Віночок красолі

Домашні не раз сміялися над жовтим від квіткового пилку носиком малої.
Як давно це було! Це ж після того забрав Таниних батьків голодний 33-й рік. Так і не знає, де їхні могили. Ховали без хрестів, коли підросла, й сліду не знайшла на цвинтарі.
Тяжкі то були роки для дівчинки. Спершу жила біля рідні, потім у чужих добрих людей. Лише тринадцятилітньою повернулася до батьківської хати, разом з іншими підлітками напровесні пішла в ланку. На очах сусідок дорослішала дівчинка, навчилася в хаті лад давати, вести немудре своє господарство. А за кілька літ не впізнати було Тані: витягнулась струнка, як молода тополька, на рум’яному засмаглому личку завжди світилися доброю усмішкою виразні зелені очі під шнурочками брів. Красунею ставала дівчина. Недаремно жінки наказували їй берегтися деяких не в міру запопадливих залицяльників.
Не зводив з Тані захопленого погляду й жартівливий тракторист та незмінний гармоніст Іванко. Де б не побачив дівчину, зиркав на неї спідлоба чорними циганськими очима. Бувало, посеред мелодії рі¬зко обривав танець, коли Танин партнер вів себе занадто «вільно». Не раз діставалося міхам терплячої гармошки. Молодь знала про мовчазне кохання гармоніста, давно здогадалася про все й Таня, серце її спо¬лоханою пташиною билося в грудях, коли стрічала хлопця на вулиці, в полі, в тісненькому клубі. Але ж не скажеш йому про свої почуття. А він, такий меткий на вигадки та жарти, при Тані мовчав, нахмуривши смолисті брови.
Під великим секретом сказав якось Тані сусідський хлопець, що Іван збирається до неї із старостами. Але сам він дівчині й двох слів ще не сказав. Тільки ранками, виходячи з хати, вже не раз заставала Таня на клямці сінешніх дверей нарощений віночок красолі, ціле квітчасте стебло. Знала, що то Іванків дарунок і, як дорогоцінний скарб, несла його в хату, ставила у глечик з водою, шептала ніжні слова. Лише найвірнішій подрузі Олі розповіла про це Таня, благаючи нікому-нікому не казати. Відчувала чутливим серцем своїм, що дівочі теревені можуть враз сполохати таку несміливу любов хлопця.
То була її сімнадцята весна. Сусідки на полі не раз зачудовано любувалися сяючими очима своєї молоденької ланкової.
– Вже й заміж можна, – жартували.
А Таня лише щасливо всміхалася: увесь поріг перед хатою нині рано був встелений червоними півоніями.
І тільки тоді, коли в село приїхав у відпустку з донецької шахти вбраний «по-городському» в білого напрасованого костюма й такі ж парусинові :туфлі вродливий Павло Очеретний і почав щотанцю вести в коло розчервонілу Таню, Іван не витримав. Дивлячись, що дівчина вийшла з Павлом на ґанок, Іван так стиснув міхи гармошки, що вона аж зойкнула, й кинувся з клубу. Таня сміялася разом з дівчатами над черговим дотепом Павла. Не одразу вчула тихе Іванове: «Таню, щось скажу...». Хотіла пожартувати, мовляв, кажи тут, але вгледіла в Іванових очах щось таке, що, лише хитнувши головою, мовчки пішла східцями за хлопцем.
- Таню, я...– почав було Іван і вмовк. – Хочеш, я завтра дорешти тітчині півонії зірву, – знову невпопад вирвалося у хлопця. А Таня, не чуючи, про що каже її Йванко, як давно про себе звала хлопця, усміхнено дивилася в такі зрозумілі, такі рідні очі. Нарешті, похопившись, що привертають увагу молоді біля клубу, обоє, не змовляючись, рушили селом. Замріяний місяць, здавалось, зупинився у високості, милуючись юною парою. А вони йшли мовчки, зрідка на мить торкаючись руками. І не було нікого щасливішого від них і кращого за ці несміливі дотики рук і це прекрасне багатомовне мовчання.
Того вечора в Таниній хаті довгенько світилося. І, повертаючись з клубу, молодь гомоніла: «Насилу дав Бог силу нашому Іванові. Будемо гуляти на весіллі. Оце то пара буде!».
А ранок приніс у село страшне, незбагненне: «Людоньки, війна! Війна!». Таня, замкнувши хату, побігла в село. Біля сільради вгледіла в гурті свого Іванка. Кинувся, було, до неї, але з відкритого вікна гукнули його прізвище і дівчина, зніяковівши під поглядами односельців, пішла далі. Ще ніколи не бачила, щоб посеред буднього дня, в переджнив’я отак знічев’я байдикували люди селом, стояли стривоженою юрбою під гучномовцем. Навіть сільський пастух дід Роман не погнав череду в поле, стояв, стукав пужалном об суху землю, думаючи свою думу.
“Війна. Що ж це має бути? Чом хлопців скликали у сільраду?” – билися думки в Таниній голові. Хоч би вечір швидше, аби Йванко прийшов. Це ж завтра старости будуть, а в неї нічого не злагоджено. Та робота не йшла до рук дівчині. В печі погасло. Кури товклися на грядках, аж груддя летіло навсібіч, а Таня не відривала погляду від вікна. Чекала Йванка. Чи йому передався настрій дівчини, чи й, як вона, відчував нагальну потребу побачити її, але одразу з сільради Іван поспішив на знайому вулицю. Вбіг у хату, подивився пильно у злякані очі коханої і вперше несподівано для себе припав пошерхлими губами до її напіввідкритих уст.
– Таню, завтра я йду на війну... Танечко...
Не розуміючи, слухала голос милого з повними жаху очима. Другого дня так і провела його, наче в безтямі, разом з усім селом. І тільки, коли підняв у прощанні руку на машині, заридавши, здавлено крикнула: «Іванку-у, я чекати буду! Вертайся-а!». Й заніміла, кусаючи до крові побілілі губи. Отак і німувала всю війну у напруженому щоденному, щохвилинному чеканні. А з фронту – ні вісточки. Лише мокра від сліз подушка була свідком горя дівчини. В селі вже давно звикли до її сумовито-гіркого усміху, як і до того, що працювала завжди затято, за двох, де лиш доводилося, де було треба. Конюхом, трактористкою, бригади¬ром...
Ще довгих одинадцять років по війні чекала дівчина Іванка. Не дочекалася. Згнітивши серце, примусила себе вийти заміж за хорошого хлопця з сусіднього села. Та не могла жити в нещирості, забувшись, кликала чоловіка Іванком. Розійшлися, бо навіщо дорешти життя калічити?
Коли ж на сільський цвинтар перенесли з лісу останки вбитого на війні молоденького солдата, Таня стала доглядати його могилу, насадила там квітів. Вільної днини, в свята люди не раз бачили там самотню Танину постать. То наче до Йванка несла жінка свою вічну пам’ять, свою любов.

Ніна КОРОП.