Чотирилапий друг

Семен, щільніше закутавшись у дощовик добирався з лісу додому. Грибна пора для селянина – неабиякий заробіток, та й собі на зиму припаси необхідно зробити. Йшов додому, поринувши у свої думки, як раптом почув жалібне скавуління. Від того, що побачив, суворе чоловіче серце защеміло. Нещасне створіння, забившись у купу мокрого листя, трусилося всім своїм маленьким тільцем. Мокре, голодне, брудне і в реп’яхах щеня викликало суперечливі почуття. Його було шкода. Але так склалося, що чоловік звик жити самотою. Сімейне щастя обійшло стороною. Покохав один раз і на все життя, та забракло сміливості зізнатися в своїх почуттях. Так і не дізнавшись, дівчина вийшла заміж за іншого. До людей був добрий, але жив відособлено на краю села. Тримав невеличке господарство, та ні кота, ні собаки не заводив – боявся звикнути, а потім, втративши, журитись. Ще досі пам’ятав, як неприємно кололо у грудях, коли кохана йшла під вінець. Любов до жінки і до тварини, це, звісно, не одне й те ж, але мав таку вдачу, що прикипав усією душею до того, що було йому дорогим. Повагавшись декілька хвилин, він взяв бідолашку на руки і, закутавши в плащ, сказав: “Ну що, Бімка! Гайда додому!”.
Через місяць пса було не впізнати – від добрих лагідних рук загоїлись не тільки тілесні, а й душевні рани. Чистенький, відгодований, зігрітий людським теплом, він радував око. Бімка виявився напрочуд розумною твариною – дивлячись своїми вірними очима в очі господаря, він вловлював найменші зміни в його настрої. Коли був в кепському настрої – собака сидів тишком-нишком, забившись під стілець, веселому – Бімка радісно стрибав поруч, виробляючи всілякі кульбіти і потішаючи господаря; задумливим – пес сідав поряд, клав мордочку на лапи і ніби теж щось обмірковував, час від часу позиркуючи своїми очима-ґудзиками з-під насуплених брів. Семен вже й не уявляв, як раніше міг жити без свого чотирилапого друга. Полюбили собаку й односельці, щоразу дивуючись, наскільки розумною може бути тварина. Та особливе ставлення до Бімки було у сільського лікаря Валентини Петрівни, яка нишком від Семена балувала пса різними смаколиками. Щоразу, бачачи жінку, Бім радо виляв хвостом, очікуючи на свою порцію ковбаси. Жінка називала собаку хитруном, чухала за вухом і пригощала заздалегідь приготованим гостинцем. Бімка дуже любив запах її ніжних рук, але до цього теплого жіночого запаху примішувався інший, який викликав у пса занепокоєння. Її руки пахли ліками, і, наче відчуваючи щось недобре, він хапав гостинець і тікав до Семена, терся йому об ноги, ніби виправдовуючись за свою нестриманість…
Одного ранку Семену стало зле – намагався підвестися, та не зміг, наче кам’яна брила впала на груди. Поряд тихо скавулів Бімка, передчуваючи своїм маленьким собачим серцем біду, що крадькома увійшла у їхнє спокійне розмірене життя. З кожною хвилиною чоловікові ставало важче дихати, нестерпно пекло у грудях, а з чола стікав солоний піт. Собака, намагаючись полегшити страждання господаря, теплим шершавим язиком злизував солоні краплі і зворушливо тулився мордочкою до холодних рук. Потім, ніби відчувши щось лихе, Бімка побіг до дверей, дряпаючи лапками та підпихаючи мордочкою, але важка конструкція не піддавалася маленькій тварині.
- Що? Гуляти хочеш? – ледве прошепотів Семен. Вибач, друже, але сил зовсім немає.
Собака метався між дверима і людиною, аж поки та не затихла. Тварина жалібно заскавуліла на всю кімнату, а за вікном світило лагідне літнє сонечко і, наче знущаючись над Бімкою, через відчинену кватирку влетів горобець, весело цвірінькаючи. Пес розбігся і, відштовхнувшись задніми лапами від підвіконня, вистрибнув у вікно.
Валентина Петрівна, почувши такий знайомий гавкіт, вийшла на поріг фельдшерсько-акушерського пункту.
- Бімка! – зраділа вона.
Але собака поводився дуже дивно, він не виляв радо хвостом як зазвичай, а, вчепившись зубами в полу халата, вперто тягнув її за собою. Спочатку така поведінка розгнівала жінку, але, побачивши неспокійну поведінку Біма, вона зрозуміла, що щось сталося. Лікарка ледве встигала бігти за собакою, який кликав її до свого дому. Увійшовши до хати, вона одразу зрозуміла – сталося щось недобре - оселя зустріла її моторошною тишею. Побачивши на ліжку блідого бездиханного чоловіка, жінка перелякалася не на жарт. Руки тремтіли від хвилювання та, відчувши слабкий пульс, полегшено зітхнула. Набрала з мобільного виклик “швидкої” і до приїзду бригади надала першу медичну допомогу. Ще довго біг Бімка за каретою “швидкої” допомоги, поки не вибився із сил. Діагноз лікаря “швидкої” був незрозумілий для його собачого мислення, але він відчував, що господаря забрали надовго.
Потроху, за місяць інтенсивного лікування, Семен почав видужувати. Ходити було важко - спирався на паличку. Родичів у нього не було. Та світ не без добрих людей - провідували односельці, привозячи гостинці. Чоловік занепокоєно розпитував про Бімку, але відвідувачі знизували плечима - ніхто не знав, куди подівся собака. Востаннє його бачили, коли він біг за “швидкою”. Чоловік ховав від людей сльози, якими наповнювалися його очі, дуже сумував за своїм чотирилапим другом. Підходив день виписки. Зателефонувала Валентина Петрівна, пообіцяла, що заїде, щоб допомогти додому добратися. Повернення не викликало величезної радості - порожні стіни, де вже не почує веселого гавкоту…
- Ось так, помаленьку! – Промовляла Валентина, допомагаючи спускатися лікарняними сходинками.
Чоловік підвів очі і радісно скрикнув: «Бімка»!
Назустріч їм щодуху мчав худий, брудний собака, радо виляючи хвостом.

Лідія МІГАЛЬ-КАЛАШНІК.