожитку на 8 Березня завжди організовував чоловіків, щоб нас привітали: накривали столи, дарували нам квіти. Ніколи не лежав, не чекав, коли я прийду і приготую, як це робиться у багатьох родинах.
Свого часу він мене теж з того світу витягнув. Я працювала у «Думці», магазин скляний, цемент, я постійно промерзала, і в мене почалося прикореневе запалення легень. Про це ми дізналися згодом. А так - запалення не прослуховувалося, лікування не допомагало. І Григорій, приходячи з роботи, обходив мене, займався дітьми, які були ще зовсім маленькими.
А в гуртожитку, де ми жили, 18 родин, і треба попрати, приготувати їсти, мені трави запарити. І все це він робив уночі. А вранці - на роботу.
Якось уночі мені стало так погано, що я відчула, що прийшов кінець. А він не спав і побачив, що я помираю. Викликав швидку, мене забрали до лікарні.
Була ніч, рентген нікому робити, ніхто мною не займається. І я вже синію. Чоловік так розлютився, каже: «Якщо моя дружина помре, жоден з вас тут працювати не буде»! Моментально знайшлися і ліки, і лікарі. І скільки я лежала, сусідки по палаті гадали, чи я або чиясь родичка, або знайома, бо біля мене так ходили!
… Пам’ятаю, коли не відкрию очі - він сидить поряд. А треба було ще до дитини піти, яка теж потрапила до лікарні - дитячої. А це - в іншому кінці міста. Старшу, Наталку, в садочок відвести і забрати.
Мало того, якраз у той час йому дали квартиру. І він сам перебирався. Усе складав, перевозив, і я донині дивуюся - хоч би одну скляночку розбив! Мене вже з лікарні виписали, йдемо додому, я повертаю на зупинку, щоб їхати в гуртожиток, а він каже: «Нам не туди. Нам в інший бік…». Отакий сюрприз мені зробив - до останнього нічого не казав. Приїхали, а там - все розставлено по місцях, все прибрано. І як можна було все встигнути, адже він ще на роботу ходив!
А потім і він захворів. Майже зразу. Думаю, напевно, Богу було потрібно, щоб я вижила…