Я живу лише завдяки здоровому харчуванню, -

Приборкання вогню - справа пожежників, бо їх цьому вчили. Наведення порядку в зоні аварії - справа правоохоронців, бо це їхній обов’язок. Справа вчителя - навчати розумному, доброму, вічному… Проте, доля розсудила по-іншому, і Анатолій Гага, учитель музики, замість того, щоб вчити дітей грати та співати, в один момент став відповідальним за життя 439 школярів.

Після закінчення педінституту Анатолій Іванович працював в одній із шкіл смт Народичі, що на Житомирщині.
«Вранці, наприкінці квітня, вийшов на вулицю - що таке?, - розповідає Анатолій Іванович. - З боку Чорнобиля валить чорний дим. Потім над ним почав підніматися червоний гриб, який став рости на очах…
Що сталося, ніхто нікому нічого не пояснював. Однак, коли діти прийшли до школи, одразу підігнали автобуси і почали всіх їх насильно туди завантажувати. Позбігалися батьки, крик, плач, ніхто не знав, куди везуть, і чи побачаться вони ще коли-небудь. Адже за Союзу ніхто нікого не питав. Наказали – виконуй».

«За пару секунд ми набрали річну норму радіації»
Директор, старий, який працював ще у війну, викликав його до себе і наказав: «Вивозь дітей». А це ж майже 450 чоловік! З ним відрядив ще вчителів, але відповідав за всіх Анатолій Іванович. Хоч був наймолодший - тільки тридцять виповнилося. Тоді ж він написав розписку, що розділяє долю дітей, і що за жодних обставин їх не залишить. А от чимало вчителів, які мали їхати з ними, повтікали.
«Батьки обступили, плачуть, кричать: «Куди везете дитину?!», - продовжує Анатолій Іванович. - А я сам не знав, куди.
Їдемо, а діти падають одне за одним. Я був у першому автобусі, а поряд їхали кілька швидких, і через кожних сто метрів ми зупинялася, бо комусь ставало погано. Мене весь час трясло, але я не думав про себе, бо було дуже шкода дітей. Я ж їх змалечку всіх - з 1-го по 8-й класи - знав, читав у них українську мову і музику. До того ж, зі мною була моя 11-річна дочка, Іринка.
Приїхали в Рівненську область, але нас звідусіль гнали. Тоді якраз на полях збирали льон, і коли ми їхали, всі бігли дивитися і кричали нам услід: «Заражених везуть»! Думаю: «Яких заражених?». Я ж навіть не знав, що ми можемо бути небезпечними. Але нас в жодний населений пункт не пускали. Зупинитись змогли лише в Дубно, де нам провели дезактивацію (ще в школі кожному з нас виміряли, скільки хто отримав радіації. Як я вже потім дізнався, річна допустима доза становить 40 рентген. А ми набрали їх за пару секунд).
З Дубно нас відправили в Івано-Франківську область, а через півроку я привіз усіх дітей додому. Хворих. А через рік-два вони почали вмирати…

«З хворим серцем я ще ходив на Говерлу»
Сам він після цієї поїздки відчув, де у нього знаходиться серце, і як воно може боліти. На додачу почав стрибати тиск, і, коли через кілька років потрапив до лікарні, замість звичних 120 на 80 апарат показав 240 на 180. А до того ніхто не цікавився ні його тиском, ні серцем. Мало того, коли Анатолій Іванович з дітьми повернувся додому, зникла і його медична книжка, і документи, де було вказано, яку дозу він отримав. А в новій написали, що в нього лише… вегето-судинна дистонія третього ступеня.
Через два роки оголосили, що тим, хто має куди, можна виїхати. В Анатолія Івановича на Ярмолинеччині, в Солобківцях, жила мама, отож, він приїхав сюди. Сам. Бо коли повернувся в Народичі, жінка забрала дитину і пішла до другого чоловіка.
Влаштувався у школі вчителем, як і в себе в Народичах, водив дітей на екскурсії. Але періодично непритомнів, а кілька разів впадав у кому. Лікарі виявили у нього діабет.
«Хворів я вже не один рік, - каже Анатолій Іванович, - ще в Рахові, на Іванофранківщині, коли водив групу на Говерлу, кілька разів непритомнів. Думав, серце. І все одно, йшов. Сходив на гору 32 рази, а якогось дня з різними групами зійшов туди тричі!
Але з кожним роком здоров’я погіршувалося. Турбувала щитовидка. Ночами душила так, що боявся спати, тому дрімав навсидячки. А обстеження у Хмельницькому кардіодиспансері показало, що в мене на 99, 9 відсотка забита коронарна артерія. Звідси і тиск - 240 на 180, звідси і втрата свідомості. І мене відправили у Львів, на операцію. Сестра плакала, боялася, бо мій молодший брат у 30 років раптово помер, якраз на Новий рік ховали».
У 2002 році Анатолію Івановичу зробили операцію. Тоді йому сказали, що причина захворювання, не страшенна доза радіації, а стрес, який він отримав, везучи дітей. А ще - що він щасливчик, бо професор, який оперував, десять років пропрацював з Амосовим, і тільки він міг провести таку складну операцію, яка тривала чотири з половиною години. Вже після операції йому повідомили, що надія на те, що він виживе, була мінімальною.

«Яблука - моя основна їда!»
З усіма хворобами, звичкою багато та смачно їсти, він набрав 126 кілограмів. Постійна слабкість, повнота, яка не давала зігнутися, не дозволяли повноцінно жити. А він, працюючи в Ярмолинецькій школі №1, був керівником гуртка з туризму в будинку творчості. І його часто запитували: «Куди ви - такий товстий?».
… Зараз Анатолій Іванович харчується, як жартують його знайомі, підніжним кормом. І схуд рівно удвічі. А про свої улюблені ковбаси та курячі стегенця навіть не згадує. Хліба, м’яса, картоплі, яєць, молока не їсть взагалі. Гречану кашу - без солі і масла - раз на місяць. Основна його їжа - яблука, цибуля (накришить миску, поллє олією і смакує салатиком), часник, помідори, капуста (ще квасить її, запевняючи, що така капуста допомагає при запаленні судин і ревматизмі), морква, буряк, баклажани.
«Баклажани дуже корисні, - розповідає чоловік. - Виявляється, вони забирають 50 відсотків холестерину з судин. Ріжу їх кубиками, туди ж - перець болгарський, цибулю, трохи рафінованої олії (прочитав, що вона наполовину розбавлена водою) і тушу на маленькому вогні. Така смакота! Я навіть заморожую їх у камері - на зиму. Бо яблука і цибуля особливої ситності не давали. Хоча зараз яблука для мене - найсмачніша їжа. Кілограм мені вистачає на весь день, і я вже звик ними насищатися. З’їм два-три і так наїмся! Щодня варю узвар із сухофруктів і дуже люблю пити його з пісною гречаною кашею. Запарюю чай з чебрецю (допомагає тим, хто хоче схуднути). Зараз роблю салат із черемші, - в кардіодиспансері сказали, що вона дуже корисна для сердечників. А ще - з кульбаби і кропиви.
А скоро ягоди з’являться, і я сам збираю їх у лісі. Чорниця корисна для очей, але в мне діабет, а вона піднімає вміст цукру, тому їм мало. Дуже люблю барбарис і знаю місця, де він росте, бо з дітьми обійшов всю Ярмолинеччину. Хоча вважається, що у нас він не росте».
Мало того, що Анатолій Іванович сам веде здоровий спосіб життя, він ще й тих, хто його оточує, залучає до нього. Якось, років п’ять тому, пішов з дітьми на екскурсію з ночівлею. На свіжому повітрі діти поїли все, тож він їм і кулешику за своїм рецептом зварив, і ягід та горіхів назбирав. А ще - наварив чаю з листя суниці, який не лише очищує кров, а й має сечогінний ефект. (За словами Анатолія Івановича, сама ягода корисна при хворобах серця, печінки та жовчного міхура).
«До нас Анатолій Іванович приходить зранку і знаходиться тут до четвертої дня, - каже керівник ансамблю народної пісні «Паросток», що при Ярмолинецькому територіальному центрі соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, Наталя Веренда. - Ми вгощаємо його чаєм, а він не п’є, каже: «Я хімії не вживаю». Сам приносить узвар (мені щодня по півторачці готує) і гризе яблука. І нас пригощає, каже, що вони корисні при склерозі, гіпертонії, запобігають утворенню каміння в нирках.
Взагалі, ми його всі просто обожнюємо! Адже у нас більшість - жінки. А він дуже добрий, порядний. А ще - вчить нас грати на різних інструментах. Мене, для прикладу, навчив грати на гітарі, обіцяв навчити ще на саксофоні. А нещодавно купив для «Паростка» колонки за три з половиною тисячі гривень! А ще - мікрофона за 300 доларів.
При його мізерній пенсії збирав цілий рік. Сусідка телефонує до нас, каже: «Він голодує, а таку апаратуру вам купив!». І скільки ми його відмовляли, казав: «Нам треба. Бо ми маємо чим похвалитися, то потрібно, щоб і техніка була на рівні».
Зараз в Анатолія Івановича тиск - 160 на 100, він підтягнутий і бадьорий. «Мені набагато легше - ходити, рухатися, - каже він. - Взагалі, відчуваю себе молодшим. Якби ще не тиск, не діабет і не щитовидна...».
Він вважає, що живе лише тому, що змінив спосіб харчування. А після Чорнобиля вижив тільки завдяки молодому віку і міцному організму. А от дітей, яких тоді рятував, згадує щодня… Із 439, яких вивіз із зараженої зони, вижили лише 32...